Група вирушила з Рахова у село Говерла та стала на маршрут, що веде на сідловину. Грунтівка повільно йшла догори з невеликим нахилом, тож майже весь час можна було їхати, лише деколи підйом ставав нездоланим для роверистів. Вони називали своє сходження «up-hill», та завзято крутили педалі.

Кияни були з маленькими рюкзаками за спинами, а Юрко віз на багажнику свій важкий баул (добре, хоч гітару він лишив решті команди), та дуже переймався з цього приводу – не хотілося пасти задніх. Та все виявилось навпаки – і він частенько виривався вперед. Проте, рухатись швидко групі заважали зарості малини, а потім – «плантації» яфини.

Підйом зайняв десь п’ять годин. О шостій вечора група була на сідловині, та одразу ж повернула на Кваси. Юрко попрощався зі своїми новими друзями та залишився на хребті вже на самоті. Однак сумувати довго не прийшлось – у той день на Чорногорі виявилось багато вело-колег, що були там у категорійному поході.

Тут Юрку спало на думку, що непогано було б встигнути на верхівку, і, лишивши свій ровер біля КПП, він почав одиночне сходження на Говерлу. Погода стояла чудова, хмариною була вкрита лише верхня частина гори – якихось кілька метрів мрячки. Три кілометри туди та назад він подолав за півтори години, а потім, повернувшись на сідловину, заночував під Петросом.

Спускатися вирішив на туристичну стоянку «Козьмещик» - туди веде підсипна дорога, якою майже весь час можна їхати у сідлі, а потім – у Лазещину. По дорозі люди зупиняли Юрка, розпитували, дивувались його витримці та навіть фотографувались на згадку.

Останні метри до села Юрко їхав вже під дощем, і лишень сховався на зупинці – почалась страшна злива з блискавками, яку потім ще довго обговорювали місцеві жителі - цього літа такої сильної ще не було!

Частина друга. Андрій, Віка, Сергій та Віталіна

Решта команди вирішила спробувати себе на міцність – ми вирушили підкорювати Говерлу з роверами і баулами. Попрощавшись у Рахові з Юрком, ми слідом за їх бравою групою рушили у село Говерла. Дорога лежала вздовж ріки Біла Тиса, ми дивувалися – які ж мальовничі села розкидані там по верхах.

Тоді ми ще не уявляли, що чекає нас попереду – грунтівкою ми виїхали на КПП заповідника і там стали на маршрут, що вів на гору Туркул. Лісник підбадьорював нас, кажучи, що навіть зможемо невеличку частину шляху проїхатись. Але ми не знайшли такого місця на тій дорозі – майже одразу злізли з сідла і не сідали у нього всі два дні сходження. Велосипедні баули перетворились на наплічники, які боляче врізалися у плечі. До рами велосипеда примотали гітару, яку вранці забрали у Юрка – нам дуже хотілось заспівати патріотичних пісень на Говерлі. Сходження на хребет почали о четвертій вечора.

Першою віхою на шляху була полонина – до неї вела автомобільна дорога, геть розбита та замулена після дощів, і ми, як могли, зрізали стежками, аби не загрузнути там.

Полонина потішила чудовим краєвидом. Корови з кошари здивовано визирали на нас і одразу ж ховались у лісі. Кругом чулися їх дзвіночки.

А ми пішли кам’янистою стежкою серед заростів жерепу. Хто бував у Карпатах, добре знає, що то таке – пройти навіть самому з наплічником буває дуже складно, бо низьке гілля альпійки чіпляється та раз по раз гальмує хід, а з ровером у руках – то просто жахіття. Рух наш уповільнився, почали з’являтися думки, що ми просто не встигнемо дійти до темряви. Бачили, як сідає сонце, посилаючи свої останні промені на величну Говерлу та туманний Петрос у далечині.

Коли ми видряпались на хребет, була десята вечора. Десь унизу майоріли вогники ліхтарів та вогнищ. Авжеж, це озеро Несамовите - зраділи ми, та почали спускатися до нього. Як виявилось, то не набагато легше, ніж підйом. Вночі була сильна гроза, та спали ми спокійно і міцно, як немовлята.

Сонячний ранок подарував нам надію на швидке сходження – ми добре відпочили, вже майже забулися вчорашні тяжкі години. Поснідавши, вирушили далі.

Йшли траверсом. На тонесенькій стежці місця для того, щоб котити велосипед, не вистачало. Інколи доводилось майже нести його у руках, переставляючи з місця на місце. Погода почала псуватися, та ледь ми встигли дістати дощовики, нас накрила шалена буря (та сама, яка застала Юрка вже унизу, в Лазещині), і на довгі години зупинила нашу маленьку групу.

Ми накрилися плівкою та перечікували ту страшну зливу. Тоді ж ми загубили на хребті свого товариша Сергія, що вирвався вперед і десь там самотужки боровся з негодою - ми його так і не наздогнали. Намагалися передати Сергію повідомлення через туристів, що проходили повз нас, та нажаль від нього звістки ми не отримали – ніхто не йшов у наш бік. Зв’язку не було, тож ми нічого не могли вдіяти.

