Текст коментаря
Ваше ім'я
Код з малюнка:
Зберегти Скасувати

Легендарний Василь Турянчик: "Таким діячам, як Шуфрич, треба заборонити займатися футболом"

19 квітня 2017 р., 15:38

Детальніше - читайте в інтерв’ю нижче

Футбольні історики переконані, що не було в українському футболі ліпшого оборонця ніж Василь Турянчик. Граючи в центрі оборони, він взяв за правило забивати вирішальні голи. Для сучасників пана Турянчика можна було б порівняти з Серхіо Рамосом. Ось лишень міжнародних успіхів у силу специфічних особливостей совєцького футболу Василеві Юрійовичу бракує. Десять увінчаних чотирма чемпіонствами і двома кубковими звитягами блискучих сезонів у складі київського «Динамо» - то та обгортка, в яку загорнена яскрава кар’єра нинішнього гостя UA-Футболу.

17 квітня найзірковішому старожилові українського футболу виповнилося 82. Розмовляли ми напередодні, майже дві години. Пан Турянчик вразив гостротою розуму, якій могли б позаздрити набагато молодші люди, пам’яттю на хронологію подій, прізвища і факти. Лише наприкінці бесіди пожалівся, що загорівся настільки, що почав підскакувати тиск.

- Але в мене то ще з юності, - каже Василь Юрійович. – Тренери говорили: «Як же з тобою важко! Ще нічого не сталося, а жилваки ходять». Так, в обороні я був жорстоким, не боявся нікого. І не жалів нікого. Міг зрізати з м’ячем і ногами, стрибав вище за всіх. У висоту стрибав через планку висотою 150 сантиметрів.

- З того часу як розпався клуб «Говерла», є виключно пенсіонером, живу в рідному Мукачеві. Багато уваги приділяю внукові Марку. Він шестикласник, тренується в угорському клубі. Воджу хлопчика на тренування, слідкую за тим, як він працює. Звісно, якщо в нашому місті відбуваються якісь спортивні заходи, нагоди їх відвідати не втрачаю.



- Мальовниче село Чинадієве, де 82 роки тому народилися, відвідуєте?

- Буває, воно ж неподалік. Там жив до 14 років, поки мене не помітили тренери команди класу Б «Спартак» (Ужгород). У Чинадієві умови для занять футболом створили при меблевому заводі. В команду, яка грала на першість області, запрошували сильних футболістів, які приїздили і грати, і працювати на заводі. Тренував нас заслужений тренер України з прізвищем Сабо, справно працювала місцева школа. Одного з вихованців чинадіївського футболу Тіберія Петрушевича запрошували в київське «Динамо» ще до мене, на початку 50-х. Щоправда, виступав він в основному за дублюючий склад.

Загалом би сказав, що дитинство у мене було щасливим. Війна нас майже не зачепила. Єдине, що з тих часів запам’ятав – то як у вантажних вагонах везли на фронт словацьких хлопців. Також згадую німецьких солдатів. Якийсь час вони навіть жили на нашій вулиці. Вони тоді поприпарковували машини, гуляли, пили і співали. «Пані вдома, а нам капут» - сумно жартували. Батька мого на фронт не забрали тому, що він втратив ногу ще під час Першої світової. Причому травму отримав не в бойових умовах, а вдаривши коліно до драбини. Кров з гематоми не вийшла, згустилася. Ускладнення почалося, коли тато, працюючи лісничим, простудив ногу в холодній воді. Німці саме відступали і їхній бойовий хірург прийняв рішення батькові ногу відрізати.

А старший мій брат у той час, коли німці увійшли на Закарпаття уже під час Другої світової війни, разом з іще 70-ма хлопцями з нашого краю втік до Росії. Знали б вони, що їх там чекає, то ліпше залишилися б вдома. Усі потрапили до в’язниці, додому повернулися лише п’ятеро, зокрема брат. Після того він мобілізувався до лав чеської армії.

