Надія Бойчук пережила війну дитиною і знає про неї лише з розповідей рідних, але ті враження – незабутні«Закарпатка» завершує цикл матеріалів, присвячених Дню Перемоги, розмовою з головою Ужгородської районної організації ветеранів України Надією Бойчук. Вона народилася в 1941-му й про Другу світову знає лише з розповідей рідних – дитяча пам’ять власних воєнних спогадів не зберегла. І все ж її свідчення дуже цінні, як і робота, яку Надія Іванівна організувала для підтримки ветеранів та збереження пам’яті про страшні події 1939 – 1945-го. Батько Надії Бойчук був військовим, служив в Улан-Баторі, тож до 1943-го, поки він воював на фронті, вона з мамою, сестрами та бабусею залишалася там; потім переїхали до Білорусі, де жила рідня.
«Я тільки з розповідей старших знаю, що окупація тривала 3 роки й усім було дуже тяжко. Дідуся як голову колгоспу розстріляли, а сім’ю не чіпали. Німецькі частини в місті постійно не дислокувалися, вони то йшли, то поверталися. Ми виживали, як могли, харчувалися, в основному, травою, бо худобу знищили відразу. Мама розповідала, що коли вона нарешті зварила манну кашу, мої сестри питали: «А що це таке?» Хоч вони були старші за мене, 1934-го й 1939 року народження, та встигли забути смак такої простої страви», – ділиться почутим Надія Іванівна. Жінка каже, що сама нічого з часів окупації не пам’ятає, була надто маленькою.
Але з розказаного рідними найяскравішим є епізод про те, як у їхній хаті зупинилися з десяток німців і наказали затопити піч – хотіли помитися. В кімнаті стало дуже жарко, маленька сестричка розплакалася, а одного з німців це страшенно дратувало. Він щось голосно кричав, потім поліз до неї на велику російську піч. Бабуся злякалася, впала навколішки й благала не чіпати дитину – і той, лаючись, відійшов.
«А от коли ми повернулися в Білорусь – це я вже пам’ятаю: у містечку під Гомелем, де жили, будинків не залишилося, все зруйноване. Потім батька перевели в Смоленськ – те саме. Але місто поступово відбудували: на пагорбах відновили храми, куполи покрили сусальним золотом, і вони здалеку виблискували на сонці. Попри післявоєнну розруху, всі тоді були радісними, активними, ходили на якісь гуртки – раділи, що вижили», – пригадує Надія Бойчук. Сама вона як зв’язківець потрапила на Закарпаття в 1962-му, тут зустріла свою «половинку». Працюючи, намагалася ще й допомагати ветеранам, потім із 2005-го очолила Ужгородську райорганізацію ветеранів України. Надія Іванівна продовжила пошукову роботу своїх попередників, долучаючи до цього молодь. Її мрія – щоб у кожному селі були меморіальні дошки з іменами людей, котрі під час Другої світової добровольцями пішли на фронт і загинули там; щоб ветерани та їхні вдови були більш захищеними в матеріальному й правовому плані. А ще – аби нинішня війна на сході України, якої, переконана Надія Бойчук, не можна було допускати, нарешті завершилася...
Мирослава ГАЛАС