Протягом півроку 12 письменників відвідують 12 українських містечок – окрім Закарпаття, побувають на Одещині, Херсонщині, Запорожжі, Харківщині, Чернігівщині.Проте почалися поїздки саме із Закарпаття, з Берегового, де київські письменники Ірина Цілик і Артем Чех мали розмову з мешканцями міста у міській бібліотеці для дорослих. Після того ми зробили з авторами інтерв’ю, щоб ширше коло читачів могло з ними познайомитися. Розмова точилася довкола Артемової книжки «Точка нуль» про досвід участі в АТО, про одне з документальних фільмів, яке зняла Ірина, – «Невидимий батальйон» про жінок на війні, а також про те, що об’єднує українців.Довідка про письменників:Артем Чех (нар.1985 року) – народився у Черкасах, живе в Києві, автор близько 10-ти книжок. Остання на сьогодні книжка письменника – «Точка нуль» – це есеїстика про перебування автора у зоні АТО як військового. Із цією книжкою Артем Чех став лауреатом премії "Літакцент року-2017". Головний редактор книжки «Війна очима ТСН», співавтор книжки «94 дні. Євромайдан очима ТСН».Анастасія: Ким ці жінки були за професією до війни? Ірина: Більшість наших героїнь мали зовсім інші цивільні професії – скажімо, одна з моїх героїнь Тайра була тренеркою з айкідо, була дизайнеркою, Андріана – 

Одна героїня працювала в Міністерстві економіки. Одна музикантка і артистка фаєр-шоу. Дуже різні жінки, кожна з яких, тим не менше, у 2014 році зрозуміла, що не може лишатися осторонь від цих подій. Анастасія:Що ви читаєте в останні п’ять років? Ірина: Я зловила себе на тому, що стала дедалі більше читати про Другу світову війну, про Голокост, ГУЛАГ, концтабори. Ця тема мене не відпускає, я хочу знати про це більше. Разом із цією війною в мене виникла потреба більше знати про інші війни, про інші людські катастрофи. Анастасія: Кажуть, що зараз зріс попит на історичну літературу про це – тобто це загальна тенденція. Артем: Я про це, зокрема про репресії, багато читав у підлітковому віці – мене не відпускала тема сталінізму. Наразі мене приваблюють оповідання – книжки Андрія Бондаря, Віталія Жежери якраз дуже доречні. Ірина: Я ще стала більше читатипоезію. Якихось авторів я відкрила для себе досить пізно. Як-от шведського поета Томаса Транстрьомера чи англо-американського поета Вістена Г’ю Одена, якого я почала перекладати, але це ще поки лежить неопубліковане. Є в цього автора один вражаючий текст, «Блюз біженців», написаний 1939 року, а звучить дуже по-сьогоднішньому.Ірина Цілик (нар. 1982 року) – народилася та живе у Києві. Письменниця, кінорежисерка. Пише для дітей та для дорослих, поезію і прозу, повісті та оповідання. Режисерка фільмів “BlueHour”, “Помин”, “Дім”, співавторка фільму «Невидимий батальйон». Деякі вірші письменниці стали піснями у виконанні Тоні Матвієнко, гуртів «Сестри Тельнюк», «KozakSystem», «НеДіля». Вірш Ірини Цілик "Повертайся живим", покладений на музику та вокал гуртами «Сестри Тельнюк» та «KozakSystem», став хітом.