- Закарпатські футболісти в повоєнні роки були нарозхват як в Україні, так і в Москві. З огляду на те можна сказати, що вдома ви залишалися ще доволі довго.

- Вперше у поле зору тренерів я потрапив під час всесоюзної першості ВЦСПС в Одесі. Я там виступав у складі мукачівського «Динамо». Ми посіли третє місце, отримали медалі, красивого кубка. За нас тоді виступав Володимир Єрохін. Москвич, він у Мукачеві військову службу проходив. У 1959-му ми знову зустрілися в київському «Динамо». Футболіст Єрохін наче й знаний, та ще й старший від мене на п’ять років, однак не сказав би, що серед місцевих гравців він виділявся особливою майстерністю. Більше того, можу сказати, що Володимир не мав техніки, погано грав у пас, але зате добре боровся вгорі, відзначався впертістю, непоступливістю. Загалом гравець слабкий.



Так ось. Після того виступу в Одесі тренер ужгородського «Спартака» Бартолон Вейґ забрав мене до себе. Не дивно, адже статура в мене була футбольна, високого зросту, добре грав і ногами, і головою. Крім тренера, в «Спартаку» тоді мадяри складали відсотків 90 команди. На той час угорську розумів. Але говорити міг повільно. Й так само важко було зорієнтуватися, коли швидко мадярською говорили до мене. Ліпше засвоїв угорську аж коли переїхав до Києва і певний час жив поряд з іншими закарпатцями – Андрієм Гаваші та Йожефом Сабо. Вони спілкувалися лише угорською, а я в цій компанії свої знання вдосконалював.

Власне, гравців, які вже мали за плечима школу київського «Динамо», не бракувало й у 1954-му. Коли почав виступати в «Спартаку». То й Дезідерій Товт, і Георгій Лавер, і Золтан Дьорфі, і Зозтан Сенгетовський. Вчитися було в кого, тому служити до Львова, в складі команди Окружного будинку офіцерів поїхав вже цілком сформованим футболістом.

- Ваш земляк Юрій Сусла, який у той же час був у львівському ОБО воротарем, сказав мені трохи інше. Що футбол ви навчилися грати, саме перейшовши до Львова.

- Можу сказати, що то був гарний футбольний університет, шліфування майстерності, набуття досвіду. Але щось я вмів і до переходу. Може, я був сирий у футбольному аспекті, але постійно ріс. А ось Сусла, потрапивши в московське ЦСКА, закріпитися там не зміг і врешті змушений був повернутися до Львова. Тої самої майстерності забракло. Юра був хоч і здоровий, але дубовий.

Мені ж, щоб стати тим, ким я став, довелося наполегливо працювати. Благо, пощастило з тренерами. Очолював ОБО тоді чотириразовий чемпіон СССР у складі ЦДКА Олексій Гринін, його помічником – один з найкращих футболістів Львівщини довоєнних років Мирослав Турко. Мирослав Пилипович – людина з жорстким характером, але вражав техніку, надзвичайно майстерно опрацьовував м’яч шведкою. Турко невисокого зросту, але рухи в нього були вражаюче швидкі. Гринін – протилежність свого помічника. Красивий, симпатичний чоловік, на футбольному полі він виділявся найперше могутніми ударами. В складі ЦДКА Олексій Григорович грав правого крайнього нападника. Я Гриніну полюбився якось одразу. Він навчив мене грати на випередження, на перехоплення. Власне, з такими тренерами я прогресував, потрапив до складу збірної України, ще до переходу в «Динамо» отримав звання майстра спорту.



