Він просто зобов’язаний був перед своїми предками народитися десь на самому початку п’ятдесятих. Саме тоді, коли розлітаються на тріски великі держави і ще пам’ятається голод.
То чого могла його в такий непростий час навчити патріархальна родина? Не малярству чи точним наукам, бо їм ніколи було такі скарби здобувати. А хіба великому таланту виживання. І тому персонажі письменника одного дня дуже щиро сваряться, наступного так само відчайдушно миряться, ще іншого – не з меншим запалом свальбують. Або ж їздять у місто спродувати свої нехитрі товари чи крадуть від держави кукурудзу. І, коли вже казати всю правду, неодмінно дбають вони й про власну нірвану – «женуть» на городах сливовицю. Але ніколи – ані в горі, ані в радості – вони не забувають жити. Ну, хіба що, коли вже зовсім стає нестерпно, відчайдушно борються із законом гравітації й злітають увись. Та й це тільки для того, щоб там, угорі, було кому зустрічати рідню.
Але ж недаремно казки починаються таким знайомим усім нам заспівом: «Десь отам, за високими горами, жили-були…». Так-от, щоб ви знали, це про героїв книжок Дмитра Кешелі. Бо про них можна й зараз із певністю сказати, що вони не тільки були, а й таки справді жили. А живуть вони тут і зараз. Бо то велика біда, коли застрягаєш у минулому, якого вже з тобою немає. Як ото всесвітньо відомий оперний співак Владьо з роману «Політ співочого каміння». Або ж пориваєшся в майбутнє, якого теж нема і яке навіть може ніколи так і не настати. Бо саме так вчинив зі своїм життям бідолашний Штефан із роману «Чим би не бавилися пани…», котрий ніяк не може розлучитися зі своїми комуністичними мареннями. І тому своїм односельцям він «у тому велетенському павутинні нагадує велетенську муху».
А персонажі Кешелі завжди сахаються тієї патетичності, з якою в усі часи твориться політика. Адже на Закарпатті завжди дає про себе знати відраза до манірної партійності. Коли за якийсь там звичайний день встигаєш «вступити у кілька громадських організацій, поміняти дві-три партії і заснути уже взагалі безпартійною і позаблоковою». Та все ж найбільшим потрясінням для його персонажів є те, що для держави далеко не священним є поняття межі. Вона запросто може прокласти демаркаційну лінію через долі людей та навіть через їхню оселю. Як-от у романі «Осінь великих небес»: «Весною 1939 року через село проліг кордон двох воюючих держав. Поділ був настільки точним, що хата Ногавички стала належати двом країнам. Жінка Олена, з якою Петро жив у вічних сварках і бійках, зайняла чехословацьку половину і почала себе йменувати «пані Гелена». Ногавичка ж зостався на угорській території і нарік себе паном Пийтером». А коли чоловік побив жінку, вона пожалілася в чеську жандармерію: «Суворі охоронці порядку вистежили Ногавичку, коли той пішов по нагальній потребі на території буржуазної Чехословаччини».
А тим часом для горян відчуття межі є священним. Дивно, коли б це було інакше. Адже вони завжди жили на готарі – неважливо, між державами чи між сусідами. Тому й світ письменника – це прекрасні притчі про переступи: між селом і містом, між чоловіком і жінкою, між життям та смертю. «Але, Господи, ти подарував мені місто!» – по-дітвацьки вражений його маленький персонаж Митрик. «Не покидай, спаси мене, Маріє!» – кричить цей хлопчик іще через півстоліття. А от у новелі «Заблуканий у снах печальний поїзд» – це вже навіть межа між видимим і невидимим, і перейти її можна хіба тільки ціною свого власного життя.
Момент взаємопроникнення реального та невидимого в творчості Д.Кешелі виокремив і відомий український письменник Іван Андрусяк. Він каже, що автор «добре засвоїв уроки як латиноамериканської, так і української химерної прози – і крізь призму цієї школи зазирнув у міфологічний світ українського закарпатського села, в якому трагічне й комічне переплетені так міцно, що розділити їх годі, а питоме, органічне, природне аж дихає праглибиною». І хтозна, яка правда сильніша, яка прозоріша для людини. Чи та, яку виказує підсвідомість, чи та, з якою зіштовхує реальність. Адже, за словами літературознавця і дослідника творчості Д.Кешелі Олександри Ігнатович, «цементуючою силою усієї його творчості постає магічний реалізм, який оприявлюється в письменника саме в контексті проникнення у біблійну сферу».
Адже мусить людина знайти відповідь, що відбувалося тоді, коли нічого не відбувалося. Як-от у хвилини Богополишеності Розіп’ятого на хресті. Мусив бути тоді присутнім повів бодай якогось лагідного вітру, що такий знайомий людям, котрі живуть у долині. І тому Син із твору Кешелі заворожено мовить: «Найщасливіша хвилина була, коли мене обняв батько і погладив по голові. І за мить ту, мій Господи, варто було нести хрест життя і померти».
