– Індивідуальний підхід – однозначний. Знаю відомих журналістів, письменників, грамотність яких, м’яко кажучи, шкутильгала. Не вона все-таки визначальна. Якщо в 16–20-річної людини в голові каша, розгардіяш, то її в береги логіки спрямувати вже дуже складно. Така може стати хіба що ремісником – і це незалежно від фаху. Не слід плутати інтелект із загальною ерудицією. Людина просто ерудована у розмові чи на тестуванні однаково змаже вам загальну картину. І не обов’язково запитувати фахові речі – зі вступником треба просто розмовляти, але при цьому вести бесіду має людина з величезним досвідом, яка чітко розрізнить, в якому сегменті зможе в майбутньому реалізуватися теперішній абітурієнт і чи зможе взагалі.

Чимало вступників, обираючи професію журналіста, мають хибну мотивацію чи й узагалі її не мають. Бачать світ професії ілюзорно, нерідко очікують добрячих заробітків, поїздок за кордон, зустрічей з відомими людьми… А журналістика ж усяка, дуже часто це рутинна виснажлива праця. Самим тільки письмовим твором цього всього не визначиш – бо ж, врешті, один текст на вільну тему, причім універсальний, на всі випадки, можна підготувати й завчити.

Є ще тести на визначення IQ, але з ними треба бути обережними, не дуже довіряю їхнім результатам – людина може бути втомлена, може злякатися, розгубитися тощо… Тому вони не є визначальними. Хоч на Заході ця практика поширена. До неї суспільство треба підвести, підготувати – люди мають знати, що це за тестування, а не опинятися на важливому для свого майбутнього випробуванні вперше в житті.

- А далі – як працювати з тими, кого все-таки вже відібрали?

– Гемінгвей колись давав інтерв’ю про творчість. Розказував, що одну зі сторінок переписував 39 разів. Творчість – це постійне вдосконалення. Як скульптор мусить обітнути все зайве, так і той, хто пише текст, має це робити. Пиши простими розповідними реченнями, але вибудуй їх так, аби була логіка, щоб думка проглядала, щоб ти когось до чогось спонукав своїм писанням.

Гемінгвей, до речі, дуже скоро навчився писати журналістські тексти, бо газета дисциплінує. А ще відразу зрозумів, що без самоосвіти нікуди: відсотків на 80 чи навіть 90 журналіст залежить саме від неї. Він зобов’язаний знати трохи більше за свого читача.

Навіть якщо не спеціалізуєшся, скажімо, на мистецтвознавстві, базові речі все одно мусиш знати. Пам’ятаю, якось в «Закарпатці» Михайло Бабидорич каже мені, мовляв, Чендей не поміщається в статті! Сів я читати: текст прекрасний, але заголовка нема, проілюструвати нічим – Інтернету з ґуґлом ще ж не було. Що робити? Згадав я, що був на виставці до 50-річчя Володимира Микити і бачив там картину, на якій Чендей босий сидить на лаві за столом на своїй малій батьківщині. Ось і ідея! Картина Микити стала ілюстрацією до матеріалу, заголовок звідти ж: «Майстер і його колиска». Все стало на свої місця.

Дуже часто слово звучить, тому журналіст не може бути глухим і до музики. Завдяки своїй дружині, яка дотична до музики, я почав цікавитися і цим мистецтвом. Музика часто допомагає, особливо коли налаштовуєшся писати щось серйозне. Я добре знаю композиторів, знаю їхню творчість. Є, скажімо, такий Ян Сібеліус. Здається, фін шведського походження. Проймає до нутра – я служив у Карелії, тому дуже суголосно. А Бах, Моцарт, Шопен! Для мене вони не одне й те саме. А наш великий земляк Євген Станкович, що входив до десятки найкращих композиторів світу. Звичайно, що я обов’язково йшов на концерт, бо як можна це не чути, не мати власного враження?! Не все сприймається відразу з пієтетом і захопленням, але треба знати, що воно таке.