Динамо напередодні гри з Зенітом в 1959-му. Зліва направо - Голодець, Диковець, Граматикопуло, Сабо, Сучков, Турянчик, Біба, Єрохін, Голубєв, Гаваші, ВойновТа й талановитих футболістів у Львові в нас тоді не бракувало. Скажімо, Гришка Галбмілліон. Він родом з Москви, прекрасно грав у хокей. Григорій гарно бачив поле, невеличкого зросту, але дуже швидкий, він у нас грав лівого крайнього нападника. Також виділявся майстерністю й інший москвич Сашко Філяєв. Подобався мені й Ігор Зайцев. Він родом зі Ступиного, з Підмосков’я. Швидкість у нього була божевільна, міг втекти від будь-якого оборонця. За швидкісними даними порівняв би з Зайцевим хіба спартаківця Бориса Татушина і тодішнього гравця «Локомотива» Германа Апухтіна.

- Власне, саме поєдинок ОБО зі «Спартаком» в 1/8 фіналу Кубка СССР-1957 й наробив у ті роки у Львові найбільше галасу.

- Ми перемагали 1:0, а програли 1:2, люди обліпили стадіон з усіх боків. Після того матчу до мене підійшов начальник «Спартака» Микола Старостін. «Напиши заяву, що переходиш до нас у команду» - каже. То було визнання, адже за рік до того збірна СССР на основі «Спартака» виграла Олімпіаду в Мельбурні. Може б і написав, тим паче, що пізніше обробляти мене почав і футболіст москвичів, закарпатець Іван Мозер. «Ваську, давай, будемо двоє разом грати» - Іван мене майже вговорив. Що не кажіть, а пограти в одній команді з Татушиним, Михайлом Огоньковим, Олексієм Парамоновим хотілося.

Взагалі, на олівці у тренерів провідних клубів знаходився роки три. Міг опинитися навіть у єреванському «Спартаку». Але ж тримала служба і вибору не мав. Врешті, присвоїли мені офіцерське звання і відправили в Москву, в ЦСКА. Ніхто не питав, хочу чи ні. Противився як міг, дійшов аж до прямої розмови з маршалом сухопутними військами СССР Андрієм Гречком. Сказав, що вдома у мене старенька мати, їй потрібна постійна підтримка. «Тобі ж звання офіцера присвоїли за те, щоб ти добре грав на зелених полях!» - обурившись, стукнув по столі Гречко. Але змушений був демобілізовувати. Тільки попередив, що в інших московських клубах залишатися права не маю. Тож щойно почув, що як офіцер запасу можу продовжити службу, бажання залишатися в Москві і претендувати на «Спартак» щезло безслідно. Забув про все, сів на літак і повернувся в Закарпаття.

 
- І знову почали виступати в складі ужгородського «Спартака».

- Недовго, трохи більше року. Особливої користі від тих виступів не було, бо тренер Михайло Михалина не був здатен навчити чомусь новому. Але мене то не сильно бентежило, бо вже в першій половині 1959-го прийняв запрошення Олега Ошенкова і разом з Гаваші та Сабо опинився в «Динамо». При цьому вирішальну роль відіграли слова Юри Войнова. Коли він побачив мене на перегляді, відразу сказав Ошенкову: «О, то моя пара в середині поля». І справді. Потім ми прекрасно розуміли одне одного. Англійці ж недарма назвали мене «королем повітря». Я гарно грав головою, на перехопленні, в підкатах. А заодно знав, що Войнов любить підключатися до атак, тому пускав його вперед. Ми підходили одне одному ідеально.

- Але Володимир Сорокін, який тоді теж виступав за киян, розповідав в інтерв’ю UA-Футболу, що Ошенков сильно здивував, виставивши вас у дебютному матчі за киян у центрі нападу.

- Так, ми тоді програли «Локомотиву» 0:3, Олега Олександровича після цієї гри прибрали, а на наступний матч зі «Спартаком» команду виводив вже В’ячеслав Соловйов. Зрозуміло, що грати в центрі нападу було вкрай незвично. Доводилося в пошуках м’яча відходити назад. Та ще й центральний оборонець москвичів, здоровий бугай, побив мене так, що потім його ноги ще довго відчував. Я ж не боявся, ліз в усі єдиноборства.

