Микола Вегеш є одним із основних дослідників, які наприкінці 1980-х – початку 1990-х років по-новому почали досліджувати комплексну проблему Карпатської України, звільнили її із лещат радянської історіографії, яка висвітлювала події Карпатської України у винятково негативному плані, а на керівників карпатоукраїнської держави вішались ярлики «зрадників», «запроданців», «українсько-німецьких націоналістів» тощо. Фактично М. Вегеш уперше порушив проблему Карпатської України, захистивши спочатку кандидатську (Вегеш М. Карпатська Україна в 1938-1939 рр.: соціально-економічні і політичні аспекти. Автореферат дис. канд. іст. наук. / Ужгородський державний університет. Ужгород, 1994. 20 с.), а згодом – докторську (Вегеш М. Закарпаття в контексті центральноєвропейської політичної кризи напередодні Другої світової війни. Автореферат дис. доктора іст. наук / Національна Академія Наук України, Інститут історії України. Київ, 1998. 30 с.) дисертації.
Нині ми рецензуємо понад 500-сторінкове (552 с.) видання доктора історичних наук, професора Ужгородського національного університету Миколи Вегеша «Державотворчі процеси у Карпатській Україні (1938-1939)». За словами автора, «утворення Карпато-Української держави – результат багаторічної діяльності українських патріотичних сил у всіх сферах суспільно-політичного життя» (С. 4). Не зважаючи на складну міжнародну ситуацію кінця 1930-х років, Закарпаття все ж вибороло автономні права й будувало свою державність у союзі з чехами і словаками. Своїм завданням дослідник порушує з’ясування цих та деяких інших проблем, об’єктивне і всебічне вивчення місця і ролі Карпатської України в контексті центральноєвропейської політичної кризи напередодні Другої світової війни, а також «розвінчування тверджень сучасних теоретиків неорусинства, які ставлять під сумнів належність краю до України» (С. 5).
Не применшуючи напрацювання інших дослідників, Микола Вегеш відзначає, що окремі праці грішать фактичними помилками, подеколи заполітизовані, що призводить до спотворення загального історичного процесу і місця в ньому Карпатської України. Процеси, що відбувалися в Карпатській Україні наприкінці 1930-х років автор вимірює в двох площинах: як суб’єкт політичних процесів, що відбувалися напередодні Другої світової війни у Центральній Європі, і як один з етапів боротьби українського народу за відновлення власної державності, враховуючи при цьому той факт, що йдеться про окрему частину українських земель» (С. 4).
Професор М. Вегеш предметом свого наукового дослідження взяв вивчення і аналіз міжнародного становища Карпатської України, її політичного, соціально-економічного і культурного розвитку напередодні Другої світової війни. Хронологічно наукове дослідження охоплює період від вересня-жовтня 1938 р., коли політичні сили Закарпаття активізували свою діяльність у боротьбі за автономні права і незабаром їх здобули, до кінця березня 1939 р. – проголошення незалежності Карпатської України та початковий період окупації краю військами гортистської Угорщини. Хоча для відстеження закономірності і систематичності процесів, таких як виникнення Гуцульської республіки, діяльності угорської іреденти в Закарпатті, робляться екскурси у минуле. Також це стосується емігрантської діяльності А. Волошина та окремих членів уряду Карпатської України після окупації краю. «Такий відхід від хронологічних рамок дослідження, – на переконання автора, – робиться винятково для того, щоб простежити еволюцію поглядів закарпатських політичних діячів після поразки визвольних змагань 1938-1939 рр.» (С. 6).
Дослідження містить вступ, сім розділів (Розділ 1. «Карпатська Україна в джерелах та історіографії»; Розділ 2. «Історичні передумови Карпатської України»; Розділ 3. «Карпатська Україна у міжнародних відносинах», Розділ 4. «Соціально-економічне становище Карпатської України»; Розділ 5. «Суспільно-політичний розвиток Карпатської України»; Розділ 6. «Галичина і Карпатська Україна»; Розділ 7. «Культурне життя в Карпатській Україні» та прикінцеві висновки. Як бачимо, дослідницька праця охоплює головні аспекти в діяльності Карпатської України. Окремі розділи (1, 3, 5, 6) поділені на чотири параграфи. Хоча структурно робота мала б кращий вигляд, якби всі розділи мали подібний поділ.
