Аладар Бартакович був дуже відомою в Ужгороді людиною. Він народився у 1886 році у словацькому містечку Пуканец (словацькою – Pukanec, угорською – Bakabánya) в сім’ї вчителя Андора Бартаковича. Гімназію закінчив в угорському місті Еґері, після чого навчався у Будапештському університеті, ставши у 1909-му JUDr. Аладаром Бартаковичем, тобто отримавши докторську ступінь. Ще двома роками раніше Аладар почав адвокатську діяльність, підпрацьовуючи в адвокатській конторі. На жаль, невідомо, було це в Будапешті, Еґері чи Ужгороді, куди переїхала сім’я Аладара.

Висновок про те, що батьки молодого адвоката на початку ХХ століття проживали тут, можна зробити з повідомлення про смерть його матері Берти Бартакович (у дівоцтві – Ванічек). Дружина вчителя і директора (на жаль, не знаємо, якого навчального закладу) Андора Бартаковича Берта померла на 53-му році життя в Ужгороді, була відспівана в ужгородському римо-католицькому храмі й похована 8 липня 1914 року на Кальварії. З цього повідомлення, яке зберігається в Угорському національному архіві, також зрозуміло, що в Андора та Берти Бартаковичів було двоє дітей: син Аладар та донька Берта.

Ми не знаємо, чому Бартаковичі переїхали до Ужгорода та якого саме року це було. На час смерті своєї матері 28-річний Аладар вже мав прекрасну освіту, працював юристом у міській управі Ужгорода, був одружений і навіть мав сина. Одружився він, до слова, ще у 1913-му році на 12-річній Йоланці Сабо. Нині важко собі уявити, якою могла бути причина того, що батько цієї майже дитини, колишній високопосадовець Угорської державної залізниці з давнього роду немешів Лайош Сабо так рано віддав свою доньку Йолану заміж за 27-річного Аладара Бартаковича. Було це кохання чи розрахунок – невідомо. Як не знаємо ми і того, як познайомився молодий юрист Бартакович з поважною сім’єю Сабо, яка завжди зазначала перед своїм прізвищем немеську приналежність до угорського села Felsőeőr (Felsőőr), яке тепер є австрійським містечком Oberwart на кордоні з Угорщиною.

З архівних газет відомо, що заручилася пара ще у 1912-му, коли Йоланці й узагалі було всього 11 років. Через рік вони побралися, оселилися в Ужгороді, а у 1914-му 13-річна Йолана вже стала мамою, народивши сина Аладара. Того ж року почалася Перша світова війна, на яку призвали і Аладара Бартаковича. У книзі «Ungvár és Ung vármegye» за 1940 рік зазначено, що на війні Бартакович потрапив у російський полон, з якого зумів утекти додому у 1918-му. Незабаром після його повернення до Ужгорода Йолана завагітніла вдруге, народивши у 1919-му другого сина Ласло ( в чеських документах його записували Ладіславом).

Подальші згадки про Аладара Бартакович вдалося знайти лише у 1921 році. Саме тоді його прийняли на роботу юристом до міської управи вже чехословацького столичного міста Ужгорода. Мабуть, зарекомендував він себе дуже добре та й досвід роботи у міській управі вже мав, бо вже за рік, у 1922-му, Аладара призначили головним прокурором міста. Варто зазначити, що в ті роки функції міського прокурора трохи відрізнялися від прийнятих нині. Прокуратура не була окремою установою, а міський прокурор виконував радше функції сучасного керівника юридичного відділу. При цьому, працюючи головним міським прокурором, Аладар Бартакович примудрявся мати ще й власну адвокатську контору, яка в різні роки працювала в різних куточках міста. Так, в адресній книзі за 1924 рік є інформація, що адвокат Бартакович приймав клієнтів на вулиці Радванській (нині – Мукачівська), 23, потім мав контору на вулиці Лучкая,1, на площі Корятовича, 19, у 1930-х роках працював на вулиці Ракоці (нині – Волошина), 14, а тоді обладнав контору у своєму будинку на набережній.

Таке поєднання державної служби та приватної практики зрештою призвело до конфлікту в міській управі. Державний архів Закарпатської області серед інших документів управи зберігає й особову справу головного прокурора Аладара Бартаковича. З неї і можна побачити, що у 1926 році президіум політичного управління Підкарпатської Русі звернув увагу на те, що Аладар Бартакович буває у своєму робочому кабінеті (двері № 8 в будівлі на вулиці Фірцака,1 – тепер це приміщення Торговельно-економічного коледжу на початку вулиці Капітульної) лише кілька годин на день і попросив Ужгородську поліційну дирекцію з’ясувати, чи виконує прокурор належним чином свої обов’язки. Поліція відзвітувала: мовляв, головний прокурор Аладар Бартакович справді працює у своєму робочому кабінетів всього годину на день, а весь інший час займається приватною практикою, має з др. Гамошем вельми успішну адвокатську контору на площі Корятовича. При цьому в міській управі за Бартаковича заступилися, пояснивши, що головний прокурор справді не має багато роботи, і цю посаду взагалі хочуть реформувати.

Зрештою так і сталося. У 1927 році посаду головного прокурора міста ліквідували, натомість Аладару Бартаковичу запропонували працювати за контрактом правничим радником та адвокатом міської управи. Хоча до того президіум політичного управління Підкарпатської Русі натякав на невідповідність Бартаковича своїй високій посаді через проугорські симпатії, міська управа запросила на місце правничого радника саме його, пояснивши це тим, що Аладар Бартакович, як колишній прокурор, прекрасно обізнаний з усіма справами міста.