Перед наступним матчем проти «Спартака» ми до Києва не поверталися. Соловйов, очоливши команду, зібрав нас, поговорив. Потім покликав мене до себе, запитав, де я хочу грати. Після трьох років на позиції центрального оборонця у Львові сказав, що в середині поля. Соловйов послухав і поставив мене лівим інсайдом у схемі «дубль W». Місце правого інсайда тоді займав Войнов, а в центрі оборони діяв Віталій Голубєв. То поки він на зборах сильно не запив і Соловйов його з команди не вигнав. Для мене той досвід творчої гри виявився корисним подвійно, адже пізніше, коли Віктор Маслов поставив на позицію перед двома центральними оборонцями, я однаково добре вмів грати як у пас, так і у відборі, в підкатах. Я був навчений всесторонньо.



- У той час, коли ви розпочинали виступати за «Динамо», закінчував кар’єру гравця у Києві закарпатець Михайло Коман. Мабуть, він був для вас покровителем?

- Ні. Зі мною попервах найбільше працював Віктор Терентьєв. Залишався після тренувань, навішував на голову. Мушу сказати, що попервах мені в Києві важко було не стільки з футбольної, скільки з моральної точки зору. Постійно думав про те, що далеко від дому, що не зможу часто їздити на Закарпаття. Це пригнічувало. А я ж у принципі людина вразлива. Навіть зараз, буває, після перегляду невдалих матчів за участю «Динамо» розчаровуюся, не сплю ночами. Тоді ж у Києві нас із Сабо та Гаваші поселили практично разом – дали по однокімнатній квартирі на вулиці Госпітальній, 14. Також там мешкав оборонець Толик Сучков.

- Перший чемпіонський титул у Союзі «Динамо» могло здобути ще в 1960-му. Проте тоді кияни програли вдома вирішальний матч московському «Торпедо».

- Соловйов зумів реорганізувати команду менш, ніж за рік. Найперше він поприбирав усіх стариків і порушників режиму. Окрім Голубєва, про якого говорив вище, згадаю також Григорія Граматикопуло, Адамаса Голодця. Серед порушників режиму були й москвичі Юра Ковальов та Ігор Зайцев. З часом до їхньої компанії долучився ще й Вітя Каневський. Завершилося все тим, що від Ковальова в кінці року позбулися, а Зайцев, який ніколи не був результативним, а відзначався зазвичай лише непоганими фланговими передачами, невдовзі закінчив кар’єру. На їхнє місце прийшло чимало перспективної молоді – Лобановський, Базилевич, Трояновський, Біба. Ефект став помітним відразу. «Динамо» більшість суперників перебігало. Велика користь була від наших турне й зустрічей з сильними командами в Південній Америці. Тоді встиг пограти проти Пеле, в Англії ми зустрічалися з «Астон Віллою і «Арсеналом».

Проте «Торпедо» в 1960-му було ще сильнішим. Якщо навіть брати просто по людях – Валерій Воронін, Слава Метревелі, Геннадій Гусаров, Микола Маношин, Юрій Фалін, Валентин Іванов, Віктор Шустиков, Олександр Медакін, Леонід Островський, котрий згодом буде у нас. Ми були молодшими, ще не такими майстерними.



- Зрештою, мова ж не лише про поразки від «Торпедо» в очних матчах. Мабуть, команда. Яка претендує на чемпіонство, не могла собі дозволили поступатися 1:5 команді на кшталт «Адміралтійця».

- Тоді тренери трохи перемудрили. Мене поставили в середині поля, а в центрі оборони діяв Віктор Лукашенко. З-під нього Ігор Свєшніков забив тричі. Також напомилявся у воротах Гаваші. Андрій після того матчу майже не грав, а Лукашенка прибрали з команди взагалі. Борг «Адміралтійцю» ми віддали влітку. В матчі другого кола у Києві. Пам’ятаю, тоді була сильна спека, ми виграли 2:0 завдяки м’ячам Віті Серебряникова.