Спілкувалась Анастасія ЛевковаАнастасія: Іще у 2014 році, на початку війни, я спілкувалася з чоловіком, який уже побував в АТО. Я бачила, що він читає книжки, інтелектуал, і наважилася його запитати: чи схожа ця війна на те, що описує Ремарк – чи схожі відчуття сьогоднішніх бійців на ті, що їх переживали бійці Першої світової? Адже тепер усе інакше: можна телефонувати рідним, можна частіше приїздити додому, це ж не так, як колись – пішов на чотири роки і від тебе ні слуху ні духу. Мій співрозмовник відповів: це все те саме, що описує Ремарк у своїх книжках про Першу світову, з єдиною різницею – що тепер можна телефонувати рідним. Артеме, чи ти з цим погоджуєшся?Артем: Я вже неодноразово порівнював теперішню війну з Першою світовою. Саме через її позиційність та незрозумілість. Тобто ми маємо чіткий фронт, але не маємо чітких – проміжних – цілей. Десь нагорі керівники мали загальну ціль Першої світової, але солдати не завжди це розуміли. У нас так само: загальна ціль відома, але проміжних немає. Це сидіння в окопах і очікування на те, що до тебе щось прилітає. Теперішній наш воєнний побут дуже схожий на той, який описували у книжках про Першу світову. Звісно, трохи краще. 

Але переважно це ті самі окопи, ті самі землянки. Хіба що немає вошей. Хоча і в цьому я невпевнений.  

Анастасія: Чи ти вважаєш, що війна безповоротно змінює людину? У перший час після повернення ти розповідав, що міг ударити водія маршрутки за те, що він зачинив двері перед твоєю дитиною. Але пізніше – чи людина повертається до себе такої, якою була до мобілізації? Чи ти вважаєш, що війна змінює назавжди? Чи є щось таке, що лишилось у тобі звідтоді?Артем: Мені важко себе оцінити. Думаю, Іра (Ірина Цілик та Артем Чех – подружжя) краще би поглянула на мене збоку і оцінила, чи лишилося щось у мені з тієї війни. Звісно, щось змінюється і щось – незворотно. А що саме – я не можу сказати.Ірина: Я не впевнена, що маю сформульовану відповідь, але коли Чех тільки повернувся, я мала відчуття, що він остаточно подорослішав і що втратив якусь дитинність. Він став іще більш цинічним, ніж був до того, і відчуття загальної спустошеності й вигорілості домінувало над усім іншим. Але зараз мені здається, що нормальний Чех повернувся.Анастасія: Нормальний – це той, у якому присутня дитинність?Ірина:Ну, так. 

Але важливо ще таке: у тих, хто були на війні, дуже різний досвід. Це залежить від багатьох факторів. Я думаю, що йому, а заразом і мені, дуже-дуже сильно пощастило. Він не втрачав друзів, і це дуже важливо, бо я знаю ветеранів війни, які втрачали і, як правило, це зовсім інша історія. Люди, які пережили смерть близьких друзів, і люди, які пережили пограничні емоції, – бо на війні переживають увесь спектр емоцій – як негативних, так і позитивних, – ці люди відходять значно довше. Досвід війни – це щось таке, чого ніколи в житті не траплялося до цього і не трапляється потім. І є відчуття, що тут, у мирному житті, знову радіти якимось простим речам дуже важко. І я не знаю, скільки потрібно часу або що саме має відбутися, щоб ці люди повністю повернулися до нормального існування й функціонування у суспільстві. Анастасія: Іро, розкажи, будь ласка, про фільм «Невидимий батальйон», співрежисеркою якого ти була і який вийшов у 2017 році.Ірина:«Невидимий батальйон» – це фільм-альманах, який складається з шести історій, шести фільмів-портретів про жінок на війні. Була мета відзняти такий собі колективний портрет, колективний пазл, який би розкривав роль сучасної жінки у сучасній російсько-українській війні, хотілося показати дуже різних героїнь. 

