{g}

Міша – інтроверт, але якщо вам пощастить поспілкуватися і розкрити його, то перед вами постане неймовірно цікава людина, розповіді якої можна слухати годинами. Він настільки смачно описує свої пригоди, що ти чітко уявляєш картинку і подумки переносишся в кожне місце його мандрівок. Захоплюєшся казковими пейзажами, разом з ним відчуваєш втому, холод, спеку чи пронизливий страх перед загрозою загинути. Бачиш, як камінці сиплються у прірву з-під його черевиків. Як від перевтоми пульсують скроні. Як росте едельвейс на краєчку скелі. Посміхаєшся щирим засмаглим обличчям місцевих жителів, які вітають дивакуватого іноземця.

Словом, переконайтесь самі, наскільки цікаві люди живуть поруч із нами.

Ніколи собі не міг уявити, що колись побачу нитки гірських ланцюгів, які вивчав у школі.

– Коли я тебе зрідка зустрічаю в місті – всміхненого, щасливого, з палаючими очима, – я точно знаю, що ти вже звідкись приїхав. А згодом бачу на твоїй сторінці у фейсбуці фотозвіт про чергову мандрівку, і це щоразу якесь неймовірне місце на планеті. Так і тепер: щойно ти повернувся з Паміру і Тянь-Шаню. Описати словами ту красу нереально, але твоїм фото це вдається. З чого все почалося? Яка відправна точка твоїх дивовижних мандрів?

– Почалося все дуже давно. Я з дитинства любив географію, гори, захоплювався біографіями мандрівників. Але ніколи собі не міг уявити, що колись побачу Кавказ, Алтай, Гімалаї, Памір, Камчатку – нитки гірських ланцюгів, які вивчав у школі. Я вже тоді непогано орієнтувався, де яка гора знаходиться, яка у неї висота. Був фанатом такої інформації. Але дійсно не міг і мріяти, що колись там побуваю. Це зараз я бачу, наскільки легко, у порівнянні з 16-17 ст., мандрувати. Зараз пройти слідами Пржевальського, Реріха чи Магеллана дуже просто, хоча багатьом людям навіть тепер це здається чимось недосяжним. Із сучасним спорядженням, картами, розумінням і орієнтацією у складних рельєфах, все доступно.

Ще малим я відчув, як це прекрасно – подорожувати наодинці…

– Чому ти став альпіністом-одинаком?

– Це почалося з 5 класу, коли ми домовилися ще з двома друзями піти в гори, а вони не прийшли у призначений час. Я чекав їх на вокзалі, а коли побачив, що електричка зараз рушить, сів у вагон і поїхав сам. Це було наприкінці 80-х, ми збиралися в село Кам’яниця, а звідти хотіли піти в гори. Ще малим я відчув, як це прекрасно – подорожувати наодинці… Ця тиша, спокій, дрімучий ліс… Щоправда, моя історія мандрів розпочалася з пригоди. Я заблукав і випадково забрів на прикордонну смугу. Там мене почули вівчарки, але не напали, а відштовхували від Словацького кордону, змушуючи мене задкувати. Невдовзі з’явилися прикордонники. Вони здивувалися, побачивши малого з картами, компасом та бутербродами. Зателефонували мамі, яка працювала вихователькою в садочку. Коли з’ясувалося, що я дійсно пішов у похід, привезли в Невицьке, купили квиток і посадили на електричку додому. З того часу я почав ходити сам у гори. Це зовсім інші відчуття. Такий формат мандрів мені найцікавіший.

– Фотографія тоді ж з’явилася?

– Ні, трохи пізніше. Завдяки коледжу мистецтв. Я вступив на «Дизайн», а там був предмет «Художня фотографія». Це мене захопило, і з 1995 року я почав фотографувати.

– Де ти вже встиг побувати?

– Я йшов за своєю мрією.

– Ця твоя мрія мала якийсь конкретний маршрут?

– Так. Почалося все з Карпат. Я їх обходив вздовж і поперек – румунські, словацькі і українські. Практично кожен хребет мною пройдено в усі пори року. Далі пішли Кримські гори, Кавказ, Альпи, двічі Алтай, Камчатка, Памір.