На своїй новій посаді Бартакович повинен був представляти місто в судах, надавати консультації всім працівникам міської управи в робочих питаннях особисто або у письмовому вигляді, складати угоди, в яких управа виступатиме однією зі сторін, вирішувати юридичні питання міської лікарні. За це він щомісяця мав отримувати від управи 1500 Кч. – доволі велику на той час суму. Разом із тим цей контракт дозволяв Бартаковичу працювати віддалено, тобто вести справи міста він міг і з кабінету своєї приватної контори. Спершу контракт з ним управа заключила до 1933 року, потім його продовжили ще на 5 років.

Набережна Рошковича, третій з лівого боку – будинок Аладара БартаковичаДесь тоді ж, орієнтовно на початку 30-х років сім’я Аладара Бартаковича переїхала до свого родинного будинку на набережній Рошковича. Нині будівля РАЦСу – чи не єдина, про яку немає відомостей навіть у архіві КП «Архітектруно-планувальне бюро м Ужгорода» (колишнього БТІ). У цьому архіві зберігаються дані про всі будівлі Ужгорода, починаючи від 1946 року, і в тих перших документах кінця 40-х часто можна зустріти інформацію про довоєнних власників і рік спорудження будинків. Однак у справі РАЦСу відомості тих років просто відсутні, немає інформації і про рік зведення. Тож наразі ми не маємо перевірених даних стосовно того, чи побудували Бартаковичі цей будинок, чи купили його вже готовим від інших власників, і коли це було. Достеменно відомо лише те, що у 1936-му вони вже у ньому проживали – саме набережна Рошковича,18 вказана, як їхня адреса у тогорічному списку виборців. В особовій справі Аладара Бартаковича також є документ за 1937 рік, в якому він відмовляється від доплат за виховання сина Ладіслава, який закінчив навчання у Карловому університеті і став доктором права. Там же зазначено, що сім’я Бартаковича вже протягом 40 років постійно проживає в Ужгороді, володіє тут родинним домом та 2 голдами винниць (тобто приблизно гектаром виноградників). Те, що окрім роботи в міській управі та приватною адвокатською практикою Аладар Бартакович займався виноробством, підтверджують і газетні публікації за 1930-ті роки. Саме тоді Бартакович брав участь у різних виставках і навіть отримував за своє вино відзнаки. Власне, тут варто додати до його занять і членство у міській раді, де він багато років був представлений, як депутат.

У 1939 році Аладар Бартакович склав присягу державного службовця Угорського королівства і був призначений головним юристом і міським аудитором уже угорського Ужгорода. Він увійшов до «Угорської національної партії» (MNP), був учасником міського хору та членом адвокатської комори. А вже через рік у сім’ї поважного юриста сталася біда – померла його дружина Йолана. На жаль, у газетах не вдалося знайти повідомлень про її смерть, однак від старших ужгородців дійшла історія про те, що Йолана Бартакович покінчила життя самогубством, не змирившись з подружньою зрадою свого чоловіка. На жаль, ні підтвердити, ні спростувати цю міську легенду ми поки не можемо. Знаємо одне: чоловік та сини Йолани поховали її на Кальварії, встановивши на могилі один із найбільших і найкрасивіших надгробків, які є на цьому старовинному кладовищі.

Подальша доля цієї сім’ї залишається невідомою. Ми не знайшли відомостей про жодного з трьох юристів Бартаковичів (обидва сини Аладара теж працювали у цій сфері) ані в документах і газетах воєнних часів, ані після її завершення. Можемо припустити, що під час Другої світової війни сім’я покинула Ужгород, залишивши свій родинний дім. Одразу після того, як до міста у 1944 році зайшла радянська армія, порожню віллу зайняло військове та партійне керівництво. З 1948 року там проживав секретар ЦК Комуністичної партії Закарпатської України Самуїл Вайс. Його онук Йожеф Загор добре пам’ятає будинок, бо теж проживав у ньому з батьками. Він розповів, що будинок був гарний і світлий, майже без меблів (невідомо, чи їх вивіз ще Бартакович, чи забрали після війни). У саду вже тоді росли кілька магнолій, які навесні рясно цвіли білим та рожевим цвітом (ці дерева збереглися досі). Напівпідвальне приміщення, де нині працює кафе, теж було придатним для проживання, там була кухня та дві кімнати, де, ймовірно, могла жити прислуга. У будинку був гарний камін, який також зберігся досі, на другому поверсі з великої кімнати можна було вийти на балкон. Сліди Аладара Бартаковича збереглися тоді лише на горищі, де у дитинстві, граючись із хлопцями, Йожеф Загор знайшов величезну купу паперів. З тих документів і листів він і дізнався, що будинок раніше належав адвокату Бартаковичу.

Самуїл Вайс проживав у віллі на набережній до 1963 року. Цікаво, що весь цей час будинок партійного чиновника посилено охороняли, перед ним часто ходив туди-сюди міліціонер. В гостях у Вайсів часто бували відомі люди, високе керівництво області та країни. У 60-х роках будинок перетворили на партійний готель, де зупинялися під час відряджень працівники комуністичної партії, а потім у його стіни перенесли РАЦС. Навіть уявити важко, скільки пар з тих пір одружили у колишніх кімнатах будинку адвоката Аладара Бартаковича. Та, мабуть, він був би задоволений, знаючи, скільки поцілунків та обіймів чи не щодня бачать ці стіни.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»