Він був не просто письменником і фольклористом (хоча все життя жив з робітничих професій), а невтомним утвержувачем традицій української літератури в нашому краї, збирачем і популяризатором фольклору.

Народився він 1894 р. в с. Верхні Ворота Воловецького району в сім`ї багатодітній селянина-бідняка. В одинадцять років почав вчитися у церковно-парафіяльній школі з угорською мовою викладання, та в чотирнадцять мусив полишити її й іти працювати.

Був делегатом і виступав на Хустській народній раді 1919 р., яка ухвалила Возз`єднання краю з Україною. 1920 році заснував у рідному селі перше на Верховині кооперативне товариство і до 1927 р. працював там продавцем. Лише 1928-1932 р. заочно закінчив неповну середню школу. З 1928 р. жив і працював у Мукачеві на залізниці кондуктором, черговим на зупинках, звідти 1956 р. вийшов на пенсію і відновив активну творчу діяльність Помер 16 травня 1968 р.

Ще 1908 р., будучи учнем початкової школи, почав писати записувати народні пісні, пізніше казки, анекдоти та щедрівки. 1911 р. на сторінках будапештської щотижневої газети “Неділя” з’явилися його перші фольклорні записи. Відтоді зібрана ним народнопоетична творчість друкувалася в багатьох місцевих періодичних виданнях, як “Наука”, “Підкарпатська Русь”, “Літературна неділя” у різноманітних календарях, читанках тощо, Частину своїх записів збирач пізніше передавав до Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського у Києві. Протягом 1936-1938 р. обстежив 140 сіл, де зібрав не тільки фольклор, а й зразки народного одягу, вишивок, господарських речей. Значний влив на збиральниць ку роботу вплинуло знайомство з 1922 р. з професором Ужгородської гімназії І.Панькевичем, а пізніше з В.Гнатюком. Більшість зібраного потрапило до Етнографічного музею ужгородської “Просвіти”, а відтак до фондів сучасних Закарпатського краєзнавчого музею та Музею народної архітектури і побуту.

За все життя записав 6000 коломийок, 700 прислів’їв, 150 казок, легенд і переказів, 50 історичних пісень і балад, 31 щедрівку, 34 загадки, 49 анекдотів, інші матеріали (весільна обрядовість, народна драма, похоронний обряд). Усе це склало 25 рукописних томів, виданих лише частково. У світ вийшли зібрані ним і літературно опрацьовані збірники народних казок “Зачарована підкова” (1959), “Чарівне серце” (1964), “Казки” (1969). Окремі фольклорні записи публікувалися в збірниках “Казки Верховини” (1960), “Закарпатські сміховинки” (1966, 1967), “Легенди нашого краю” (1972), “Казки про тварин” (1976), журналах “Народна творчість та етнографія” (1960. № 1); альманасі “Карпати” (1959. № 1).

На початку 20-х років Л.Демян почав виступати з оповіданнями. Найперше з них “Чорт на весіллі” мало ефект бомби. Написане ще далеко не літературною мовою, а воловецькою говіркою (писати сучасною українською мовою у нас почав В.Гренджа-Донський 1923 р.), воно вражало своїм сюжетом і особливо композицією. Саме з цього оповідання почалася закарпатська література чехословацької доби. Традиційна ідилічна історія карпатських Ромео і Джульєтту несподівано отримує трагічний фінал. Фабула і навіть окремі деталі багато в чому перегукується з подібною карпатською оповіддю М.Коцюбинського “Тіні забутих предків”. Новелі судилася щаслива видавнича доля, зумовлена неослабною читацькою увагою. Перше видання окремою 40-сторінковою брошурою здійснило улітку 1920 р. щойно створене товариство “Просвіта”, це була одна з перших її книжок (якщо не взагалі перша), передмову до неї написав В.Бірчак. Наклад фантастичний навіть на наші часи – тисяча примірників. Проте і його забракло, бо того ж таки року здійснено друге видання (пів тисячі примірників) для шкільних бібліотек. Мережа народних шкіл тільки починала відтворюватися за нової влади, то ж для багатьох учнів ця книжка стала першою читанкою.

Потім окремими книжками вийшли “Відьма” (1924), “Із села” (1943), “Весілля без жениха” (1956), “Зустріч” (1961), “Оповідання синіх гір” (1964), “Голодний похід” (1977), “Крутогори Верховини” (1984), “Де гори Карпати” (1985). Крім того, оповідання друкувалися у “Календарі на 1923 рік товариства “Просвіта”, журналі “Наша земля” (1927), “Альманасі підкарпатських українських письменників” (Севлюш, 1936), часописі “Літературна неділя” (1942-1944), “Календарі на 1944 рік Подкарпадського общества наук”. У повоєнні роки оповідання публікувалися в альманахах “Радянське Закарпаття”, “Карпати”, журналах “Дружно вперед” (Пряшів ЧССР), “Вітчизна”, “Піонерія”, “Дніпро” районних та обласних газетах. З неопублікованого з’явилася посмертно збірка оповідань і повістей “Голодний похід”(1977). Їх перекладено російською, чеською, словацькою, білоруською.

Загалом у доробку Л.Дем’яна понад 60 оповідань та кілька повістей. Він створив унікальну галерею закарпатських типажів. За її широтою і різноманіттям новеліcтика Л.Дем’яна цілком співставна з “Людською комедією” О.Бальзака. Романіст витворив сотні образів з паризького і провінційного життя, нещадно викриваючи вади сучасного йому суспільства. Тим самим шляхом ішов закарпатський автор, що творив у простіших, демократичніших жанрах. Точнісінько як вдавався до містики і фантастики О.Бальзак (“Шагренева шкіра”), не гребував цим і Л.Дем’ян, чиї оповіді теж містять не один демонологічний мотив. Як О.Бальзак звертався до недавнього минулого (“Шуани”), так і Л.Демян полишив блискучий зразок історичної новелістики “На аркані” (1940), присвячений татарському набігові на Закарпаття на початку XVIII cт.

Повість “Жугля” (за іменем головного персонажу) задумано ще 1920 р. і потім писано-переписувано ледь не упродовж цілого життя, хоча обсяг її невеликий – сторінок тридцять. Це насичена різними колоритними деталями історія верховинця, чий життєвий шлях пройшов від Першої Світової через чехословацьку добу, гортіївську окупацію аж до приходу, як їх зве герой, “панів товаришів” зі Сходу. Повість “Крутими схилами” (1957 – 1958) виокремилась з попереднього задуму і подає значно ширшу панораму свалявського села Стройно теж від кінця Першої світової до радянської доби. Повість “Голодний похід” (вийшла посмертно 1977 р.) – про поширену за чеської доби форму соціальної боротьби, похід зголоднілих верховинців до найближчого міста з вимогою надати їм роботу.

Творчість Л.Дем’яна стала сполучним містком між прозою наших будителів (О.Довговича, О.Митрака і особливо І.Сільвая) і тими, хто вступав у літературу уже у 1930-1940-ті роки (Ф.Потушняк, М.Томчаній, І.Чендей). Останні продовжили і розвинули цілий ряд тем і мотивів, які вперше започаткував Л.Дем’ян. Титанічна фольклористична і етнографічна діяльність Л.Дем’ян заслуговує на окрему кандидатську дисертацію. Наскільки ж недооцінено його творчість сучасними літературознавцями, годі й казати.

Сергій Федака