Коли почалися дискусії про Крупку під час планів перебудови площі Народної, то наші сеґінята журналісти нерідко виглядали принаймні смішно. А мали би знати, і хто такий Корбюзьє, хто такі Городецький, Растреллі! Архітектурний твір має архітектоніку, як і журналістський текст чи й ціла газета. Як ти збагнеш правила композиції, якщо не цікавишся ними? У нас деякі газети справді нагадують будинок з химерами. От ви знаєте, скажімо, що за проектами Растреллі збудовано чи не пів-Санкт-Петербурга, Андріївська церква на Узвозі у Києві? А маєте знати!

Я бачив в оригіналі Кандінського, Малевича. Був у Третьяковці, Ермітажі, роздивлявся скульптуру Родена, бачив Пікассо, Матісса, Галлена-Каллелу, практично всю російську класику – Шишкіна, Врубеля, Петрова-Водкіна, Саврасова, Іванова, Куїнджі… Дуже люблю імпресіоністів – і дотепер видивляюся, де і що з’являється. Сезанн, Лотрек…

Про літературу і казати нічого. Саме вона є невичерпним джерелом всіляких знахідок для журналіста. От французьке письменство – новели Мюссе, твори Ромена Роллан чи то «Ругон-Маккари» Еміля Золя. А взірці російської класичної літератури... А німецькі класики… Почитайте тепер, скажімо, Ліона Фейхтвангера, наприклад, «Іспанську баладу». «Лже-Нерона» його почитайте! Скільки там паралелей із нашим непростим сьогоденням, наскільки цікаво розкрито проблему Сходу й Заходу! Читайте Маркеса, Льйосу, Кортасара, Лорку… Зрештою, читайте новели наших геніальних Стефаника, Коцюбинського, драматургію Лесі Українки. А літературна критика й інтимна лірика Івана Франка. Ет, хіба ж усе перелічиш?..

А театр! Там же дія, діалогізм! Як не взяти на озброєння журналістові? Не вважаю себе великим знавцем музики, архітектури, живопису, театру, але базові речі знаю! І вважаю, що журналіста без цього всього немає.

- Отже, саме цього й бракує нинішній журналістській освіті?

– Цього, як на мене, насамперед. Готуємо фахівців, які за роки навчання не заблудили на жодну виставку, навіть у музеї Бокшая не були, до театру не ходять. А це ж нічого не коштує! Тому, на мою думку, студентів треба передусім не спеціалізованою термінологією напихати, а невимушено, але на все життя зацікавити мистецтвом, насамперед літературою, у тому числі й світовою, починаючи з Біблії. Без неї не зрозумієш маси іншого. А міфологія?! Та ж обов’язково!

Знання кращих зразків світового і вітчизняного мистецтва, зокрема й місцевих прекрасних прикладів – підмурівок для майбутнього медійника. Для початку треба пробудити інтерес до всього – не лиш до Інтернету. І не має молодь лякатися, що не читала когось там із відомих публіцистів. Це діло набувне.

- Можливо, з ухваленням нового «Закону про вищу освіту» вдасться щось змінити й у системі підготовки журналістів?

– Особливо в нього ще не вникав. Я знаю медійні закони. Акцент на розширенні автономії вишів – це позитив. Можливість відкривати рахунки й субрахунки, не залежати від казначейства й реально розпоряджатися заробленими коштами – звичайно, добре. Однак без механізму громадського контролю є небезпека зловживань. Світом, як відомо, правлять інтереси. При найменшій можливості завжди знаходяться охочі використати канал надходжень на власну користь. Тож конкретні позитивні зрушення залежать від середовища, яке би зуміло реалізувати можливості, закладені в законі. Сам закон, безперечно, прогресивний.

Щодо академічних свобод, делегованих на місця, я б кардинально змінив навчальні програми з ухилом у практичний бік, бодай навпіл з теорією. І до виробничої практики пропонував би ставитися відповідальніше. Журналіста, скажімо, відправляти слід у ті редакції, де з ним реально працюватимуть, а не футболитимуть, відчуваючи майбутнього конкурента чи просто через байдужість. Туди, де йому покажуть реальну редакційну кухню, радитимуть, спрямовуватимуть. Зрозуміло, для цього має бути передбачена й відповідна оплата наставникам. До речі, у «Закарпатській правді» свого часу за практикантів доплачували, а практику в нас проходили студенти з Москви, Києва…

- Хто для Вас є авторитетом у журналістиці?