Ми хотіли, щоб героїні були різного віку, різних соціальних статусів, професій – таким чином, у нас дві снайперки, дві парамедички, одна історія про заступницю командира одного з батальйонів у роботі з особовим складом – на момент зйомок вона вже повернулася з війни, але переживала досить важкий посттравматичний синдром. І одна історія про жінку на ім’я Андріана Сусак, штурмовичку в «Айдарі», яка воювала якраз у найгарячіший період, улітку 2014-го, вона була серед тих, хто звільняв Щастя, Металіст та інші міста й селища. Незважаючи ні на що, вона дуже світла і в ній багато внутрішньої сили, краси та глибини. Вона якраз одна з тих, кому вдалося повернутися не поламаною, як мені здалося, – тобто багато чого в ній змінилося безповоротно, і це дуже відчувається, але, по-перше, вона повернулася з війни мамою, і я думаю, що це її все ж таки сильно врятувало. На війні вони познайомилися з чоловіком, створили сім’ю, вона завагітніла і ще до 5-го чи 6-го місяця вагітності була на передовій. Вона гуртує довкола себе ветеранів, – дорослих поламаних людей, які потребують ґрунту в цьому новому житті, – усі вони до неї тягнуться, бо є відчуття, що від неї йде дуже багато світла.

Анастасія: Ким ці жінки були за професією до війни?Ірина: Більшість наших героїнь мали зовсім інші цивільні професії – скажімо, одна з моїх героїнь Тайра була тренеркою з айкідо, була дизайнеркою, Андріана – філологиня і перекладачка. Одна героїня працювала в Міністерстві економіки. Одна музикантка і артистка фаєр-шоу. Дуже різні жінки, кожна з яких, тим не менше, у 2014 році зрозуміла, що не може лишатися осторонь від цих подій.Анастасія:Що ви читаєте в останні п’ять років?Ірина: Я зловила себе на тому, що стала дедалі більше читати про Другу світову війну, про Голокост, ГУЛАГ, концтабори. Ця тема мене не відпускає, я хочу знати про це більше. Разом із цією війною в мене виникла потреба більше знати про інші війни, про інші людські катастрофи.Анастасія: Кажуть, що зараз зріс попит на історичну літературу про це – тобто це загальна тенденція.Артем: Я про це, зокрема про репресії, багато читав у підлітковому віці – мене не відпускала тема сталінізму. Наразі мене приваблюють оповідання – книжки Андрія Бондаря, Віталія Жежери якраз дуже доречні.Ірина: Я ще стала більше читати поезію. Якихось авторів я відкрила для себе досить пізно. Як-от шведського поета Томаса Транстрьомера чи англо-американського поета Вістена Г’ю Одена, якого я почала перекладати, але це ще поки лежить неопубліковане. Є в цього автора один вражаючий текст, «Блюз біженців», написаний 1939 року, а звучить дуже по-сьогоднішньому.

Анастасія: Що, на ваш погляд, об’єднує українців різних регіонів?Артем: Можливо, недбале ставлення до того, де ми живемо (сумно посміхається).Ірина: Останніми роками я дуже багато їжджу Україною і бачу, що, за великим рахунком, незважаючи на всі відмінності між різними регіонами, в нас дуже багато спільного, і люди приблизно одні й ті самі, хоча різниця в менталітеті є, але я не бачу суттєвих відмінностей, через які варто доходити до того, до чого ми дійшли. Проте я щоразу переконуюся, що й досі, навіть на цей же 5й рік війни українці не знають одне одного – можна сказати, що, на жаль, нас об’єднуєі незнання одне про одного. І мені це болить. 

Я не можу сказати, що є посланницею Донбасу, але я там дуже багато всього люблю і бачу, що там дуже багато всього, за що варто боротися.Анастасія: А на Донбасі ти почуваєшся посланницею Заходу?Ірина: Звичайно. Я часто розповідаю про те, що бачу в іншому регіоні. Але добре було б, щоб люди бачили це на власні очі. Було багато програм з обміном дітей на навчання за кордон – добре було б робити такі програми в межах України ще від початку Незалежності. Артем: Мені теж здається, що розповідати про те, як гарно тут, – не дуже ефективно, потрібно бачити все самому і самому робити висновки. На жаль, українці свої висновки роблять із почутого, з телебачення.

ФОТО: Оксана Радик (Управління освіти та культури Берегівської міської ради),Олег Супруненко