Гори – це наркотик. Мені подобається на це дивитися. І чим воно більш дике, то більше мені подобається.

– Чому саме гори, вершини? Чому саме цей земний ландшафт так тебе приваблює?

– На це питання неможливо відповісти. Гори – це наркотик. Мені подобається на це дивитися. І чим воно більш дике, то більше мені подобається. Така гора, як Ельбрус, мене не вражає. Тому що це занадто банальне туристичне місце. Там багато бруду, сміття, людей. Монте-Роза, Монблан – дійсно гарно, але через людей ці місця перетворилися на прохідний двір. А от коли я потрапив у дикі місця Кавказу, ось це була справжня краса.

Гори неможливо підкорити. Вони настільки величні і ти настільки нікчемний біля них… Там ти осягаєш, наскільки ти малий і слабкий.

Алтай– Ти ніколи не вживаєш слова «підкорювати» щодо вершин, а кажеш «сходити». Чому? У чому різниця?

– Гори неможливо підкорити. Розумієш, вони настільки величні і ти настільки нікчемний біля них… Там ти осягаєш, наскільки ти малий і слабкий. Коли задує сильний вітер, чи коли почне іти сніг, чи коли температура опускається… Ось як зараз: на льодовиках удень – плюс 35, вночі – мінус 20-25. То який ти «підкорювач»? Радій, що гори дозволили тобі залишитися живим.

– Як ти готуєшся до походу? Наскільки серйозно ставишся до кожного сходження?

– Це дійсно непроста справа. За півроку до сходження розпочинається кропітка робота – біг, зарядка, підтягування, плавання. Головне – сильно займатися і мати хорошу фізичну форму. Без цього на 6 тисячах ти не побуваєш ніколи. Просто легені не витримають.

– Ти сам собі програму розробив чи хтось тебе тренує?

– Сам, з молодості. Під час сходжень я зрозумів, що мені необхідно, які м’язи повинні працювати. І головне – натренувати витривалість.

– На які найвищі піки ти підіймався і в яких гірських системах побував?

– Карпати, Крим, Кавказ, Альпи, Алтай, Камчатка, Памір, Тянь-Шань. 5600 – Ельбрус, пік Роздільна – 6150, Ключевська Сопка – 4850, Авачинський вулкан (2700). Хотів зараз на пік Авіценни піднятися (7134), але відмовився від цієї ідеї. Самому ходити вдень – це дуже важко. Зараз було аномально спекотне літо в Киргизії, льодовики були настільки в поганому стані – тріщини, підталини. Коли піднімався, перестрибнув через одну тріщину, а коли спускався, вона вже була півтора метри. Все обвалювалося. Я піднявся на 6100 і заночував. Це важка висота для ночівлі. Ти практично заснути не можеш, тому що бракує кисню. Там можна жити максимум 3 дні. Все. Якщо довше залишишся, отримаєш набряк легенів, мозку. Тому не можна. І якщо негода не дозволяє тобі спуститися с цієї висоти, ти у великій біді.

– Залишаєш свої контакти, дані для рятівників перед сходженням?

– В Альпах так. Там можна зареєструватися і розраховувати на те, що тебе врятують. А от Алтай, Камчатка, Кавказ, Тянь-Шань, Памір – там це все на дуже низькому рівні і розраховувати можна тільки на себе.

– Чим ти користуєшся для навігації?

– Супутниковою навігацією, крутими топографічними картами. Найкращий прибор – «Garmin». Він морозо – і ударостійкий, водонепроникний. Купую карти в цей прилад. Найкращий додаток для смартфонів «Locus Map», але, на жаль, смартфони не здатні витримувати навантаження холодом – батарея не витримує. Для зв’язку з цивілізацією – супутниковий телефон і все. Його у мене ще нема, тільки збираюся придбати. Заправляєш туди 100 дол. і просто тримаєш про всяк випадок.

Кавказ– Вмієш орієнтуватися по моху, зіркам і всьому такому, чим колись користувалися мандрівники у давнину?