– Авторитети в журналістиці – річ дуже відносна. Публіцист часто працює на злобу дня. Іноді виконує замовлення. Я думаю, що не авторитети в журналістиці мають бути, а кращі зразки, на яких можна і треба вчитися. І не обов’язково має йтися про журналіста за фахом. Це може бути живописець, який будує сюжет, вимальовує ту картину так, як тобі близько, бо ти те саме вимальовуєш словами, а врешті говорите про одне й те ж.

- При відділенні журналістики планують відкрити спеціальність «Реклама і піар». Треба?

– Треба, звичайно. Відкриття спеціальності – на часі. Вона дуже перспективна. У Києві, скажімо, конкурс цього року вищий, ніж на журналістику. Та й у столиці майже не лишилося вишу, де б не було кафедри реклами й піару. Але треба також розуміти, що журналіст і фахівець із піару – різні речі. Спеціальність, про яку говоримо, затребувана для міліції, СБУ, прокуратури, судів, податкових, транспортних установ, та будь-яких державних і комерційних організацій. Там не треба журналіста, там потрібен саме піарник. Піар – це інші технології, хоч, звичайно, потрібні і базові знання з журналістики. Але в нас вирішили чомусь, що зв’язками з громадськістю можуть займатися тільки журналісти, бо вони вміють писати.

Піарник насамперед мусить усе бачити, вивчати громадську думку, осмислювати, передбачати можливі наслідки, діяти превентивно. У кожної серйозної піар-компанії свої завдання, але в будь-якому разі мусить бути план дій, вироблені технології і, безумовно, бюджет, з якого виходять. У нас поки що своєрідне розуміння піару. Вихвалити керівництво – від найвищого до найнижчого, а якщо начальство десь хтось кусонув – наїхати на «кривдника».

Вплив на свою аудиторію, формування громадської думки – складне завдання. Переконати в тому, що тобі потрібно, іноді майже неможливо, деколи ж вистачає простого роз’яснення. Утім я впевнений, що брехнею досягти мети неможливо, хіба тимчасової, але вона неодмінно тобі відгукнеться й ударить бумерангом. Так, деколи доводиться недоговорювати. Зокрема, й з етичних міркувань. Коли сам з певних причин не можеш сказати правди, це має зробити хтось замість тебе, але щоб вона працювала на ідеї установи чи окремої людини.

ЛОВЦІ ДУШ ПОЛЮЮТЬ НА НЕПІДГОТОВЛЕНИХ

– А що зроблено? З’явилися останнім часом якісні ролики в нас на телебаченні, переважно про армію. Чому раніше їх не було? Чому майже нема іншої соціальної реклами? Та ж це складова державницької політики, без підтримки держави обійтися тут дуже складно – створення, розміщення в ЗМІ – то чималі гроші.

Інформаційне поле змінне для людини залежно від її віку, умов, часу, в який проживає. Але кожен має чітко бачити складники цього поля: цей сектор – інтернет, цей – телебачення, радіо, тут – друкована продукція – не лише преса, а й книга, ще – кіно, театр – все це на нас впливає. По-різному.

Треба привчати критично сприймати інформацію. І брати її з різних джерел. Багато чого слід остерігатися, бо воно може бути вороже, може завдати шкоди. Залучати до такого виховання слід і педагогів, і психологів, звичайно, і спеціалістів з медіа. Але не псевдофахівців, котрі орієнтовані на зиск, – відповідно й спрямовують свої дії. Нині журналістське середовище, яке має величезний вплив, стало агресивним. З’явилася агресія насамперед через бідність, заздрість, відтак зазнала химерних трансформацій. Але це вже тема іншої розмови…

– Виховувати медіаграмотність треба починати, мабуть, не в університеті, правда ж? Хто, коли, де і як?

– Як? Англія, до слова, нічого не забороняє – дивися, що бажаєш. Але з дитинства там прищеплюють відторгнення будь-чого протидержавного, і є можливість сортувати: що для нас, а що не для нас. У нас же затуркування починається з дитсадка, школи і триває далі. Такий інформаційний простір. Неувага до нього, до того, що треба формувати свідомість чи бодай вчити людей уміння відрізняти, де біле, де чорне, – призводить до втрат мільярдних, а тепер і до людських жертв.