{g}

Треба ще розповісти про тих, хто разом з нами потрапив на хребті у халепу. Це двоє хлопців, що вирушили підкорювати Говерлу без відповідного спорядження – не маючи дощовиків, з «іграшковою» палаткою. Ми бачили, як вони втікали зі схилу від блискавок, прикриваючись спальниками, і пустили їх погрітися у свою «рукавичку». Ще поряд пройшли трійко туристів з Києва, що подорожували без карти та компасу, та ще й несли удвох на палиці наплічник свого третього товариша – негоду вони перечікували, побудувавши з карематів та каміння «курінь», та він виявився не дуже затишним. Плюнувши, пішли у дощ. Чесно кажучи, у такій компанії ми зі своїми роверами виглядали не так вже й дивно.

Найбільш підготовленою виявилась туристична група з Донеччини, що складалась переважно з дітлахів, які сміливо крокували вперед незважаючи на негоду. Вони мали тент, під яким всі купою ховалися та грілися.

Злива трохи вщухла, і ми пішли далі вже у трьох. Говерла височіла майже поряд, ми були повні оптимізму і навіть те, що на годиннику майже шоста вечора, нас зовсім не турбувало.

Останній підйом був найважчим – кам’яна стежка круто йшла вверх. Половину шляху здолали не повільніше, ніж середньостатистична пішохідна група, та на останні метри вже сил не вистачало – на вершину ми спочатку занесли баули, а вже потім – велосипеди. Це була дійсно перемога, і ми раділи, як діти. У той момент окрім нас на Говерлі вже нікого не було, тож ми шаленіли від тиші та висоти, краєвидів та свіжого вітру, яким все ніяк не могли надихатися.

Чорні хмари над хребтом натякали нам, що спускатися у Заросляк треба дуже швидко. Гітара сумувала у чохлі, так і не задзвенівши на висоті 2061 метр. Втомлені, але щасливі, ми пішли униз по синьому (більш короткому) маршруту, на ходу приспівуючи державний гімн.

Ніч застала нас на каменях, ми бачили вогники у далечині, і мріяли лише про клаптик рівної поверхні для нашого намету. Почався жереп, маленькі ялинки гнулися під вітром, і десь об одинадцятій ночі на узбіччі стежки ми досить зручно влаштувались на ночівлю.

Третього дня ми рано вранці спустилися у Заросляк. Ті, хто зустрічав нас на цьому маршруті, були дуже здивовані, дехто обіцяв поставити нам пам’ятник прямо на стежці , велотуристи щиро нам співчували, а хтось взагалі приймав нас за спортсменів-екстремалів, та у той момент ми мріяли лише про чашку чаю та краєць хліба – бо загубивши Сергія, ми лишилися й їжі, яку він ніс.

Дехто питався у нас «ну і навіщо ви оце робите», та ми не пожалкували, що піднялися на Говерлу з таким «негабаритним вантажем», та навряд ще колись нам захочеться повторити цей сумнівний подвиг.

Частина третя і остання. Сергій

А що ж робив Сергій у той час, коли ми ховалися під плівкою та чекали закінчення грози? Він наполегливо йшов вперед, і навіть льодяний вітер та блискавки не могли його спинити. У наплічнику Сергій мав ще один комплект теплої одежі, тож не сильно переймався дощем.

Почекавши нас під Говерлою з годину, вирішив йти далі. Повз нього, гнучись від вітру, пройшли хлопці у мокрих спальниках – вони мали пригнічений вигляд, потім на стежці з’явились туристи з наплічником на палиці, та шкультигаючий їх товариш – вони так і залишились десь далеко позаду. На вершину поряд з Сергієм піднімалися дітлахи з донецької групи – бійко, весело та впевнено. Вони передали йому звісточку про нас.

Підкоривши Говерлу, Сергій почав спускатися у Заросляк по зеленому (довгому) маршруту. Майже весь час він мав змогу котити велосипед, тож доволі швидко спустився до лісу. Корені дерев там були схожі на сходи – він і там легко впорався, і до темна мав би прийти на турбазу, та сплутав маркери й пішов по синьому маршруту знову наверх. Яке ж було його здивування, коли він з гори побачив Заросляк, його сяючі жовті віконця та зрозумів, що його чекає непроста ніч просто неба – свого намета на жаль Сергій не мав.

Та Сергій не з тих, хто швидко здається. Пізно вночі він таки спустився у Заросляк. Його зустрів там лише сторож, і, дивлячись на ошаленілого від втоми туриста, злякано питав – «невже щось у горах трапилось?». Пізніше до сторожа постукались ще трійко туристів, та Сергій не бачив їх, а лише чув голоси, що переповідали про грозу на Чорногорі та виснажливий нічний спуск.

Так Сергій знайшов собі притулок у сторожці, добре виспався, і, подякувавши своєму «рятівникові», поїхав відшукувати Юрка – телефонний зв’язок був тільки з ним. Ми у той час тільки прокинулись серед жерепу та чорниць, і з висоти оглядали шлях униз.

Післямова

ВелоМандри об’єдналися лише на трасі з Ворохти у Верховину. Зустрівшись, кожен розповідав свою історію, у всіх барвах змальовуючи труднощі і радощі цього оригінального сходження. Як добре було нарешті покласти баул на багажник, та так незвично здалось крутити педалі та їхати швидко-швидко.

Ми у захваті від сходження на Говерлу, від того шаленого контрасту граничної фізичної втоми та неймовірної краси гір, та, незважаючи на це, хочемо дати вам пораду наостанок - якщо у когось з вас з'явиться думка піти на Чорногору з велосипедом, то гоніть її якнайдалі від себе.