У першому розділі рецензованої праці виокремлюються чотири параграфи – «Джерельна база історії Карпатської України», «Карпатська Україна очима сучасників», «Українська історіографія Карпатської України», «Зарубіжна історіографія Карпатської України». Слід відзначити використання дослідником широкого кола джерел. Це, зокрема, документи, які зберігаються в Державному архіві Закарпатської області (ДАЗО) в м. Ужгороді та Берегові, Центральному Державному історичному архів України у Львові (ЦДІА у Львові), Галузевому державному архіві Служби безпеки України у Києві (ГДА СБУ), особистих архівах закарпатського священика Ф. Горвата і члена ревізійної комісії УНО М. Бандусяка, Архіві Міністерства Закордонних Справ Чеської Республіки (AMZV) і Військово-історичному архіві Чеської Республіки (VHA) в Празі, Державному архіві Угорщини (OL) та Військово-історичному архіві Угорщини (HL) в Будапешті, архівах м. Клуж і Бая Маре (Arhivele Cluj-Napoka M.J.; Arhivele statulni Baia Mare) в Румунії тощо.
Детальний аналіз історіографії проблеми дозволив М. Вегешу зробити висновок, що «вітчизняними і зарубіжними істориками зроблено чимало в плані дослідження історії Закарпаття. Однак, як видно з наведеного матеріалу, комплексного і сюжетного аналізу вітчизняної та зарубіжної літератури з основних проблем історії Закарпаття ще не проведено, маються лише окремі фрагментарні праці з обмеженим, нерідко поверховим, діапазоном проаналізованих питань», а тому, на переконання автора, «прийшов час підготувати дослідження історії Карпатської України, у якому б робився комплексний аналіз міжнародного становища, соціально-економічного, внутрішньополітичного і культурного розвитку Закарпаття наприкінці 30-х років» (С. 141).
Власне висвітленню цих питань присвячені наступні розділи рецензованої праці. Другий розділ роботи розкриває «Історичні передумови Карпатської України». Автор констатує, що «Карпатська Україна виникла наприкінці 30-х років, однак українці Закарпаття впевнено йшли до неї протягом усього міжвоєнного періоду. Міцні підвалини майбутньої державності були закладені на закарпатському ґрунті ще у вікопомних 1918-1919 роках» (С. 142). Автор приходить до висновку, що після розпаду Австро-Угорської монархії, на Закарпатті значно посилився рух за возз’єднання з Україною. Разом з тим він визнає, що спочатку на цих позиціях стояли тільки представники Хустської народної ради на чолі з М. Бращайком та найбільш революційного куточка на Закарпатті – Гуцульщини. Поряд з проукраїнською мали місце проугорська та прочехословацька орієнтації. Перемогу останньої автор пояснює багатьма факторами, головним з яких стала поразка визвольних змагань українців, зокрема ЗУНР. На формування національної свідомості закарпатських українців значний вплив мало «перебування на території краю військ українського січового стрілецтва, а згодом УГА, що привертало увагу закарпатців до загальноукраїнських проблем, формувало більш чітке ставлення до Соборної України, ідея якої викристалізувалася в 1918-1919 рр. Українська ідея на Закарпатті швидко прогресувала, що й вилилось у вікопомні рішення 21 січня 1919 р., коли 420 делегатів від усіх куточків Закарпаття прийняли на Всезакарпатському конгресі в Хусті рішення про возз’єднання з Україною» (С. 184). Саме ж вирішення закарпатської проблеми передавалося міжнародним інстанціям, які визначилися однозначно: край повинен увійти до складу новоствореної Чехословаччини.
Третій розділі роботи називається «Карпатська Україна у міжнародних відносинах». У ньому М. Вегеш коротко характеризує ситуацію, яка склалася в Центрі Європи напередодні Другої світової війни: «Наприкінці 30-х років у Центральній Європі виникла гостра міжнародна криза. Фашистські Німеччина та Італія готувалися до нового поділу світу. Над Європою нависла небезпека виникнення Другої світової війни. У складному становищі опинилася Чехословаччина, до складу якої входило Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь. З другої половини 30-х років відбувався прискорений процес мілітаризації Угорщини. Ця країна, що межувала із Закарпаттям, постійно висувала агресивні плани щодо краю. Отже, внаслідок суспільно-політичних обставин склалось так, що Закарпаття, яке знаходилося в центрі Європи, незмінно входило у сферу інтересів різних держав» (С. 185).
