– Тільки обидва, бо отримав їх при хрещенні. До речі, я єдина людина в Угорщині, яка має саме таку комбінацію імен. А народився в Горінчеві Хустського району 5 травня 1938-го, ще за Чехословацької Республіки. Й того ж року наша сім’я переїхала до Хуста. Батько – випускник Карлового університету, навчався там одночасно з Петром Лінтуром. Він отримав юридичну й педагогічну освіту, викладав у Хустській горожанській школі. А мама вчителювала в різних присілках, і щодня їй доводилося йти пішки 5 км, щоб добратися до роботи. Дитсадків у той час ще не було, тож років із чотирьох вона й мене з собою мусила брати. Пам’ятаю ті зведені класи – від 1-го до 6-го, по 30 – 35 чоловік. Я сідав за першу парту й слухав. Так до 5 літ навчився і читати, і писати. У шість мене вже записали до русинської школи – тоді в Угорщині діти починали навчання саме в такому віці. Нова радянська влада в перші місяці освіту не чіпала, тож 1 клас я закінчив, але в другий мене не взяли – сказали, що мушу ще раз ходити в 1-й, уже з українською мовою навчання. У принципі, це не завадило, бо українська літературна сильно відрізнялася від русинської. Але й це ще не все – в третьому класі я гриз граніт науки … угорською. Розмовляв нею з дитинства, та мама хотіла, щоб освоїв і письмову латиніку. Це було вже в Берегові, куди ми переїхали після повернення батька з румунського полону. А в 4-й клас тато записав мене до російської школи, яку я потім і закінчив у 1955-му, трохи не дотягнувши до медалі – мав усього 2 четвірки. Тож я примудрився навчатися чотирма різними мовами (Сміється. – Авт.). До речі, в Берегові трапилася пригода, яка могла круто змінити все моє життя. Ми, діти, граючись після дощу, ходили в каламутній воді придорожніх канав, і я при цьому порізав ногу. Почалося зараження крові, постало питання про ампутацію. Врятував мене чудовий універсальний хірург-угорець, який уже в 30-40-х роках робив унікальні для нашого краю операції на мозку. Я йому безмежно вдячний за це й, коли приїжджаю до Берегова, завжди кладу квіти на його могилу.

– Вони стосувалися діда й баби по батьковій лінії, котрі жили в Хусті на вулиці, де мешкали самі вчителі та греко-католицькі священики. Власне, всі мої корені лежать саме в цих прошарках. І один родич-сусід у грудні 1938-го зайшов у гості й привів із собою доктора Августина Волошина. Бабка була дуже доброю ґаздинею, погостила їх тістечками, кавою. А слід сказати, що цей напій на той час серед закарпатців іще не був поширеним, народ називав його «панськоє діло», бо каву пила лиш інтелігенція. Отже, президент Карпатської України добре себе почував і через тиждень прийшов уже з братами Бращайками. І так щотижня став ходити на каву до баби разом зі своїми міністрами. Навіть важливі політичні питання обговорювали в їхній хаті. Одного разу Волошин попросив бабку (і вона, й дід володіли сербською мовою) запросити до себе сербського православного єпископа, щоб домовитися, аби не тільки католики, а й православні підтримували ідею Карпатської України. Про це ніде не написано, але мені як онуку ще за радянських часів бабка розповідала. 

– Ще зовсім маленьким я почав колекціонувати поштові марки. Розглядаючи на них чудові краєвиди, африканські колонії тощо дуже зацікавився географією, у школі знав її краще за всіх. Та оскільки ми жили в відомому своїми виноградниками Берегові, батько радив мені поступати на заочне відділення в Одеський сільськогосподарський інститут, аби гарантовано потім мати роботу вдома, а для набуття досвіду рік попрацювати в винрадгоспі. Я послухав його, але коли дійшло до вступних іспитів, сталася прикра помилка: мене неправильно повідомили про час їхнього проведення, і я спізнився, почув тільки: «Приїжджайте через рік!» За той час я продовжував працювати, ходив до  бібліотеки і … ще більше захопився географічною літературою. У підсумку вступати поїхав не в Одесу, а до Москви, в університет імені Ломоносова, на географічний факультет. Батько про це й не знав, я тільки мамі розказав, бо дуже її любив і завжди з нею радився. Так у 1956-му, здавши на п’ятірки всі 5 іспитів, став студентом.