– Я фанат цього з дитинства, але насправді воно не працює. Точніше, ти бачиш, коли йдеш по карті, що мох не показує правильно сторону світу. Буває, якась волога підживлює ґрунт з південного боку, і тому він там росте. Тому це такі собі орієнтири, не дуже точні.

– Було таке, що заблукав?

– Було. На Алтаї. На цілих 12 годив вибивався з маршруту, а до найближчого села 150 км було. Практично день втратив.

Страх обов’язково повинен бути присутнім. Ні в якому разі не можна допускати паніки, бо це найстрашніше. А от страх – це нормально.

– Почуття страху тобі властиве?

– Страх обов’язково повинен бути присутнім. Ні в якому разі не можна допускати паніки, бо це найстрашніше. А от страх – це нормально.

– Чим небезпечна паніка?

– Колись у мене таке було в молодості. Коли ти блукаєш. Негода, дезорієнтація, а ти на висоті. Це страшно. Якщо «впіймаєш» паніку, починаєш робити помилки, які можуть вартувати життя. Багато людей гинуть якраз у такі моменти. На таких висотах, як я зараз був, а це 5-6-7 тисяч, – там взагалі не можна припускатися помилок. Не можна йти у снігопад, не можна йти по льодовику в обід. Тільки вночі. Бо мінусова температура тримає лід. Снігові мости я сміливо проходив вночі, а вдень це все валилося. Вдень там жахлива спека, можна ходити тільки в окулярах, інакше отримаєш опік сітківки. Це все потрібно знати, контролювати і берегтися. Наприклад, на льодовику вдень треба весь час змащуватися сильним сонцезахисним кремом. Бо можна ненароком витерти обличчя, а у тебе злізе вся шкіра. Я зустрічав альпіністів у дуже складних станах, бо вони перебували в ейфорії і забували про елементарні речі.

– Чи змінилося у тебе ставлення до безпеки після того, як з’явилася сім’я і донька?

– Дуже сильно. До народження Грети я був зовсім іншим. Був справжнім екстремалом. Різні були моменти. Іноді здавалося, що все, кінець. Потрапляв у негоду, коли тебе зривало зі схилу. Я тримався за льодоруб півтори години, щоб можна було далі йти. Зараз я навіть не хочу допускати цього. От зараз, наприклад: пік Авіценни був переді мною. Я піднявся на Роздільну, бачив його. Але треба було для акліматизації спуститися на 3600 і це пекло пройти ще раз. І я собі сказав, що воно цього не вартує. Що найважче я вже пройшов, і ще раз не хочу. Мені є заради кого жити. Знаєш, все моє життя поклик гір тривожив душу. Але, як би це не парадоксально звучало, що кожному з нас відпущена свою Вершина, для мене такою Вершиною стала сім’я.

Я так розумію, що коли ти робиш добро, до тебе приходить позитивна енергія. Навпаки – тобі також негативна енергія повертається.

Камчатка– Ти віриш у Бога, Ангела-Охоронця чи якісь інші вищі сили у найстрашніші моменти?