Розділ містить чотири підрозділи: «Початок «міжнародної гри»: від Мюнхенської конференції до Віденського арбітражу», «Угорські та польські терористи в Карпатській Україні», «Кінець «великої гри», «Організації української еміграції і Карпатська Україна». Тут висвітлено міжнародну ситуацію, яка склалася напередодні Другої світової війни, зокрема рішення Мюнхенської конференції, конференції в Комарно, Віденського арбітражу, антиукраїнську і античехословацьку діяльність проугорських сил, напади угорських і польських терористів на населені пункти Закарпаття, що свідчило про початок «гібридної війни» проти молодої автономної держави. Сучасний український політолог Євген Магда визначає гібридну війну як «сукупність заздалегідь підготовлених і оперативно реалізованих дій військового, дипломатичного, економічного, інформаційного характеру, спрямованих на досягнення стратегічних цілей». Учений стверджує, що «до базових компонентів гібридної війни можна зарахувати традиційні та нестандартні загрози, тероризм, підривні дії, новітні або нешаблонні технології, аби протистояти перевагам противника у військовій силі. Головна відмінність гібридної війни від агресії – в інтенсивності застосування зазначених засобів» (Магда Є. Гібридна агресія Росії: уроки для Європи. К.: Видавництво Kalamar, 2017. С. 263.). До цього додамо, що всі вищеназвані компоненти гібридної війни мали місце під час подій кінця 30-х років у Карпатській Україні.
У наступному розділі досліджується «Соціально-економічне становище Карпатської України». Для рецензента він становить особливий інтерес. Адже у далекому 1996 р. нами було захищено дипломну роботу на тему: «Соціально-економічний розвиток Карпатської України 1938-1939 рр. (за матеріалами урядової газети «Нова Свобода»)» (науковий керівник – проф. Д. Данилюк). Обрання такої теми відбулося під впливом колишнього шкільного вчителя історії, а на той час викладача історичного факультету Ужгородського державного університету М. Вегеша, який кілька років поспіль був науковим керівником курсових робіт. Пишучи цей розділ, М. Вегеш, окрім «Нової Свободи», використав матеріали ДАЗО, спомини очевидців, праці сучасних дослідників. Після проведеного аналізу відповідних джерел та літератури автор робить висновок, що «соціальне становище закарпатського населення в 1938-1939 рр. було важким, незважаючи на спроби уряду його покращити. Справжнім лихом для населення краю було безробіття, підвищення цін на продукти харчування. Завдяки відправці окремих партій робітників на працю до Німеччини, кількість безробітних не зменшилася, хоча ця проблема, через пасивність окружних властей, так і не була вирішена… Уряд Карпатської України проводив певну роботу по поліпшенню страхування і пенсійного забезпечення населення, піклувався про втікачів з окупованих територій, приділяв значну увагу розвитку туризму тощо. Однак більшість задумів уряду не були проведені у життя» (С. 315).
«Суспільно-політичний розвиток Карпатської України» – п’ятий розділ роботи. Його зміст коротко представляють назви підрозділів: «Проголошення автономії. Політична діяльність урядів А. Бродія і А. Волошина», «Організація Народної Оборони Карпатська Січ – Збройні сили Карпатської України», «Угорські агенти в Карпатській Україні», «Еволюція державно-правового статусу Карпатської України».
Причинами, які негативно впливали на внутрішньополітичне становище Карпатської України, дослідник називає «ряд внутрішніх і зовнішніх факторів», зокрема, «антидержавна діяльність угорської іреденти, українсько-чехословацькі суперечності, численні конфлікти в українському таборі між «поміркованими» і «радикалами» тощо» (С. 422). М. Вегеш стверджує, що для захисту кордонів краю та внутрішнього спокою «уряд А. Волошина видав розпорядження про створення служби безпеки, поліції, державної прокуратури, власних збройних сил – Карпатської Січі… уряду Карпатської України так і не вдалося створити боєздатні збройні сили. Вони ні в кількісному, ні у військовому відношенні не виявилися здатними до відсічі агресора». Проте Карпатська Січ, у створенні якої вагоме значення мала ОУН, все ж відіграла важливу роль у захисті кордонів краю від постійних нападів об’єднаних сил угорських і польських терористів. Вплив внутрішніх і зовнішніх чинників прискорив «встановлення в краї політичного режиму з ознаками авторитаризму», який проявився у непопулярних заходах – забороні політичних партій, безальтернативних виборах до Сойму, закритті русофільських і проугорських друкованих органів, товариств, відкритті концтабору, численних арештах «неблагонадійних елементів».
Разом з тим, відзначає автор, «наприкінці 30-х років Карпатська Україна пройшла своєрідну еволюцію від автономності (жовтень 1938 р.) до федеративного устрою (22 листопада 1938 р.) і проголошення незалежності 14-15 березня 1939 р. Карпатська Україна стала самостійною державою, що було прогресивним явищем, бо Закарпаття нарешті з небуття прийшло до своєї державності» (С. 423).
