Сьогодні чимало українців перебувають на заробітках у різних країнах світу. І з кожним роком їх кількість дедалі зростає.
А скільки наших побратимів, якщо є можливість, залишається за кордоном назавжди, ба більше, намагається перетягнути до себе й близьких. Ось так переїжджають усією родиною і споглядають за ситуацією в Україні з відстані. Але ж у свій час Батьківщина покинула їх, зоставила напризволяще, не змогла забезпечити роботою з гідною оплатою, не захистила соціально.
Що змусило в далекому 99-му поїхати до Італії, зараз пані Алла вже не може достовірно сказати. Просто хотілося чогось нового, прагнула відчути європейський ритм життя. Та й це ж велична сонячна Італія! Друзі їхали до цієї країни, й Алла, будучи 34-річною та неодруженою, вирішила спробувати щастя. Вирушаючи, гадала, що заробітки за кордоном будуть тимчасові, заробить достатню кількість коштів і неодмінно повернеться в Україну, але сталося по-іншому. Першим робочим місцем, куди влаштувалась українка, виявилася велика вілла в пригороді Неаполя. Мала прибирати в будинку та на подвір’ї. З посмішкою Алла розповідає, що якось хазяїн приніс маленьке цуценя породи лабрадор і наказав, щоб вона годувала його. Далі вся сім’я поїхала до рідні аж на цілий місяць. Ото хороші часи були: пані Алла, лабрадор і шикарна вілла. Цуценя дуже звикло до жінки. По приїзді хазяїн був дуже сердитий, оскільки лабрадор зовсім не реагував на нього та його команди, а помічав тільки Аллу. Через півроку жінка нагадала хазяїну, що він обіцяв підвищити їй платню до 800 євро. На що останній здивувався й запитав, чи дійсно вона хоче отримувати таку суму. Алла відповіла, що на початку була така домовленість. Наступного дня надвечір хазяїн заявив, щоб жінка збирала речі й ішла геть (надворі була пізня осінь), мовляв, нам не потрібні більше твої послуги. На благання Алли хоча б переночувати, хазяїн не реагував. Пригнічена українка покинула віллу. Поблизу не було друзів, в яких могла б переночувати. Алла згадала, що неподалік є гуртожиток, туди й попрямувала. На жальживе, вільних кімнат не виявилося. Але все-таки вихід знайшли – Аллу підселили до заробітчанки з Румунії, яка була не проти.
Далі життя українки почало покращуватися. Оскільки Алла мала медичну освіту, то влаштувалася в поліклініку на найнижчу посаду. Робота була важка, італійці на таку не йшли. Платню отримувала більшу, ніж раніше. Алла брала максимально можливу кількість чергувань, місцеві навіть дивувалися, як вона витримує. Коли ж припадав вихідний, то весь час спала. Далі українка пройшла відповідні медичні курси і змогла перейти на вищу посаду – медичної сестри. Через декілька років отримала такий бажаний вид на проживання – тепер мала більше прав. На питання, чи не жалкує про те, що виїхала до Італії, Алла відповідає: «Зараз немає про що вже жалкувати: час минув, і його не повернеш. Але я прожила ці 15 років цікаво, багато де побувала в Італії, одне, за що прикро, – не вдалося створити сім’ю». Розповідає, що якраз фінансує ремонті роботи з відновлення батьківського будинку в Україні, в який планує повернутися на старість. Більшість італійців – привітні люди, але, незважаючи на прожиті тут роки, все одно відчуває себе чужою.
Щодо роботи за кордоном радить нічого не боятися. Якщо маєте бажання працювати в іншій країні, то будете. Найкраще виїжджати, поки молоді. Зараз, у часи глобальної фінансової кризи, в Європі скрутно з роботою, дуже важко її знайти. А от у Скандинавських країнах трохи краща ситуація. Отож рекомендує їхати туди. Розповідає, що як тільки ви отримаєте першу заробітну плату, а це приблизно 800 євро, відразу забудете про всі негаразди й недоліки заробітчанства. Фінансова мотивація додасть багато сил та наснаги, і ви працюватимете далі.
Богдан КУЛЬЧИЦЬКИЙ «Карпатський об’єктив»