Давно читаю російську пресу, а віднедавна, як прийшов на відділення журналістики й мав готувати лекції з історії зарубіжної журналістики, роблю це цілеспрямовано. Імперську пропагандистську машину бачив увесь час. Тепер бачать усі. Але ж роками для нашого читача деякі події викривлено подавали такі, здавалося б, нейтральні мирні газети, як «Известия в Украине», «Комсомольская правда в Украине», «Труд в Украине», «Аргументы и факты в Украине». Коли став дивитися канал «Россия 24» – жахнувся від тої брехні і патогенної пропаганди. При тій владі це було вигідно – думали, що царюватимуть завжди, то яка різниця, хто там нагорі буде – Путін чи ще хто.

- Уже усвідомлюємо потребу у своїй пропаганді. А знову ж таки як?

– Насамперед має бути, повторюся, державницька політика. І орієнтувати її потрібно на найменших – уже з дитячого садка. Впливати на індивідуума слід починати з раннього дитинства і робити це впродовж усього його життя – через школу, університет, ну і загальну пропаганду. Між іншим, нема чого боятися самого слова «пропаганда», яке в нас набуло негативного звучання. Ця мінусова конотація нівелюється у висловах «пропаганда здорового способу життя», «пропаганда національних цінностей», «пропаганда традицій», «пропаганда сімейних цінностей» – нічого поганого ж не відчуваємо. Негативний обсяг у цього слова з’явився, очевидно, в пострадянський період зі зрозумілих причин.

Хоч у совка дечому варто б і повчитися. Чому він протримався 70 років? Та ж бо пропаганду в радянській імперії поставили на всенародну основу. Впливаючи на індивідуальність, виокремлювали й готували пропаганду для молоді – скажімо, патріотичне виховання, на селянський прошарок – іншу, для робітництва – ще іншу. Були й структури для цього (ЗМІ вже не згадую) – творчі спілки чи те саме товариство «Знання», готували людей – лекторів, пропагандистів, агітаторів. Подібну практику можна використовувати й тепер – не калькувати цілком, звичайно, адаптувати. Врешті, весь світ багато в чому перейняв цю практику, а Путін лише підтвердив, наскільки пропаганда може бути ефективною.

Не говорю про наповнення – правдиве чи брехливе – кажу про потужний вплив. Мета ж, звичайно, може бути різна – й антигуманна зокрема. Так, Росія нині наводнила інтернет комп’ютерним іграми з пропагуванням насильства – ось хоча б «забавка» в громадянську війну в Україні 2017 року, «увічливі чоловічки», «бандерівці»…

Дитину треба привчати змалечку брати інформацію з різних джерел. Якщо не в кожній родині це розуміють, то в освітньо-виховних закладах ще на етапах формування свідомості малюкам мають прищепити правило: дивитися, читати можна все, але брати інформацію слід не тільки з Інтернету – є ще й книга, є театр… Величезна роль звичайнісіньких екскурсій рідним містом, селом з батьками, педагогами, щоб наочно показати, приміром, давні будови, у яких жили відомі земляки, навіть якщо меморіальних дощок, табличок нема. Бо ж доходить до абсурду – молодь не може назвати імені визначного діяча, що був її односельцем, не те що могла б розповісти, хто він і який слід залишив в історії... Це справжня трагедія.

Тож коли вибудується система медіаосвіти, починаючи з програм для наймолодших, але не на три-п’ять років – на десятиліття, постійна, наскрізна, то в 40 років вас не зазомбують. Можете дивитися й читати все – свідомість з міцного фундаменту вже не зрушиш. Ловці душ полюють на непідготовлених.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ БЕРЕМО НА СЕБЕ

– Патріот – доволі вузьке поняття. Це лише один зі складників громадянина. Мусить бути створене громадянське суспільство. Його не сформуєш тільки через громадські ради. Багато в чому воно виникає стихійно. Вже маємо його елементи. Люди потроху починають думати. Доки не буде громадянського суспільства, доти крастимуть, ґвалтуватимуть, вбиватимуть, а державницька політика буде формальною.