Біблійні тексти дуже природно починають жити у текстах письменника своїм щоденним життям. Тому вчувається тут і легка іронія, як-от над «Піснею пісень». Так, із теплого ґрунту щоразу парують ілюзія, захват, зачарування. Але все це занадто легке для землі, і тому воно зараз здійметься вгору і щезне з очей. А ось коли вже звідти, з неба, повернеться дощем, тільки тоді це буде по-справжньому. Тому прирічанці й вонігівці в романі «Осінь великих небес…» мають свій сад пісень. Але через це ще й запекло конкурують між собою. Досить згадати їхні бої за виноградники на горі.
Але чи усвідомлює це письменник, чи ні, у його творах часто постає розлом, прірва між християнським та язичницьким, якої сахається людина. Власне про це Дмитро Кешеля писав із самого початку. Вже перша його книжка «Дерево зеленого дощу» саме про це. Недарма вона здобула найбільше визнання. У 1982 році була проголошена кращою книгою року в усій тогочасній країні.
Але ж інакше і не могло статися. Письменник народився на долині, у мукачівському Клячанові. У селі, де сонце просто з руки годує людину. І ось тоді, коли біблійні сюжети письменник намагається трансформувати в розповіді звичайних людей, стається справжнє диво. От вам пронизлива притча про Каїна та Авеля в новелі «І в смерті були твої очі» із «Молитви за втраченими світами». Адже це той момент, коли вже за мить світ стане зовсім іншим, приреченим на ненависть. Він мусить розпастися на дві антагоністичні частинки – на добро й зло. І ті часточки мусять деколи аж до смерті боротися між собою замість того, щоб пізнавати один одного. Але автор розганяє хмари, й ми бачимо не конкурентів у боротьбі за абсолютну любов, а один тільки сяючий біль.
Тут буквально все навпаки. Тут все прочитується, ніби із кінця й до самого початку. Бо це той, молодший, брат стереже одежу старшого. Він справді, як біблійний Авель, мовчить. Він – німий. Але коли бачить, що брат тоне, його роздирає така рідність, що він біжить берегом і несамовито кричить: «Не полишай мене, не покидай!». Він мусив у Кешелі заговорити, цей біблійний Авель, який завжди тут, на рідній землі, є сторожем брату своєму.
Але чи не наймогутніший образ цієї прірви судилося осягнути Штефану Царю з роману «Запишіть у свідки мої сльози». Це він, виснажений до смерті, до ніг розіп’ятого Ісуса кладе свою важку ношу – душі померлих рідних. Цар забрів у село за кілька років перед війною. Його гнав голод, який заставив людей спускатися з гір.
Твори Дмитра Кешелі – це ще й хемінгуеївська притча, але вона не про море, яке поглинає. А про гори, з яких часто буває страшно рости вгору. І тому так пронизує це Кешелівське питання: «Ступати по воді й ходити по землі. Що трудніше дається?» Й оце «Низьке небо» Дмитра Кешелі – річ настільки сильна в своїй простоті, що тільки знову ж таки ота селянська символіка рятує від ірреальності. Бо що, аби бути великим, треба спуститися до прірви? Адже на верховинах небо буває дуже низьке. Чи все ж припустити, що людина – володар тієї могутньої енергії, яка рухає світом. Вона є ані доброю, ані злою. Вона – покірна тобі, варто тільки її покликати.
Про це ж оповість і одна з найпронизливіших речей Дмитра Кешелі «Притчі долини снів». Жінка – потойбіччя чоловіка. Чоловік – потойбіччя жінки. Такий внутрішній сюжет цієї книги, який змушує рухатися персонажів навіть у невідомому для них просторі, незнайомому часі.
А взагалі твори письменника – надзвичайно кінематографічні. Хтозна, чи це вроджене, чи далася взнаки багатолітня праця над створенням фільмів у Закарпатській телерадіокомпанії. Твори Д.Кешелі навіть побудовані так, наче їх написав режисер. І це не технічні рекомендації, а справді поетичне кіно, за яким ми так тужимо сьогодні. Тут продумано все до деталей. На якому пагорбі має бути найбільше світла, як одягнені персонажі, як вони рухаються. Варто тільки увімкнути камеру й побачити їх. Тож, мабуть, не випадково один із творів письменника «Осінь великих небес» міг стати кінострічкою. Головну роль мав зіграти тут легендарний Іван Миколайчук. Але не судилося. Актор невдовзі помер. А жаль, бо, можливо, сьогодні ми мали б щось не менш високе, аніж «Тіні забутих предків».
Про це свідчить і тріумфальний хід «Недотепи із Вертепа» – спільної роботи Дмитра Кешелі, режисера Олександра Куцика та всього колективу обласного театру ляльок «Бавка». Малий Кешелівський Митрик легко і природно зірвав багато гран-прі на потужних закордонних фестивалях. І тому віриться, що ми ще отримаємо й прекрасну кіноповість, у якій оживе хемінгуеївська притча. Але вона буде не про море, яке поглинає, а про гори, з яких мусай рости вгору.
Мар’яна НЕЙМЕТІ, газета
"Новини Закарпаття"