І хоча касові збори не покривають виробничі витрати, попит на українські стрічки зростає. Нерідко левову частку бюджету місцевих картин складають дотації з держбюджету. Про те, як в Україні знімають фільми та чому режисери просять про більшу держпідтримку – у матеріалі РБК-Україна.
Ще минулої осені влада планувала збільшити державне фінансування кіноіндустрії в Україні. Але пандемія коронавірусу внесла свої корективи. Після змін держбюджету у квітні витрати Держкіно на кіновиробництво скоротили з 775 млн гривень до 455 млн гривень.
І хоча суму урізали, про тотальний дефіцит коштів говорити не доводиться, вважає кінопродюсер Сергій Лавренюк. "Але 455 мільйонів гривень – це сума, якої могло б бути достатньо тільки при наявності альтернативних способів фінансування", – пояснює він.
Труднощі у галузі очікуються не тільки через скорочення фінансування. В Україні на карантин вимушено пішли всі мережі кінотеатрів. Деякі з них планують розпочати роботу лише до кінця року.
"Робити це раніше, враховуючи відсутність великих релізів у прокаті і психологічний страх людей ходити у кіно, просто нерентабельно", – говорить директор дистриб'юторської компанії "Аврора фільм" Роман Мартиненко.
Урізання фінансування кіновиробництва, на його думку, у нинішні непрості часи є вкрай недалекоглядним рішенням. Особливо якщо говорити про розвиток патріотичного кіно.
"Залишати неприкритим цей фронт під час протистояння України пропагандистськи потужному агресору як мінімум нерозумно. Дух, який закладений у патріотичні стрічки, формує смаковий і моральний остов глядацького сприйняття", – переконаний Мартиненко.
Зниження обсягу держдотацій у кіновиробництво призведе до закономірного звуження ринку і падіння якості кінопродукції, вважає режисер Станіслав Капралов. І після цього, на його думку, неминуча трудова міграція українських фахівців в Європу і США.
Але можливий і інший сценарій розвитку подій, при якому Україна стане "обслуговуючим сервісом" для зарубіжних кінематографістів. Щоправда, такий варіант Капралов вважає менш імовірним.
"Якщо припинити фінансування, українське кіно закінчиться повністю. Хтось каже: ми почекаємо, коли гроші повернуться. Але це повна нісенітниця. Так все розвалиться. Якщо припинити проведення пітчингів, тобто, презентацій сценарних ідей інвесторам, фільми не будуть зніматися наступні два роки. А якщо це трапиться – кінець ринку", – наголошує режисер.
В українському кіно і до карантину існували складності, на які звертають увагу експерти – законодавча база про інвестиції, освіта та інфраструктура.
У тому, що є необхідність змінювати законодавство, впевнений режисер Володимир Лерт, який раніше працював у Голлівуді. Він сам є продюсером своїх фільмів, і не приховує, що шукати гроші на кіно – процес не з легких. Держфінансування, на думку режисера, відіграє надзвичайно важливу роль, в тому числі, для глядацького кіно, яке може бути комерційно успішним.
"От прийняли закон про повернення 25% від прокатних коштів іноземних кінокомпаній (мова про закон №76-IX – ред.). Але ситуація в Україні нестабільна, іноземці бояться ризику. У цьому світі нам варто подумати про мотивації внутрішнього інвестора", – переконаний Лерт.
Катастрофічно недосконалим українське законодавство у частині кіно вважає і режисер Юрій Леута, який працював багато років у Франції. "Законодавча база українського кіно нежиттєздатна в принципі. Без її реформування під європейські норми галузь не зможе повноцінно розвиватися", – говорить режисер.
Система відносин кіногалузі з державою в цілому, на його думку, потребує реорганізації. Крім прямих інвестицій у виробництво, потрібно, щоб держава допомагала у розвитку інфраструктури прокатників, впроваджувало сучасну систему освіти професійних кадрів і сприяла залученню інвесторів на законодавчому рівні, вважає Леута.
"В Україні мало кінотеатрів, низька купівельна спроможність, недостатній інтерес до своєї культури. Це формує недостатню окупність вітчизняного кіно", – констатує режисер.
Продюсер Сергій Лавренюк підтверджує, що в Україні недостатня кількість кінозалів. Їх будівництво у форматі мультиплекс, тобто з великою місткістю для одночасного прокату різних картин різного виробництва, має підтримуватися державою.
"Очевидно, що це приватний бізнес, але його важливо підтримувати на законодавчому та інфраструктурному рівнях. Так, існують програми фінансування будівництва кінотеатрів в регіонах, але, мабуть, їх недостатньо", – каже продюсер.
Кінопрокатник повинен знати, що зможе заробити на фільмі, розмірковує співрозмовник. Купити стрічку у прокат недешево. А якщо кінотеатрів мало, то і квитки будуть дорожчими. Звідси, на його думку, і занижений інтерес українського глядача до вітчизняного прокатного продукту.
На думку режисера монтажу картини "Дике поле" Олександра Чорного, значення мають не тільки обсяги держфінансування і кількість прокатних екранів в країні. Важливими аспектами для розвитку вітчизняного кінематографу є завоювання довіри українського глядача і розуміння єдиної стратегії розвитку кіногалузі.
Держдотації, пітчинг і червоні доріжки
Держфінансування здійснюється через Державне агентство з питань кіно. Саме сюди подаються конкурсні заявки. Проекти розглядає конкурсна комісія, яка і приймає рішення про виділення грошей.
Держкіно у повному обсязі фінансує дитячі, анімаційні та дебютні фільми українських режисерів, які подають заявки на участь у конкурсах. Бюджети стрічок інших жанрів розподіляються у співвідношенні 80% на 20%. Причому 80% від держави автори фільму зможуть отримати тільки у тому випадку, якщо підтвердить, що мають у наявності решту суми.
