Текст коментаря
Ваше ім'я
Код з малюнка:
Зберегти Скасувати

У заокенському Брукліні можна відвідати Іршаву та Закарпаття

7 січня 2015 р., 14:38

Закарпатці всюди встигають, навіть в Америці показують свою підприємницьку жилку.

Жінка каже, що все життя мріяла побувати за океаном. Та, через повсякденні турботи, подорожі відкладалися на невизначений термін. Але нещодавно пані Нілі все ж вдалося реалізувати свої плани, вона півроку прожила в США, побувала у Нью-Йорку, Орегоні та Нью-Джерсі. Побачила й два океани: Тихий та Атлантичний. А тепер ще раз хоче повернутися у Штати. Каже, саме там вона зрозуміла, що у 56 років життя тільки починається… 

Отож про Америку, закарпатських емігрантів і не тільки — у розмові з Нілою Тарасовою.

«Вихід на пенсію – чудовий час для здійснення мрій»

— Пані Ніло, як виникла ідея поїздки до США?

— Знаєте, я завжди сповна віддавалася роботі. Довгий час працювала заступником начальника одного з управлінь облдержадміністрації, тому часу на подорожі не було. Проте мрія побачити Америку не полишала мене ніколи. Зізнаюся, я б, напевно, і не наважилася на таку далеку поїздку, якби не познайомилася з мешканцями Корваліса, що у штаті Орегон. Ми подружилися випадково. Корваліс є побратимом нашого Ужгорода, тому американці вже багато років поспіль зупиняються у моїй маленькій квартирі під час своїх поїздок на Закарпаття. Із Пеггі Гайлс і Ненсі Бум нас пов’язали спільні інтере­си – волонтерство, бажання зробити щось корисне для громади.

Коли ж вийшла на пенсію, сказала собі: зараз або ніколи. Тому почала посилено вивчати англійську мову та збирати гроші на поїздку. Постановила: нехай почекає євроремонт у квартирі та тридцятилітня газова колонка, яка бачила ще брежнєвські часи. Їду! Та й дочка підтримала і допомогла. Часом думаємо: ой, ще вікна поміняємо, а опісля відпочинемо. Та насправді цьому нема кінця і краю. Так і помремо, навіть не поживши.

На той час американські друзі вже кілька разів запрошували мене у них погостювати. Залишалися непрості формальності: поїздка до Києва, аби оформити візу, а це також чималі витрати для пенсіонерки. Проте будь-які труднощі здавалися дрібницями, бо знала, що на мене чекають у Корвалісі, сподівалася на пригоду і згадувала, як у молодості, коли був живий чоловік, ми обоє мріяли про подорожі.

— Які перші враження на вас справила Америка?

— Спершу я побувала у невеликому Корвалісі, де, власне, і проживають мої друзі. Вразило, що там майже всі займаються доброчинністю, цьому також сприяє велика кількість громадських та державних програм. Так, моя подруга Пеггі виховала п’ятьох дітей, і нині як у Америці, так і в Україні вони називають її мамою.

А сам Корваліс забудований одноповерховими будинками, дизайн фасадів яких не повторюється. Єдиним громадським транспортом у місті є автобуси, проїзд у яких як для місцевих, так і для туристів є безкоштовним. Це важко уявити, але кількість перевезень навіть не лімітована, катайся досхочу.

Довкола міста повсюди ліси, тому до кожного господаря на подвір’я спокійно може завітати косуля чи олень. Для тамтешніх жителів підгодовувати диких тварин – звична справа. Для цього навіть спеціально купують корм. Мешканці штату Орегон терпляче ставляться до такого сусідства, хоча часом вони і завдають їм клопотів. Наприклад, американці зводять спеціальні конструкції, аби захистити від лісових друзів плодові дерева та грядки. Кажуть, що їм рідко доводиться їсти яблука зі свого саду, бо зазвичай ними ласують звірі. А святкувати дні народження своїх домашніх улюбленців тут — звична справа.