– Я тобі розповім правду, яка зі мною одного разу трапилася на Алтаї. Я йшов уже кілька днів і в якийсь момент почав сильно боліти колінний суглоб. Ситуація погіршилася на висоті 3200. Тоді я вже не міг іти, біль став нестерпним. І тут на льодовику я побачив капличку. Я віруючий, але церква для мене і вся церковна атрибутика- це щось дуже далеке. А тут капличка. Не міраж, а справжня. Вертольотом колись її тут поставили для альпіністів. Всередині ікони, Біблія і записки, які залишали ті, хто тут був. Я ледве доповз до тієї каплички. Уявляєш, нікого немає, найближчі села за кілька десятків кілометрів? І не працює коліно! Я в такому відчаї був – не знав, що робити. Навіть готував себе до найгіршого. І я почав звертатися до вершини Білухи. Як дитина просити цю найвищу вершину Алтаю допомогти мені. Розумієш, не стільки до Бога звертався, як до цієї вершини. Бог у моєму розумінні – це енергія. Бог – позитивна, диявол – негативна. Я так розумію, що коли ти робиш добро, до тебе приходить позитивна енергія. Навпаки – тобі також негативна енергія повертається. Я не усвідомлюю, що Бог – це якийсь дядя. Це саме енергія. Навіть Ісус Христос – це не Бог, а історична особистість, дуже унікальна, енергетично потужна людина. Тому його називають Син Божий, бо він настільки був близьким до цієї божественної енергії. Так само диявол – це щось дуже близьке до негативної енергії. Так ось, 4-5 годин я тоді провів у каплиці, боявся навість встати, бо думав, що не зможу. А коли згодом наважився, то відчув, що зі мною все гаразд. Після цього я ще зробив великий трекінг по льодовикам. Щось там є, це все працює, це неймовірне відчуття. Алтай – це взагалі надзвичайно містичне місце. Солодке, неперевершене… Ці озера, гори, кольори, кедр, ліси. Це така аура… Аромат на кожному кроці… Гриби внизу, брусниці. Я не розрахував з їжею, у мене скінчилися запаси, то я спускався і харчувався цим усім. Алтай – це абсолютно тихе, таємниче, світле місце. А от Памір, навпаки – грізне, гнівне.

Яким би ти не був професіоналом і як би ти не розумів, що ти робиш, є закони природи. От саме на тобі одного разу щось відбудеться. Ти все робиш правильно, чітко, але якийсь фактор спрацює і все.

– Чому? Це ж така різнокольорова краса!

– Не знаю, як тобі пояснити. Воно страшне, небезпечне. На Памірі я був місяць. Коли ти бачиш, як з гори зносять трупи… Щодня. Люди там погано проходять акліматизацію і помирають, не витримують. Ті місця висмоктують енергію і у тебе вже немає сил повернутися. Так само Еверест. Там рятувальні роботи проводити дуже важко, а люди не витримують. Ті гори, льодовики, це мільярд тон скель, тріщини, карнізи, які от-от обваляться. Яким би ти не був професіоналом і як би ти не розумів, що ти робиш, є закони природи. От саме на тобі одного разу щось відбудеться. Ти все робиш правильно, чітко, але якийсь фактор спрацює і все. Там помирають найкращі професіонали, які пройшли всі 7-8-митисячники у світі. Але я все одно йду, і мені це подобається.

– Ти казав, що тобі доводилося харчуватися ягодами і грибами. Як довго можна на цьому прожити?

– Доволі довго. Я не ловив рибу, бо для цього потрібне спеціальне оснащення, але прожити можна. Немає білків, але є вуглеводи, вітаміни. Головне – пити. А на Алтаї вода – це найчистіша вода на планеті. Кожна річка – це така вода, що я по 4 літри випивав. На Памірі всього цього немає. Там брудна льодовикова вода, сухий клімат, нема ніякого лісу. Дуже схоже на Пакистан, Афганістан.

– Все одно твої фото з Паміру – це якась фантастика. Як ти готувався до цього походу?

– Піти туди я захотів ще 10 років тому. Тоді вже купив дороге спорядження, висотні черевики. Але щось тоді пішло не так і я поїхав в інше місце. І от нарешті реалізував давню мрію. Цілий місяць я там був у двох гірських системах- Памір і Тянь-Шань. Обидві знаходяться в Киргизії. Одна межує з Китаєм, інша – з Таджикистаном. Кілометраж тут був невеликий, бо дуже важкий рельєф. Загалом я пройшов 90 км, але дуже важкі. Це не гірські трекінги. Тут ти крок робиш, два відпочиваєш. На 5-6 тисячах ти робиш 3 кроки і відпочиваєш. Це дуже повільний темп. Найвища точка 6500 м. Є Гімалаї – 8-тисячники, але їх легше подолати, бо вони знаходяться ближче до екватора. Чим далі до полюсів, то менше кисню і важче. В Гімалаях на 5500 ще дерева є, кущі, трава. На Памірі на 4 тисячах починаються жорсткі льодовики. На Кавказі – на 3500. В Альпах – на 3 тис метрів. На Памірі 7 тисяч -це як в Гімалаях 8 тисяч.