ЦСКА на виїзді ми в тому сезоні теж мали перемогти за грою. Однак матчу ми не дограли. В середині другого тайму арбітр призначив у ворота господарів пенальті. Бив Лобановський, та воротар господарів Коротких зірвався з лінії ще до удару. Суддя це помітив і дав змогу Лобану повторити спробу. Валера забив, ми повели 2:1, після чого публіка вибігла на поле, почала нас бити, копати ногами. Ми ледве добралися до роздягалень. Зрозуміло, що ЦСКА за підсумками цього інциденту отримав технічну поразку.

- Омріяне чемпіонство «Динамо» здобуло в 1961-му. Але ви у тому році відіграли лише кінцівку чемпіонату.

- Причина банальна: взимку захворів хворобою Боткіна, або жовтухою в простонародді. Тривалий час пролежав у лікарні, а після виписки медики порадили тривалий час уникати фізичних навантажень. Матчі «Динамо» тоді відвідував як глядач. Як же я тоді нанервувався! Пригадую нервовий матч проти московського «Динамо». Наші програвали 0:1, врешті перемогли 3:1, але після матчу почав ледь не проситися, щоб повернули в команду, та тренери до вказівок лікарів прислухалися.

До матчів у складі дублю мене почали підпускати лише в середині літа. Проводив не більше, як по півтайму. А в серпні Соловйов вирішив взяти мене на серію товариських матчів до Італії. Перший матч проти «Інтера» в Мілані дивився з лави для запасних. Володя Щегольков, який грав тоді в центрі оборони, наробив купу помилок, англієць Джері Гітченс впродовж 20-ти хвилин другого тайму забив з-під нього тричі. «Динамо» програло 0:4.

Через три дні ми зустрічалися з «Фіорентиною». Соловйов мене поставив і я зіграв так, що під час вечері Соловйов зняв галстука і надів мені на голову. «То за твою гру» - каже. Після того так само добре провів заключний товариський поєдинок проти «Болоньї», а після повернення додому з заключних десяти поєдинків чемпіонату провів дев’ять. У Києві мою гру постійно вітали аплодисментами і вигукували: «Васю, давай!»



- Власне, ваша роль у здобутті чемпіонства й виявилася вирішальною.

- Маєте на увазі, що забив «Торпедо» в Москві гол, який нам фактично ґарантував титул? Підключився під час подачі кутового. Лобан традиційно класно з кута м’яч закрутив, Серебро вискочив на передню стійку і продовжив передачу далі, а я з центру ударом через себе вразив «дев’ятку».

Але попереду був матч з харківським «Авангардом». «Торпедо» свій матч у Ташкенті програв трохи скоріше, тому ми виходили з розумінням, що можемо зіграти внічию. Тренер харків’ян Олександр Пономарьов налаштував команду фантастично. Зрештою, проти претендентів на чемпіонство всі грають з особливою мотивацією. Нам було надзвичайно важко. Безперечно, хотіли перемогти, але підсумковим 0:0 раділи страшенно. Правда, ввечері ніхто не святкував, не напивався. Поїхали на «дачу» (на тренувальну базу на Нивках – авт.), випили по келиху шампанського і роз’їхалися по домах. З того дня запам’яталося інше. Такого великого торта, який привезли на честь нашої перемоги, не бачив ніколи – кілограмів сто, весь у шоколаді. Повноцінне ж вшанування чемпіонів у ресторані «Динамо» відбулося лише після заключного матчу, тобто через тиждень.

- Чому після чемпіонського сезону в 1962-му «Динамо» фінішувало лише п’ятим?

- Півчемпіонату ми провели ще по накатаній, залишалися лідерами. Однак у чому була вада бази на Нивках? Навколо команди створився шалений ажіотаж, на наших тренуваннях збиралося чимало вболівальників, від дівчат не було відбою. А роки ж такі, що встояти важко. Ось і почався хаос. Соловйов виправити ситуації не зміг. Ми поступово посипалися, а тренера ми за підсумками чемпіонату відправили у відставку.

