Це і День Конституції, і закриття 34-го театрального сезону в Закарпатському академічному обласному театрі ляльок, і бенефіс провідного майстра сцени, актриси Світлани Кобзистої. Причому для бенефісу актриса вибрала символічну виставу, яку ще тут назвали Малим Кобзариком – «У нашім раї на землі». Тож напередодні, як і годиться у всіляких казках, ми розпитали пані Світлану про все спочатку...
А спочатку в її дитинстві був театральний гурток. Коли вступала на лялькове відділення Дніпропетровського театрального училища, навіть не виникало якогось сумніву: а може піти на драматичний?
Приїхала в Ужгород, у нещодавно створений театр ляльок, і всі уявлення про театр полетіли шкереберть. Мріялось: театр – це рампа, куліси! Театр – це глядачі, аншлаги! А тут – нема приміщення, сцени — треба сідати в автобус і багато роз’їжджати по стареньких сільських клубах, віддалених гірських школах.Але якраз на виїздах молода актриса і отримала той досвід, який залишається на все життя.
Адже відсутність професійного освітлення, антуражу треба було компенсувати своєю працею, щоб глядач у жодному разі не відчував себе обділеним. Тепер, через 30 років творчої праці, у неї за плечима безліч ролей – і у виставах «Енеїда» І.Котляревського, і «Попелюшка» Т.Габбе, і «Підкова на щастя» В.Данця, і «Принцеса-стрибунка» Л.Дворського, і «Лісова пісня» Леся Українки… А ще – багато відзнак, далеких гастрольних та фестивальних подорожей.Але вже із самих перших ролей прийшло розуміння, що цей театр особливий. Адже, крім вміння перевтілюватися, треба знайти ще спільну мову і з лялькою.
І тут справді вважають, що всі ляльки – живі. І вони спочатку дуже обережно ставляться до акторів, навіть опираються. І тільки згодом починають тобі довіряти.– Та й діти сприймають ляльку як живу істоту, – впевнена пані Світлана. – Буває, якесь маля просить: «Хочу подивитися на лисичку». Я ж не можу йому дати ляльку. Я керую лялькою і кажу дитині: «Привіт!». А вона з таким чистим серцем сприймає, що це справді до неї заговорила лисичка.– Я люблю ляльковий театр, який не копіює людину, а є особливим способом самовираження, – каже актриса. – Бо тоді нема сенсу вплутувати сюди й ляльки.
На сцену може вийти звичайна людина. Якось білоруси привезли до нас дуже цікаву річ – «Трагедію про Макбет». Так от, у виставі вся сцена засипана піском. І є там такий жахливий епізод, коли ляльку з мішковини, наповнену піском, розрізають, і з неї він починає тоненьким струменем висипатися. Тобто режисер знайшов пронизливу метафору: із праху людина вийшла і в прах повертається.Або ж інша річ, побачена на одному з міжнародних фестивалів – психоделічна вистава, що розрахована лише на двох глядачів. Вона тривала всього десять хвилин, але змогла відтворити все життя людини.
Там був один секрет. Уяви — ти приходиш зі своїм другом, тобі дають пульт, дивишся телевізор. За вікном змінюються пори року – отак і ти все життя проводиш перед телевізором. І тут раз – і від тебе відділяється душа. От такий простий сюжет. Але буквально всі, хто виходив після перегляду, кілька хвилин не могли прийти до тями, настільки їх це приголомшувало.— А загалом у виставі найважливіше – атмосфера, – вважає Світлана Кобзиста. — Тобто той неймовірний стан, коли все просто переливається одне в інше. Режисерська робота, декорація, світло, музика.
Бо ж деколи воно ніби все окремо і чудово існує, а вистави не вийшло. Саме такою щасливою була всім відома вистава «Недотепа із Вертепа». Коли все співпало: режисерська робота, акторська, музичний матеріал… А ще просто інтуїтивно відчувалося, що це своє, рідне. Хоча там є ж і діалоги, й монологи. За кордоном їх ніхто спеціально для глядачів не перекладав. Але всі так уважно слухали, ніби справді знали нашу мову.Багато свіжого вітру для актриси та й взагалі колективу «Бавки» приносять й фестивалі. Наприклад, болгари – це дуже гарна школа сценографії. Білоруси беруть класику, причому великі твори.Проте будь-яка вистава може принести несподіванку. І це, на щастя, не залежить від якихось тенденцій, чи якоїсь країни. Коли б усе було настільки передбачуваним, було б просто нецікаво.А ще в ляльковому, може гостріше, ніж у драматичному театрі, існує й проблема драматургії. Адже не кожний драматург враховує особливості ляльки.
Вона ж не може весь час виголошувати монологи. На сцені постійно має щось відбуватися, змінюватися або ж з’являтися нові персонажі. На жаль, мало драматургів це розуміють.А щодо ролей, то всі вони однаково цікаві для актриси. Причому, негативні зазвичай цікавіші – вони вже передбачають якусь прописану динаміку, емоції, характер. А от з позитивними навіть важче. Бо треба віднайти грань, щоб це не були театральні переживання, а справжні. Бо можна проплакати всю виставу: я так страждаю, до мене всі такі несправедливі! Але кому це цікаво?Стільки неповторних ролей, стільки прем’єр, щоденної праці. Тут можна й подумати над тим, чи не написати б самій якусь дитячу річ? Світлана Кобзиста каже, що можливо – колись… Та все ж вона переконана, що кожен має займатися своєю справою і виконувати її професійно. Знов-таки, крім акторської роботи, вона ще і помічник режисера.
До того ж багато сил віддається молодому поповненню акторського цеху – потрібно ділитися досвідом, навчати майстерності новачків, декотрі з них звуть Світлану «мамою».А от окремо до свого бенефісу вона не готувалася. Та все одно це питання виринуло.
Тож вирішила відзначити свій ювілей виставою «У нашім раї на землі».Це спроба за допомогою театральних засобів, візуалізації, музики та акторського втілення оживити поетичні образи Кобзаря, наблизити його поезію до дитячого глядача.
Пані Світлана вважає, що вистава вдалася, адже в ній присутня якраз та атмосфера, без якої все розсипається на очах. А загалом саме таке бачення, яким воно є у виставі, змінює ставлення дітей до самого Тараса Григоровича:– Бо мені навіть образливо, коли з людини роблять ікону. Ніби є й пошана і звеличення, але від цього стає якось холодно. А тут якраз навпаки. Вистава сприймається на одному подиху. А повірте, на сцені ми, актори, всі ці речі відчуваємо. Я була дуже здивована, як тепло і щиро сприймали нас усюди.
Ця вистава отримала обласну театральну відзнаку – премію імені братів Шерегіїв. І, думаю, ця премія заслужена. Тому, коли мова зайшла про бенефіс, я вирішила далеко не ходити, а взяти кращу виставу Закарпаття минулого року, в якій відчуваю себе природно і виконую різнопланові ролі.А наостанку, підходячи до завершення 34-го театрального сезону закарпатських лялькарів, актриса Світлана Кобзиста підкреслює, що театр – справа колективна, і вітає чудовий колектив «Бавки», дякує за співпрацю і бажає творчості, щастя і миру!