Уряд, зокрема Мінкульт, Держкомтелерадіо, Нацрада з питань телебачення і радіомовлення, досі її просто не мають. Ми в стані війни з Росією, а в нас і далі засилля російських фільмів, що нібито далекі від політики, але ж тільки на поверховий погляд. На задніх планах – портрети Путіна, російська символіка, декларується їхня ідеологія. Герої – переважно браві російські міліціонери, військовики, а покидьки дуже часто мають українські прізвища. Насаджується образ хохла, людини недалекої, схильної до пристосуванства, зради… І далі в нас формують комплекс меншовартості. Де ви бачили в цих стрічках героя-українця у званні генерала? Не кажу про заборону цієї продукції… Хоч на певному етапі її треба, мабуть, і знімати з прокату, хай і втратиться глядач. Оце бачити б на державному рівні, ідеться ж про зомбування, підготовку сприятливого ґрунту для насаджування своєї ідеології.

Нині є ще одна небезпека, пов’язана з переселенцями зі Сходу. До нас їде далеко не цвіт нації, серед мігрантів маса пристосуванців. А тисячі людей, що є носіями прищеплених ззовні ідей, спроможні дестабілізувати ситуацію будь-де. Змінити давно сформовану свідомість дуже складно.

Треба розуміти, що в багатьох випадках ідеться про іншу ментальність, заражену вірусом месіанства, зі зверхнім поглядом, яка не визнає інших традицій, іншої культури, мови – їй подавай на блюдці те, до чого призвичаєна. Та й ніде правди діти, багато хто і з закарпатців вважає, що культуру нам принесли на радянських багнетах зі Сходу після 1945 року. А наша культура тисячолітня, ми мали високоосвічену інтелігенцію, у нас краватки й капелюхи носили в роки, коли на Сході інтелігентний люд винищили, затаврувавши буржуїнами… Нині наш народ все ще «заколисаний», з атрофованим відчуттям відповідальності за неправомірні дії.

- Державу розтягли на всіх рівнях, й армію зокрема. Де коріння цього явища? Це привнесене вже за радянських часів, витворене за новітню історію України?

– Хай це явище всебічно досліджують науковці. Я знаю одне: якщо можна вкрасти, то цупитиме й американець, і європеєць. Це світова тенденція. Мораль, мені здається, підупала в усьому світі. Але якщо громадянин знає, що за порушення якогось кодексу буде обов’язково вжито заходів, він не вкраде, не кине недопалка, не вилається привселюдно. Контроль і умови потрібні. Людина і суспільство загалом має жити з усвідомленням: всяка протиправна дія буде покарана.

Кожен має за себе дбати, за свою родину. Набута за Союзу звичка покладатися на державу, а не на себе, на Закарпатті тяжко приживалася, та й нині майже зійшла нанівець. Але в Донецьку, Луганську, в Криму вона вкоренилася дуже міцно. Тому й моляться на Путіна, на майбутню дешеву ковбасу, на те, що завтра буде пенсія… На Бога і на себе маємо покладатися!

Далі говоримо про атеїстів і людей побожних, про церкву, про релігію, про відповідальність. Теми непрості й нині доволі дражливі. Тож про це, мабуть, іншого разу. Віктор Кузьмич нарешті розуміє, що це була не просто одна з дружніх бесід з цигаркою і за чашкою кави, які дуже любимо і дуже цінуємо. Сумнівається, чи дати все-таки згоду на публікацію своїх думок. Відверто каже, що бруду впродовж життя йому вистачало – десь і втомився, знеохотився. Беремо відповідальність на себе.Упевнені в тому, що наш читач свідомий, грамотний, вихований, готовий до сприйняття різних думок. Не раз уже переконувалися, що поруч багато глибоких людей, які чесно й самовіддано роблять свою справу, не потребуючи особливого визнання чи й піару, про який говорили перед цим.Віктор Кузьмич – один із тих, кому є що сказати, але не будь-кому, а лише тим, хто готовий слухати і чути. Учімося! З уміння чути одне одного починається командна гра, а з неї – громадянське суспільство, про яке стільки говоримо й до якого так тяжко і довго йдемо…Бесідували

Галина Шумицька і Василь Путрашик