Віктор Маслов, треба віддати йому належне, трохи згодом той негативний досвід врахував. То з його ініціативи почалося будівництво клубної бази за межами Києва, в Конча-Заспі. Розумієте, футболіста під час підготовчого процесу не повинно відволікати ніщо.



- Але Маслов прийде лише в 1964-му, а в 1963-му «Динамо» під керівництвом Терентьєва і Збрицького продовжувало скочуватися вниз.

- Усе відносно. Так, перша команда результату не показувала. Бо не було відповідного рівня тренера. Але ж мали сильний дубль, у якому вже підростали Толик Бишовець і Володя Мунтян, були інші сильні хлопці – Валера Веригін, Вітя Пестриков, Анатолій Пилипчук. Так, не всі заграли, але гравців основи такі дублери в тонусі тримали постійно.

А Маслов щойно прийшов, відразу сказав, що поставить у «Динамо» таку оборону, крізь яку навіть горобець не пролетить. І то ж справді так і сталося. То була не команда. А диво. В центрі оборони ми грали разом із Вадиком Сосніхіним, на флангах діяли Щегольков та Островський, у середині поля, змужнівши, трудився Сабо. Федя Медвідь, людина з двома серцями, трудився зліва, між мною і Андрієм Бібою. Справа свої передачі виконував Вітя Серебряников, а в нападі діяли Віталій Хмельницький з Бишовцем. І, звісно, Женя Рудаков у воротах. То був надзвичайно надійний голкіпер. Вітя Банников міг зіграти гарно. А міг запустити «метелика», а Рудаков завжди виглядав бездоганно. То була команда бійців. Зумисне згадав усіх, бо у тому «Динамо» другої половини 60-х жертовно трудився кожен гравець. Власне, за таким принципом нас Маслов і підбирав. У нас були лише хлопці з характером.



- Лобановський з Базилевичем, яких Маслов на початку своєї роботи відрахував, були інакшими?

- Попервах я такого рішення не розумів. «З ким же ми будемо грати?» - думав. Але Лобан з Базілем самі винні. Дід не любив нитиків. А Валерій з Олегом постійно були чимось невдоволені. Приміром, їдемо в Ташкент чи Алма-Ату. Грати там доводилося при температурі під 40. «Ой, то так важко» - міг сказати Лобановський. Маслова це дратувало. Він шанував мужиків. Перезавантажив команду він саме за таким принципом.

- При Маслові «Динамо» в перший рік виграло Кубок СССР, а перше чемпіонство могло здобувати через рік. Якби не несподівана поразка в Кутаїсі.

- Причому вина тренерського штабу в тій поразці беззаперечна. Не лише Маслова, а й його помічників. Бо перед Кутаїсі ми прилетіли в Ґантіаді, там весь день засмагали під сонцем. За умови, що попереду був виснажливий 400-кілометровий шлях автобусом до місця гри. Коли приїхали, були виснажені, а надодачу не могли заснути. Все тіло свербіло, а почіхатися було неможливо, бо шкіра спеклася на сонці. Стосовно гри, то на самому її початку після помилки Банникова пропустили. Лосаберідзе вдарив ледь не з власної половини, м’яч летів по височенній дузі. Я навіть не озирався назад, бо був певен, що жодної небезпеки той удар не таїть. Але за мить трибуни зриваються в захопленні – м’яч у сітці. Надалі нагоди забити мав, мабуть, кожен з польових гравців «Динамо». Але поспішали, помилялися і поступилися 0:1. Бувають у житті такі прикрощі. Найсумніше те, що в 1965-му команда набрала неймовірну форму, ми були на голову сильнішими за решту суперників.