– Добре. Зі мною відразу захотів познайомитися професор, котрий написав 2 книги про Закарпаття й був просто залюблений у наш край. До речі, збираючи фактаж, він тиждень жив в Ужгороді в таборі на Радванці, щоб зрозуміти психологію й спосіб життя ромів. А місяців через 2 мене як закарпатського угорця викликає викладачка історії КПРС, фанатична прихильниця комунізму, і питає: «Твое мнение о событиях в Будапеште?» (Тоді там радянські танки якраз придушували повстання. – Авт.). Я зразу зрозумів, що це пастка: якщо скажу щось не те – вилечу з університету. І викрутився фразою: «Я регулярно читаю «Правду», «Известия», там все написано». Така відповідь їй сподобалася, і в 1961-му, закінчуючи географічний факультет, я в числі п’яти студентів із 200 отримав «5+» за ідеологічний предмет. І це незважаючи на те, що  був «клерикальним елементом» і не приховував цього – все одно дізналися б, адже кожна третя людина доносила КДБ. Більше того, ця викладачка запропонувала мені престижну посаду в Москві, навіть квартиру обіцяла. Але я відмовився – хотів повернутися на Закарпаття.

– Роботи за спеціальністю я не знайшов, тож пішов працювати в відділення чопського «Інтуриста». До речі, начальником там був колишній офіцер КДБ, який допитував батька, коли той повернувся з полону, й зрештою пришив йому український буржуазний націоналізм. Але за 5 років у «Інтуристі» я об’їздив із групами весь Радянський Союз включно з Сибіром, розширив свій географічний кругозір, завів усюди друзів. І за порадою наукового керівника вирішив продовжити навчання в аспірантурі. Він вибрав мені тему «Географія харчової промисловості Угорщини», я написав дисертацію. Опісля мене направили працювати в УжДУ. Це був 1968 рік, Хрущовська відлига закінчилася, але  ректор Чепур був у вишиванці, що мене дуже здивувало. Утім, на роботу він мене не взяв, запропонувавши їхати …до Іркутська, мовляв, зателефонує знайомому ректору й домовиться. На що я відповів: «Наші люди добровільно до Сибіру не їдуть!» і почав шукати правди в різних інстанціях. Але марно. Зрештою мамині родичі в Угорщині документально запевнили, що приймуть мене, а один науково-дослідний інститут у Будапешті гарантував, що візьме на роботу, і я подав документи на виїзд. У Берегівському ОВІРі їх протримали півроку, навіть не давши ходу. Вже потім я зрозумів: від мене просто чекали грошей – навіть у радянські часи навколо цих питань була страшна корупція. Я поїхав до Генконсульства Угорщини в Київ, описав консулу ситуацію й той відразу зателефонував міністру внутрішніх справ України. І протягом місяця я отримав дозвіл на виїзд. 25 вересня 1969 року вже прибув до Будапешта.

– Ніколи. Через місяць я вже працював у науково-дослідному інституті харчової промисловості. У 1974-му по конкурсу став професором кафедри економічної географії Будапештського університету, де викладав 17 років. Правда, потім прийшли політичні зміни, і  заздрісники вижили мене звідти. Я перейшов до Будапештського економічного університету (бо навчаючись у Москві на географічному, паралельно заочно закінчив економічний факультет) і навіть отримав там більшу зарплату. Займався економічною історією держав пострадянського простору,  їздив у відрядження. А в 1996-му в Угорщині пішла шокова терапія – в нашому університеті скоротили 120 викладачів. Я в 58 років потрапив на вимушену пенсію. Хоча по закону міг викладати до 70, довелося змиритися. В Європі це робиться радикально: нема грошей – треба заощаджувати. Хоча нинішня влада Угорщини вже втретє знижує тарифи на компослуги, і це радує. Попри все, дійсно не шкодую, що переселився до цієї країни. В СРСР я не почувався добре, та й таку кар’єру ніколи б не зробив, не міг би подорожувати. Я об’їздив півсвіту – тричі побував у Північній Кореї, 4 рази – в  Монголії, а ще – у В’єтамі, Китаї, Аргентині, США, буквально всіх європейських державах. Але ніде мені не є так добре, як у Карпатському басейні.

– Я член Асоціації україністів Угорщини, регулярно буваю на різних культурних акціях. Але найбільше часу віддаю зараз роботі над трьома новими книжками угорською мовою. Першу – багатоплановий довідник про Україну – пишу вже 5 років. Попри малу пенсію, приїжджаючи на Закарпаття, завжди скуповую профільну літературу. Не хочу хвалитися, але маю, напевно, найбагатшу в Угорщині історичну, географічну й економічну бібліотеку. Другий проект – професійна книга про суспільно-економічну географію Закарпаття. Ну і третя – «Історія слов’ян сучасної Угорщини». Її вже завершую. Враховуючи, що мені скоро 76, за наявності натхнення працюю день і ніч, намагаюся скоріше реалізувати заплановане. 

– Угорщина разом із Польщею в рамках Вишеградської четвірки всіляко підтримує приєднання України до Євросоюзу. Правда, різко розривати економічні зв’язки з Росією не слід – Південь і Схід на неї дуже зав’язані (Ми розмовляли ще до сумнозвісних подій у Криму. – Авт.). Вам потрібно модернізувати свою економіку. І ще я би порадив вашим керівникам уважно аналізувати, що саме вони будуть підписувати, й максимально відстоювати в угоді інтереси України. Мирослава Галас