Якось я звернула увагу на небо, яке було щільно вкрите ключами журавлів і гусей. Опісля виявилося, що у Корвалісі є заповідник для птахів. Тому всюди на дорогах стоять попереджувальні знаки, які застерігають швидко їхати та шуміти. А ще там чудова природа з гірськими озерами та водоспадами. У цьому місті я пробула трохи більше двох місяців.

Але якщо у Корвалісі затишно та спокійно, то Нью-Йорк – місто, яке, здається, ніколи не спить. Опинившись там, я цілковито зрозуміла класичну фразу: побачити Нью-Йорк і померти. Недаремно його називають столицею світу. Тут є навіть окремі національні квартали.

Як активний член каучсерфінгу (мережі, яка об’єднує любителів подорожей із усього світу), я часто приймала незнайомих гостей у себе вдома, тому в штатах і сама вирішила скористатися цим: пожити безкоштовно у людей, котрі радо надають таку можливість туристам. Спочатку онлайн знайшла друзів за інтересами — хлопців-журналістів, які живуть на Манхеттені (поряд із відомою Нью-Йоркською біржею). Зупинилася у Джеймса Клеймана (репортера щоденної газети «Стар Леджер») та Зака Коеске (кореспондента «Статен-Айленд Адванс»), які радо приймають гостей з усього світу. Саме вони показали мені справжній Нью-Йорк. Несамовите місто емігрантів з усієї планети Земля, яке перебуває у постійній метушні, ніколи не стихає…

Дивувало мене, до слова, ставлення до тварин і у Нью-Йорку. Так, одному з моїх знайомих журналістів на день народження ми вирішили подарувати собачку. Хотіли взяти тваринку з притулку, але для цього нам потрібно було аж три гарантійні листи від поручителів, котрі б запевнили, що майбутній хазяїн цуценяти має всі належні умови для його утримання. При цьому укладалася угода, в якій обумовлювалося, що господар надаватиме доступ працівникам притулку для контролю над тваринкою.

А ще важко було звикнути до того, що у паркових зонах гігантських міст можна побачити багато кроликів та білочок, які зовсім не ховаються від перехожих. Але при цьому в підземеллях метро помітила і щурів.

— Куди найперше подалися у Нью-Йорку, що радите побачити там українському туристу?

— Спочатку відвідала так зване Українське село, або Іст Вілідж, яке знаходиться не де-небудь, а на самому Манхеттені. Ще донедавна, прибуваючи до Нью-Йорка, українці селилися в мікрорайоні Манхеттена East Village – «Східне село». Відтак у своєму середовищі наші земляки перейменували його в «Українське село». Проте ціни на нерухомість у цій місцевості поступово зросли, а тому вихідці з нашої країни стали розселятися по околицях Брукліна. Нині про те, що на Манхеттені колись був осередок української громади, нагадують лише будинки кількох громадських установ: банк «Самопоміч», Український Народний Дім, спортивне товариство «Сокіл», Наукове товариство ім. Т.Шевченка, недільна школа з українською мовою навчання, греко-католицький собор св. Юра та Український музей. Тут також збереглося відоме українське кафе – «Веселка», яке полюбляють навіть американці. Цей заклад і сьогодні залишився популярним місцем зустрічі українців і не тільки. Загалом Манхеттен – район розкоші, все тут коштує дуже дорого. Там знаходяться найдорожчі бутики, вінтажні та ретромагазини. Проте, пройшовши кілька кварталів, ті самі сувеніри можна купити й дешевше.

Вдалося мені побувати і в кількох американських музеях. Заходила туди рано-вранці, а виходила вже під час закриття. Якось у холі музею мистецтва Метрополітен розмовляла з приятелькою українською, тож до нас підійшла привітатися працівниця закладу, котра родом із Франківщини. Жінка розповіла, що для того, аби кожен охочий мав змогу ознайомитися зі світовими скарбами, є дні, коли у музей можна потрапити лише за символічну плату. З задоволенням відвідала б його ще хоч раз, адже багато чого не встигла побачити.

На вулицях Брукліна можна завітати в «Іршаву»

— Як живеться нині українським емігрантам у Штатах і чи радо вони зустрічають своїх земляків?