Карпати та Альпи– Що для тебе важливо, коли вибираєш маршрут?

– Коли я вибираю гірську систему, для мене важлива висота (хочеться чим вище), щоб у більш екзотичній країні. Наприклад, зараз я був в ісламській країні. Вибираю найбільш дикі місця, непрохідні. Не так, як на Евересті, де треба в черзі стояти. І я не повертаюся двічі в одне місце. Повертався тільки на Алтай. Бо там настільки гарно, що я би ще раз туди поїхав. Ця дикість, простори, відстань між селами 250 км… Не передати словами. Ось це мені дуже подобається.

– З горянами знайомишся? Які у них цінності?

– Дуже люблю з ними спілкуватися. Наприклад, на Алтаї люди живуть у своєму світі, їм не важливі проблеми. Вони десь чули про Трампа, Путіна, але багато хто з них навіть не знає, хто це. Вони нічого не вирощують, займаються випасом худоби. Коні – для них все. Сучасним алтайцям гроші важливі, а тим диким – ні. Там нема церкви, зате є шамани. Вони вірять своїм богам. Це зовсім інший світогляд. На Камчатці також зробив цікаве спостереження – чим багатша людина, тим привітніша. А там риба, ікра у великих розмірах. Бізнесмени володіють цілими фабриками. Так ось, заможна людина готова тобі останній бутерброд віддати, підвезти, допомогти. Бідний – ні. У нас навпаки. Ну де ти бачила, щоб на Міжгірщині, скажімо, сільський голова на мерседесі, зупинився перехожому? Швидше «Жигулі» якісь старенькі зупиняться.

Корінні жителі ніде не були на планеті, окрім своїх кількох квадратних кілометрів. Це неймовірні люди. Іноді я з українцями не можу знайти спільну мову, а з ними вільно розмовляв.

– Як реагують на тебе люди?

– Дуже цікаво. Я дивак для них. Зараз на Памірі такого зацікавлення не бачив. Мусульмани лише підходили, бо не вірили, що я українець. Вони відкриті, радо відповідають на будь-яке питання. Корінні жителі ніде не були на планеті, окрім своїх кількох квадратних кілометрів. Це неймовірні люди. Іноді я з українцями не можу знайти спільну мову, а з ними вільно розмовляв. Я питав про тероризм. Вони також цього не визнають. Це наш сором, – кажуть. Вважають це неправильним. В Корані написано, що не можна вбивати. Це роблять радикали. І це все виключно через політику.

– Я думаю, вони неспроста тобі відкриваються, бо зовнішність у тебе зовсім не слов’янська.

– Так, вони казали, що я схожий на мусульманина.

– Дійсно, яка кров у тобі тече?

– Угорсько-сербсько-хорватсько-турецька. Моя мама угорка, а тато балканець і турок.

– Твої світлини пейзажів неймовірні. Якою камерою працюєш?

– Зараз на Памір вперше не брав із собою дзеркальну камеру, а лише маленьку якісну мильницю в магнієвому корпусі з хорошою оптикою. Це Canon G-16. Знімати природу – не так важко. Тут головне – композиція і дістати цей фотоапарат. Бо коли у тебе системи, льодоруб, карабіни, то це дуже проблематично – треба все перемикати, перестібати. А фотографувати хочеться весь час. Тому цього разу я взяв маленький фотоапарат, який не заважав мені і я ловив моменти. Наприклад, перед дощем, коли сонце світить, а проміння пробивається крізь хмару. Ти хочеш це впіймати, передати. Навіть, коли знаєш, що це небезпечно, бо зараз почнеться гроза і каміння посипиться. Іноді я по 45 хв чекав, бо мій траверс перетворився на річку каміння. Переступити не можна, і ти тільки чекаєш, бо навколо обрив. Але навіть такі вимушені паузи можуть тебе чимось нагородити. Доки я перечікував зливу, я побачив з 4 десятки диких величезних яків. Вони мене злякали. Всі почали дивитися на мене, а один молодий побіг у мій бік. Я почав кричати, шуміти. Як зупинився в трьох метрах від мене, підняв копита і продемонстрував свою силу. Уявляєш? На мене полетіла пилюка, трава. Але він відступив. Я подумав тоді, що хоч би його приклад не підхопили інші. Дуже злякався, але все обійшлося.

