Тиша в коридорах і безлюддя подвір’я цього відомства не давали найменшого приводу й подумати, що на сході країни таки триває війна…
Того дня з райвійськкомом зустрітися не вийшло — полковник Ігор Олексюк поїхав в Ужгород, де підсумовували саме шосту хвилю мобілізації. Її результати, скажемо відразу, невтішні. Про це ми і говорили при зустрічі вже рівно через тиждень.
Завдання з призову військовозобов’язаних до Збройних сил України свалявці виконали навіть менше, як на третину — вони відправили впродовж 60 мобілізаційних днів у навчальні військові підрозділи 14 резервістів. Причому 10 з них добровільно виявили бажання захищати Україну. Ігор Олексюк основною причиною по суті провальної літньої мобілізації вважає відсутність за місцем проживання військовозобов’язаних, оскільки чимало їх виїхало на заробітки. Мій співрозмовник не приховував і низького рівня мобілізаційної роботи — він відверто незадоволений участю в цій справі окремих органів місцевого самоврядування. Скажімо, жодного мешканця з Керецьок, Березників, Поляни, Родниківки, Стройного, Тибави та Солочина до війська відправити так і не вдалося. Цікавлюся в полковника: «А самим головам сільських рад вручали повістки і чи бодай хтось пішов захищати Україну, яка його наділила повноваженнями бути на чолі громади?». У шосту хвилю в Свалявському і Воловецькому районах повістки отримали близько 90 відсотків голів, але придатним до служби виявився тільки один із них на Воловеччині.
Щоправда, і на цього одного поширюється норма з відстрочки призову на службу в війську. Виходить, влада суцільно в нас хвора.
Але в справі мобілізаційній слід вести мову не тільки про фізіологічні недуги місцевої влади, хвороба професіоналізму випливає тут на перший план. Лікувати її військкомату не завжди під силу, хоч і намагається він це робити: складено 4 адміністративні протоколи на начальників ВОЗ сільрад, 2 — на голів територіальних громад, які самоусунулися від надто відповідальної роботи. В цих людей, вочевидь, і патріотизму — кіт наплакав.
Наша розмова з Ігорем Олексюком — досвідченим кадровим офіцером з чисто мобілізаційних питань перейшла в площину патріотичної складової. Спільно намагалися зрозуміти, чому ж з кожною новою хвилею мобілізації вона все більше поглинає патріотичні почуття українця. Відомо всім, як тільки очікується призов, у дію йдуть різні методи відмазування від служби: хтось намагається відкупитись (маємо приклади нечесних службовців військкоматів), багато закарпатців спішно виїздить на заробітки за кордон (причому, здебільшого в Росію, яка веде гібридну війну проти України), молоді чоловіки в кліп ока стають «опікунами» своїх і чужих бабусь та дідусів. Чи не усвідомлюють, що в них ще є батьки, дружини, діти, яких не сховаєш від ворога…
На Успіння Пресвятої Богородиці, 28 серпня, довелося побувати в Славську, що в сусідній Львівщині. Цього дня в гірському селищі — храмове свято. Біля греко-католицької церкви зібралися сотні людей — зір милували їхні світлі обличчя, різнобарв’я вишиванок… Але я помітив на церковній території свіжу могилу з українським стягом. Там поховано місцевого героя, котрий загинув на Донбасі. «Чи людям у день святковий до війни? — подумав. — Коли яскраво світить серпневе сонце й не стріляють?». А мені згадалось, що хтось таки тримає оборону на східних рубежах України, бо саме напередодні й зять моєї рідної сестри зі Свалявщини, колишній десантник теж був скерований у багатостраждальне місто Щастя на Луганщині.
…Але потім мене чекало здивування. В спілкуванні зі славчанами почув, що й вони не особливо рвуться боронити нашу ще молоду незалежну країну. «За що і за кого йти під кулі найманців і сепаратистів?». Звісно, це нериторичне запитання мала б почути наша влада, бо інакше кого мобілізувати потім — під час сьомої хвилі, чого не виключено.
Михайло ПОПОВИЧ