— Я зробила невеликий дослідницький екскурс у долю українців, котрі живуть в Америці. До речі, більшість із них – справжні патріоти, на своїх балконах вивішують прапор нашої держави, не пропускають українських виборів і щиро люблять свою Батьківщину.

У День незалежності України всі парафіяни української церкви прийшли на богослужіння у вишиваних сорочках. На мене це справило особливе враження, не сподівалася такого побачити. А після служби дружно заспівали «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». У церкві завжди лунають проповіді українською, це місце, де далеко від рідного дому зберігається національний дух…

Перебуваючи у Нью-Йорку довгий час, цікавилася долями й закарпатських мігрантів, яких у багатомільйонному місті доволі багато. У Брукліні навіть є магазин спиртних напоїв «Іршава» та стоматологічний кабінет «Закарпаття». Ці назви говорять самі за себе — наші земляки всюди дуже підприємливі.

У Штатах, окрім старих друзів, знайшла і нових. Зокрема, й українських заробітчан. Навідалася й до відомих закарпатських сімей, котрі свого часу виїхали у США. Одна з них — родина відомого на Закарпатті лікаря Карабіньоша. В їхній родині збереглися кращі українські традиції.

«Путін крейзі» — такими словами американці співчувають українцям

— З якими труднощами стикалися під час подорожі, чи не дався взнаки мовний бар’єр?

— У моєму віці досить складно досконало вивчити мову. Проте, позбувшись комплексів, навіть із мінімальним запасом слів можна порозумітися з іноземцями. Були і курйозні моменти. Пам’ятаю, хотіла сказати, що помідори гнилі, але, не знаючи як перекласти останнє слово, у мене вийшло, що вони хворі. Після короткої паузи американці починали сміятися та все ж здогадувалися, про що йдеться. Найважче ж порозумітися з мігрантами, адже вони говорять із певним акцентом.

А ще спершу важко було адаптуватися до тамтешньої транспортної системи. Особливо у Нью-Йорку, де складна схема метрополітену. Проте на всіх зупинках тут безкоштовно роздають мапи, за допомогою яких можна легше зорієнтуватися. Та й люди там доброзичливі. Коли бачили, як я у метро полохливо поглядаю на карту, завжди пропонували свою допомогу. Бувало, що навіть на потрібній мені зупинці виходили, аби показати подальший шлях.

Пригадую, якось напередодні великодніх свят хотіла піти освятити паску в собор святого Юра, проте заблукала на Манхеттені. Ніяк не могла зорієнтуватися, куди мені йти, але бачу, що до мене підходить дівчинка, бере за руку і веде у потрібному напрямку. Це, мабуть, було янголятко, послане мені з небес.

Але було й таке, що одна американка українського походження з насторогою поставилася до мого прохання піти разом з нею у собор на недільну службу. Мовляв, у них не прийнято просити про такі послуги. Проте, коли я вкотре пригостила її борщем, вона почала радо запрошувати мене на спільні прогулянки містом.

— Пані Ніло, як українські мігранти та, власне, американці ставляться до сьогоднішніх подій в Україні?

— Інколи мене запитували: «Ти росіянка?» Тоді я гордо відповідала: «Ні, я — українка». У такі моменти американці співчутливо похитували головою. Казали: «Путін крейзі», що у перекладі, м’яко кажучи, означає божевільний.

У районі Брайтон-Біч, що на півдні Брукліна, доводилося проходити повз росіян, які навіть у Америці вірять у путінську пропаганду. Коли ж я розповідала їм, звідки приїхала і що в Ужгороді є навіть російськомовні школи, то вони не хотіли в це вірити…

Яна МИЙСАРОШ, газета "Новини Закарпаття"

Фото з архіву Ніли ТАРАСОВОЇ.

Останні новини

Закарпаття

Україна

Світ

Всі новини »
Головний редактор - Ярослав Світлик, журналісти - Мирослава Химинець, Вікторія Лисюк, Габріелла Руденко.
© 2010-2014 «Час Закарпаття». Передрук матеріалів дозволений лише за умови гіперпосилання на chas-z.com.ua. E-mail редакції: chas.zakarp@gmail.com