Саме страшне – це поранена тварина. Наприклад, коли мисливці поранять ведмедя чи вовка. Не доб’ють. Це найстрашніше, що може бути. Цього я найбільше боюся. Але знову ж таки – самі люди роблять цю небезпеку.

– З іншими дикими тваринами доводилося зустрічатися один-на-один?

– Змія мене кусала в Карпатах і я з тих пір розумію, що вона безпечна для життя. Тоді я сам був винен – вранці по росі пробігся і наступив на неї. Біль був сильним, але тільки через добу зміг потрапити у лікарню. Мені було дуже зле, вночі не міг спати, але коли добрався до лікарів, то вони сказали, що все вже проходить. Організм впорався. Ніколи не бійтеся змій в Карпатах. А взагалі, саме страшне – це поранена тварина. Наприклад, коли мисливці поранять ведмедя чи вовка. Не доб’ють. Це найстрашніше, що може бути. Цього я найбільше боюся. Але знову ж таки – самі люди роблять цю небезпеку.

Щодо диких звірів, у трекінгах я завжди розумію, що вони близько. У передгір’ях багато сніжних барсів, ведмедів, вовків. Але з молодості я зрозумів закономірність: тварина боїться людину. Навіть вовки, які відчуваються твій запах на 3-4 км, не нападають першими. Я завжди починаю шуміти, ходжу зі свистком, особливо на Камчатці. Це єдина гірська система, де ведмеді не бояться людей. Там бурі ведмеді найбільші на планеті і з одним із них у мене була пригода.

Памір і Тянь-Шань– Ти так яскраво розповідаєш, що мені згадався фільм «Легенда Г’ю Гласса» з Ді Капріо. Була у тебе схожа зустріч з ведмедем?

– Не зовсім. Той епізод добре пам’ятаю. Це було на Камчатці. Якось досить довго ведмідь ішов за мною позаду. Це помітили люди, які збирали ягоди. Вони почали гукати, кричати і попереджати мене. Переді мною в 5-6 метрах була скеля і я вже чув його фиркання. Але крик людей відігнав його. Потім місцеві розповідали, що одного разу залишили мотоцикл «ІЖ » у лісі. Коли повернулися, він був понищений – зім’ятий, погнутий, сидіння розірвані на шматки. Наш карпатський ведмідь такого б не зробив. Тоді я зрозумів, що могло зі мною статися.

Я коли дивлюся на все це, то розумію, як воно давно живе. Тебе не буде, а ці гори стоятимуть…

– Скажи, які відчуття тебе переповнюють, коли ти стоїш на вершині, до якої так довго йшов, і бачиш цю неймовірну красу навколо? Про що тоді думаєш?

– Микола Реріх писав: «Найсміливіші легенди народжуються біля гір. Найлюдяніші слова з’являються на снігових вершинах…» Людина у горах вартує рівно стільки, скільки вартує насправді. Я коли дивлюся на все це, то розумію, як воно давно живе. Тебе не буде, а ці гори стоятимуть. От зараз – Памір, Тянь-Шань. Це одні з найстаріших гірських систем у світі. Скільки мільярдів років воно все нашаровувалося, утворювалося. А ми живемо тут такий короткий період. І як чудово встигнути побачити все це, на якусь мить торкнутися цієї величі, осягнути її і як фотограф показати це іншим людям. Мені приємно, коли мої світлини людям подобаються, надихають їх на мандри. Розумієш, мені зовсім не цікаво хизуватися собою, але показати людям, у якому дивовижному світі ми живемо, це дуже класно. А взагалі, гори для мене – це те, як може виглядати Мрія…

Лариса Липкань, Varosh,
Фото: Михайло Дорогович