Під час урочистостей до Дня захисника України начальник закарпатської міліції подякував родині Мандрик за стійкість та патріотизм і вручив сім'ї загиблого героя подарунки на знак того, що правоохоронці цінують і пам'ятають подвиг свого побратима.

Втративши чоловіка, Катерина з донечкою Діанкою не лишились із горем наодинці. Тепер замість захисника, чоловіка і батька їм уся міліція, а особливо - бійці спецпідрозділу "Сокіл", в якому служив загиблий боєць.

Разом із командиром закарпатського "Соколу" Юрієм Стеблюком ми поспілкувалися з пані Катериною в санаторії в Карпатах. Саме тут вона зараз відпочиває з донечкою, якій вже 1 рік та 9 місяців, і мамою.

- «Мені дуже подобається на Закарпатті. Найбільше, що вражає, - це ,звісно, Карпати і закарпатці, - розповідає Катерина. - Ми почали милуватися горами ще в потязі, як їхали сюди. Ми з мамою ніколи ж раніше не були в Карпатах. А Діанка - то взагалі для неї усе нове! А ще вода. У нас воду купують (80 копійок за літр), та й то вона така, що її не можна пити сирою. Доводиться кип'ятити. А тут джерельна – «пий-не хочу». Ми щоранку ходимо вмиватися до джерела краси. Потім ідемо на процедури: ванни, фітотерапії, голкотерапії, басейн... Іще приємно вразили люди: доброзичливі, відкриті та прості».


Катерина та її мама пані Тетяна показують кожушки, які придбали собі на місцевому ринку. Кажуть, повезуть додому, як сувеніри.

У кімнаті санаторію дружина загиблого бійця розповіла про події того страшного вечора, коли дізналася, що її чоловіка більше немає.


- Це сталося 23 лютого 2015 року, - розповідає молода вдова, 20-річна Катерина.


Із чоловіком вони познайомилися три роки тому в мережі "Вконтакте" через спільних знайомих. Їй було 17 і вона була балериною Донецького національного академічного театру опери та балету. Міліціонер закохався до безтями. Спершу побачив на фото в соціальній мережі, потім довго переписувалися, а зрештою побачились. Невдовзі після знайомства хлопець приїхав до матері дівчини і попросив відпустити її з ним. Віталій дуже хотів дитину - і в закоханих народилася донечка. Коли батько загинув, їй було усього рік та два місяці.

Звістка про смерть чоловіка прийшла їй від невідомої людини у тому ж "Вконтектє".

- Близько сьомої вечора я вклала Діаночку спати, коли дивлюся - якесь повідомлення "Вконтактє" від незнайомої мені дівчини. В повідомленні вона запитувала: "Чи правда, що Віталік помер?" Я одразу ж відповіла, що то брехня! Але на серці з'явилася тривога. Я набрала номер Віталіка - у телефоні лише гудки... Ніхто не відповідав. Так само провальними були й спроби додзвонитися до інших його напарників. Зрештою, я набрала керівника їхньої групи, і коли у відповідь на своє запитання: "Чи правда, що Віталік загинув?" почула тишу, я все зрозуміла, почала плакати. Голос у трубці сказав: "Катюшо, будь вдома. Ми зараз приїдемо". І з того часу міліція замінила мені чоловіка, а Діані - батька.
Як розповідали потім молодій вдові, 23 лютого о 15-й годині старший лейтенант Віталій Мандрик у складі групи швидкого реагування, яка складалася з трьох співробітників спецпідрозділу «Сокіл» та працівника ДАІ, заступив на чергування. Правоохоронці зупинили автівку. Оглянули її - і наче все було гаразд, але останньої миті Віталій звернув увагу на спортивну сумку під сидінням. Як виявилось, там було з десять кілограмів тротилу! Зловмисники вчинили озброєний опір міліціонерам – відкрили вогонь на ураження. Ворожа куля влучила Віталію у скроню. Вірні друзі, не дивлячись на власні поранення (Сашко був поранений у голову, а Рустем – у обличчя), почали переслідування злочинців. Один із бандитів був поранений та добитий своїм же поплічником, інший застрелився під час спецоперації із його затримання місяць потому. Ціною власного життя Віталій Мандрик зупинив диверсійну групу терористів, що у грудні 2014 року підірвала міст у Маріуполі та намагалася вчинити ще один теракт, який міг забрати десятки життів мирних маріупольців.

- Він нічого не розповідав про роботу. Тільки запитував: "Коли вже закінчиться ця кінчена війна?!". Віталій спішив жити, ніби відчував щось... Перед цим страшним випадком він ледь не щодня пропонував мені розписатися. Хотів, щоб все було офіційно. Я ж відтягувала, мовляв, «встигнемо-встигнемо". Якось і час неспокійний та й хотіли грошейпідзбирати і зробити повноцінне весілля. Так, щоб з рідними і білою сукнею. І от назбирали... - Важко зітхає Катерина. Замість весільної сукні дівчина носить траур і досі не може повірити у смерть коханого.


- Він мені наснився тієї ж ночі після загибелі. Я дивлюся, він такий в коридорі присів - кросівки зав'язує. А я йому: "А ти що тут робиш?". А він: "Як що? На тренування збираюсь". Я йому пояснюю, що він не може тут бути, бо він помер. Він здивувався. Розпитував, що з ним сталося. Я йому розказала, як мені казали. Потім запитала його, що мені робити, як я далі буду жити. Він відповів: "Не переживай, я скоро до тебе повернуся", - і з того часу він мені більше не снився... Але кожного дня я бачу його у Діанці. Вона дуже схожа на тата і зовні, і характером. Така ж наполеглива. А ще мені здається, що він їй іноді сниться. Раніше вона говорила лише "мама" і "баба", а от недавно прокидається і каже "папа". Я подумала - "баба", попросила її повторити, і знову - "папа". "Тобі снився папа", - питаю. Вона махає, що так. А коли запитала, що тато робив, вона почала обіймати себе.

Свого татка вона виглядає у кожному чоловіку в однострої. Звикла його бачити у формі. На згадку про батька у неї залишилися фотографії і годинник з гравіюванням "Сокіл". Мати скрупульозно збирає публікації про Віталія, "щоб Діаночка потім читала і пам'ятала про нього".


СЗГ УМВС України в Закарпатській област