В Ужгородському прес-клубі відбулася презентація збірника історій жінок-переселенок. До видання «Жіночі голоси за мир» увійшли розповіді про 21 жінку, які до 2014 року жили на Донеччині та Луганщині. А з початку бойових дій змушені були кардинально змінити своє життя, залишити рідний дім і поїхати за сотні, а то й тисячі кілометрів. Видання вийшло у рамках проекту «Голос жінки має силу» Фундації прав людини. Партнером проекту на Закарпатті є Ужгородський прес-клуб.Незважаючи на всі труднощі, які випало долати, кожна з жінок знайшла у собі сили, енергію та віру, щоб почати нове життя. Серед історій збірника три розповіді про жінок Сходу, які опинилися на Закарпатті, і вважають наш край своїм другим гостинним домом. Це Анжела Бабкіна, Віра Полякова та Наталія Цодікова.
На презентації нинішні закарпатки, а ще донедавна жителі та жительки східної України поділилися своїми історіями та розказали, чи вдалося їм за кілька років знайти новий дім, друзів, роботу, побудувати нове життя.
Анжела Бабкіна, фото якої прикрасило обкладинку видання, приїхала на Закарпаття у серпні 2014 року. «Чим більше часу проходить, тим більше я розумію, мабуть, я не повернуся назад, а залишусь тут, - каже Анжела Бабкіна. - Дуже важко було б починати втретє життя спочатку. Мені подобається люди, природа, я знайшла у громадській діяльності. Поміняла своє життя і зовсім по-іншому почала дивитися на світ, більше почала розуміти людей, яким погано». Жінка сподівається побачити позитивні зміни у державі, і, звичайно, закінчення війни.
Сім’я
Наталії Цодікової одна з перших переїхала на Закарпаття у 2014 р. Тут народилася їхня донька, якій днями виповнилося 4 роки. «Закарпаття нас обрало, ми переїхали Карпати і – залишилися, - згадує Наталія Цодікова.— Точно знаю, я не повернуся до Луганська, думаю, що ми лишимося тут. Труднощі безперечно є. Наразі я працюю в Карпатському університеті ім.. Волошина, хотілося б чогось іншого. Дуже люблю свою професію, але влаштуватися за спеціальністю не вдається». Наталія каже, що перестала боятися щось змінювати у своєму житті, не шкодує за минулим і живе сьогоденням. Проблема пошуку житла для сім’ї Цодікових не така стресова, як для більшості переселенців. Переїжджали за цей час один раз. Але постійно тримає в напрузі один факт: чи вистачить щомісяця грошей заплатити за оренду і чи суму не збільшать.
Питання з житлом- найгостріше для переселенців, коментує Анжела Бабкіна, яка є Радницею Міністерства соціальної політики з питань внутрішньо переміщених осіб в Закарпатській області. Відсутність житла чи коштів на оренду/купівлю змушує частину українців повертатися на окуповані території, де вони принаймні мають де жити. « І це не через власну позицію щодо ситуації в країні, а вимушені обставини»,- додає Анжела Бабкіна.
Яна Мурзаєва, стиліст, візажист, засновниця the Fashion Room згадує, як 4 роки потрапила у Мукачево. На Закарпатті до цього ніколи не була. Буквально за тиждень до початку військових подій батьки Яни поїхали на відпочинок до Сваляви. Коли почалася війна, на Закарпаття перебралась і Яна, бо з батьками залишався син, і її вагітна сестра. «15 років я працювали в Донецьку візажистом. Тепер у мене два рідних міста: Ужгород, де я працюю, і Мукачево, де я живу. Коли в влаштовувалась на роботу, вивчила ринок і побачила, що візажистів тут дуже багато. Тому я розширила свою спеціальність, вивчилася на стиліста, одягаю людей, працюю з моделями, навіть художником по костюмах в кіно,- розповідає Яна. - Скільки всього за 4 роки довелося пережити і перебороти! Знайшла колосальну кількість друзів, у Мукачеві та Ужгороді. Ми придумуємо нові проекти, реалізуємо цікаві ідеї».
«Ніхто у 21 столітті не міг подумати, що буде війна, - каже Яна. – Я, як приїхала відвідати батьків, так тут і залишилася. Речі вже передавали. Я ніколи не шкодую ні про що і завжди буду рухати вперед».
Видання «Жіночі голоси за мир» безкоштовне, видане невеликим накладом. Незабаром з’явиться он-лайн версія збірника історій, з якими зможе ознайомитися ширше коло читачів.
{g}
Ужгородський прес клуб