Окремий розділ присвячено дослідженню взаємин Галичини і Карпатської України. У ньому М. Вегеш простежує особистісні контакти А. Шептицького з політичними і релігійними діячами Закарпаття. Про це йдеться у підрозділі «Митрополит Андрей Шептицький і Греко-Католицька Церква в Карпатській Україні». Більш детальніше про взаємини Великого Митрополита і Августина Волошина йдеться в колективній монографії, яка нещодавно побачила світ у міжнародному видавництві «Ліга прес» за редакцією М. Вегеша (Metropolitan Andrey Sheptytsky and the Greek Catolic in Eastern Galicia and Transcarpathia: Collective monograph / M. M. Vehesh, M. M. Palinchak, V. V. Marcuk, Ye. B. Kish etc. (SENSE). Lviv – Torun: Liha-Pres, 2019.). У розділі також висвітлено питання «Культурницькі зв’язки українців Східної Галичини і Закарпаття», «Українська преса Східної Галичини про Карпатську Україну» та «Нелегальні переходи польсько-чеського кордону. Галичани в обороні Карпатської України». Автор відзначає, що українці Східної Галичини з великим ентузіазмом зустріли звістку про надання Закарпаттю автономних прав, а згодом проголошення незалежної Карпато-Української держави. Галичани значною мірою спричинилися до організації різноманітної фінансової та моральної підтримки, забезпечення Карпатської України потрібними фахівцями, активно вступали до Карпатської Січі (С. 515).
Останній, сьомий розділ, роботи «Культурне життя в Карпатській Україні» висвітлює діяльність уряду з відновлення старих і відкриття нових шкіл, гімназій, учительських семінарій. Окремо досліджується діяльність товариства «Просвіта» та інших організацій культурницького типу. Вказується на розвиток науки, літератури, мистецтва, видавничої справи. Проте, як відзначає автор, «у порівнянні з попередніми двадцятьма роками, культурний розвиток пішов на спад. Причина полягала в тому, що уряд Карпатської України постійно опинявся перед економічними, міжнародними проблемами, які вимагали негайного вирішення. Саме тому політика в галузі культури відсувалася на задній план» (С. 544). У цьому розділі роботи автор досліджує і релігійну ситуацію в Карпатській Україні. Він відзначає, що «уряд Карпатської України все робив для того, щоб не виникали конфлікти між вірниками греко-католицької та православної конфесій» (С. 545). Ситуація змінилася з окупацією краю Угорщиною, коли тут встановився жорсткий репресивний режим.
Роблячи загальні висновки, М. Вегеш справедливо відзначає, що «акт проголошення незалежності, ратифікований 15 березня 1939 р. на Соймі Карпатської України, був більше символічним, ніж реальною політикою, він відіграв велику роль у формуванні самосвідомості всієї української нації. Саме в період існування Карпатської України завершився своєрідний перехід у відношенні свідомості від підкарпатських русинів до закарпатських українців (С. 550).
Автор наукового дослідження стверджує, що наприкінці 30-х років Карпатська Україна виявилася єдиною державою, де невелика гілка українського народу проголосила свою незалежність… Такої можливості не мали ані українці, які перебували в складі СРСР, ані українці під владою Польщі та Румунії. Виходячи з цього, – пише дослідник, – необхідно розцінювати утворення Карпато-української держави як другий, після визвольних змагань 1918-20-х років, етап у боротьбі за створення українського державного утворення на окремо взятій українській території» (С. 551). До вищесказаного додамо, що завдяки численним публікаціям Миколи Вегеша про Августина Волошина і Карпатську Україну, ця проблематика впродовж останніх років займає вагоме місце на сторінках підручників з історії України для учнів шкіл та студентів вищих навчальних закладів. Карпатська Україна як етап українського державотворення ХХ століття подається у багатотомних виданнях вітчизняних істориків (Кульчицький С. В. Україна між двома війнами (1921-1939 рр.). Україна крізь віки. Т. 11. К.: Видавничий Дім Альтернативи, 1999; Політична історія України. ХХ століття: У 6 т. / Редкол.: І. Ф. Курас (голова) та ін. К.: Генеза, 2002-2003; Нариси з історії дипломатії України / Під ред. В. А. Смолія. К.: Видавничий Дім Альтернативи, 2001; Уряди України у ХХ ст.: Науково-документальне видання. К.: Наукова думка, 2001). З ініціативи Миколи Вегеша побачила світ колективна монографія про Карпатську Україну (Carpathian Ukraine in Central Ewropean political crisis on the eve of the Second World War (1938-1939). Fairmont: Academic publishing Fairmont. Locust AVE 1489. Fairmont. WV. USA. Year 2020. 291 p.).
Василь Міщанин,
доктор історичних наук,
доцент ДВНЗ «Ужгородський національний університет»