Кількість заявок на фінансування фільмів, як пояснюють у Держкіно, залежить від кількості конкурсів кінопроектів. У 2019 році на два конкурси подавалися 512 кінопроектів. Конкурс кінопроектів відбувається за стандартами, регламентованим указом Мінкульту. В основному переможці конкурсу – фільми освітньої або патріотичної спрямованості.
Крім іншого, в Україні як і раніше існує артхаусне кіно, що найчастіше отримує дотації від приватних інвесторів. Режисер Олександр Шапіро вважає такий метод виробництва незалежним. У цьому випадку для успіху фільму, режисер наполягає, держфінансування не настільки важливо, але важливий чіткий творчий концепт і вміння презентувати своє кіно інвесторам. Це звичайна, прийнята в усьому світі процедура знайомства потенційних спонсорів з основними ідеями майбутнього проекту. Мета знайомства – отримання грошей на зйомки.
Про яке б українське кіно не йшла мова, комерційне або орієнтоване на вузьке коло глядачів, зростання його якості безсумнівне. "Це з радістю можна стверджувати, враховуючи останні успіхи українського кіно на міжнародних фестивалях класу "А", що проходять, наприклад, в Каннах, Берліні, Карлових Варах та інших", – запевнили РБК-Україна в Держагентстві з питань кіно.
Розвиток української кіноіндустрії в останні п'ять років пов'язаний зі зміною влади, Майданом і збільшенням інвестицій в цю галузь, впевнені експерти. "Стрибок розвитку українського патріотичного кіно в Україні пов'язан з подіями 2014 року, коли з прокату пішли російські продукти. І це було хорошим трендом", - говорить Сергій Лавренюк.
Цю точку зору підтверджує режисер Олександр Чорний. На його думку, збільшення держфінансування – основна причина, яка послужила поштовхом до якісного розвитку кіногалузі.
З 2011 по 2014 роки на виробництво українських фільмів держава виділяла 391,5 млн гривень. За цей час за підтримки держави українські кінематографісти зняли 105 картин, серед них було 78 патріотичних. Але серед робіт було мало повнометражних картин для широкого прокату.
Тоді як з 2015 по 2019 рік на виробництво українського кіно з держбюджету виділили рекордні 1,7 млрд гривень. За цей час за підтримки Держкіно зняли 131 фільм, 83 з них – патріотичного спрямування. Причому серед робіт були і повнометражні кінострічки, які пішли в прокат і принесли касові збори.
В останні роки кардинально змінилась якість і формат стрічок, стверджують у Держкіно. "До 2014 року більше знімали "короткий метр", мультиплікацію. Хоча і такі картини як "Плем'я" Слабошпицького, виразне авторське кіно, теж були. Але їх було мало. Після Майдану з'явилися українські картини, які йшли в кінотеатрах, на них ходив глядач, вони збирали касові бокси", – пояснив начальник управління державного регулювання та реалізації кінопроектів Держкіно Артем Голосов.
Найбільш успішним у прокаті за останні роки став фільм "Крути", знятий у 2018 році. Стрічка зібрала понад 7 млн гривень касових зборів при загальному бюджеті 53 млн гривень. І 25 млн гривень із цієї суми виділив Держкіно.
Глядач також оцінив картину "Заборонений" 2019 року про репресованого українського поета Василя Стуса. Фільм зібрав у прокаті близько 7 млн гривень, але на нього витратили трохи більше 38 млн гривень, 19 млн гривень з яких – за рахунок держбюджету.
Історична драма "Чорний ворон" за романом українського письменника Василя Шкляра, знята у минулому році, обійшлася виробникам майже у 27 млн гривень, 5 млн гривень з них дала держава. Картина зібрала у прокаті трохи більше 4 млн грн.
Як у інших
Держфінансування важливо, наполягає режисер Юрій Леута. Це на 90% запорука конкурентності ринку. Але підхід, на його думку, повинен бути категорично переглянутий.
"Держкіно має мати свої рахунки і джерела поповнення власної "каси". Приблизно так працює французький фонд CNC. Поняття держзамовлення там немає. Це атавізм", – уточнює Леута.
Французький фонд CNC номінально підпорядковується місцевим Мінкульту, але існує самостійно. Міністерство культури виконує тільки регуляторно-контролюючу функцію. По суті, все французьке кіно знімається і існує за рахунок двох основних джерел поповнення бюджету CNC: збору з єдиного квитка (10% або 141 млн євро в рік) і податків з ТБ за розміщення реклами (510 млн євро в рік).
"В європейську кіноіндустрію в цілому активно вкладаються телеканали, на другому місці по інвестиціям – держфінансування", – пояснює режисер.
В європейських країнах фінансування рідко отримують з одного джерела, підтверджує Сергій Лавренюк. "Завжди залучається підтримка інших спеціалізованих фондів, є спонсорство, меценатство, часто – копродукція (спільне виробництво) і кеш рібейти (повернення вкладених коштів)", – пояснює кінопродюсер.
Приватні інвестиції у кіновиробництво часто надходять паралельно з податковими преференціями від держави. Крім того, в Італії і Німеччині сильна позиція у регіональних фондів підтримки кіно.
"У Польщі, наприклад, кожне воєводство має свою кінокомісію, свій регіональний кінофонд. Поляки дивляться набагато більше польського кіно. У нас лише близько 10% українських фільмів подивилися на внутрішньому ринку у 2018 році. У той час як у Польщі цей показник сягав майже 30% вже два роки тому", – резюмував Сергій Лавренюк.