Також неоднозначне враження залишилося від нашого виступу в Кубку кубків. Для совєцьких клубів то був єврокубковий дебют. Перших двох суперників – північно-ірландський «Колрейн» та норвезький «Русенборґ» - ми не помітили. А з шотландським «Селтіком» в 1/4 фіналу мали грати в січні. Зіткнулися з труднощами не стільки ігрового, скільки підготовчого характеру. Приймати шотландців мали в Тбілісі й відповідно потребували тренувальних спарингів. Але усі команди розійшлися по відпустках і грати з нами не хотіли. Ледве вмовили провести з нами один поєдинок тбіліських динамівців. Зрозуміло, що до «Селтіка» ми підійшли в жахливому стані і виїзний матч програли без варіантів – 0:3. Матч-відповідь перетворився в формальність.


- У 1966-му від «Динамо» нікуди не ділося вже ні чемпіонство, ні Кубок.

- Згадую півфінал Кубка, який проводили в Тбілісі. Толикові Глухотку забив два, коли він виступав за «Торпедо». А ще раз, коли Анатолій перейшов у мінське «Динамо». На початку другого тайму тоді Анатолія Бишовця вилучили. Другу половину і 30 додаткових хвилин грали в меншості. Незадовго до завершення ігрового часу я підключився на кутовий, Біба виконав хорошу подачу, я, дивлячись у вічі нападникові білорусів Едуардові Малофеєві, перехитрив його поглядом, а потім як дав Глухоткові головою між ніг, що той навіть і не побачив, як м’яч влетів у ворота. Анатолій завмер і не озирався на м’яч у воротах, а дивився на своїх гравців. У фіналі перемогли 2:0 «Торпедо», в чемпіонаті відірвалися від другого місця на дев’ять очків. Тепер очікували на новий старт у єврокубках.

- Жереб вам знову «подарував» «Селтік».

- До всього шотландці вже були чинними переможцями Кубка чемпіонів. Коли добиралися автобусом до стадіону напередодні першого матчу, в Ґлазґо, місцеві вболівальники показували нам, мовляв, получите три чи п’ять. Але були налаштовані неймовірно, не дали «Селтіку» навіть пукнути. Виграли 2:1, хоча за грою перевага була значно серйознішою.

Польський «Ґурнік» з Забже – суперник не простіший, однак могли перемагати й його. Перший матч вдома не давався, програвали 1:2, але за п’ять хвилин до фінального свистка отримуємо право виконувати пенальті. Сабо вхопив м’яч і нікому бити не дав. Вдарив Йожеф невдало, воротар м’яч взяв. А в Забже Маслов Сабо в склад не поставив. На 38-й хвилині я дальнім ударом влучив у «дев’ятку». Повели й продовжуємо тиснути, однак наприкінці першого тайму пропускаємо контратаку і Зіґфрід Шолтисек результат зрівнює. Точніше, то Рудаков якось невдало перевернувся і м’яч пересік лінію. В другій половині мали відчутну перевагу, але забити вдруге так і не змогли.



Перед матчем зі Спартаком, 1967. Зліва направо стоять: Турянчик, Хмельницький, Серебряников, Медвідь, Бишовець, Сабо, Островський, Щегольков, Соснихін, Рудаков, Біба- На тому ваш офіційний міжнародний досвід вичерпується. Дивина та й годі: багаторічний капітан та один із лідерів найсильнішої команди СССР 60-х не провів за збірну СССР жодного матчу.

- Мене туди запрошували перед відбором до Олімпіади-1964, коли команду формували на базі київського «Динамо». З товариськими матчами ми об’їздили всю Латинську Америку, майже всі матчі там виграли, простіше кажучи, заробляли для Федерації футболу СССР гроші. Грали проти клубів і збірних, зокрема проти «Сантоса» з Пеле у складі. І майже без замін весь той час грав я, а не Альберт Шестерньов чи Муртаз Хурцілава. Але все змінилося, коли настав час офіційних матчів. В’ячеслав Соловйов, який тоді очолював команду, вирішив від моїх послуг відмовитися. В підсумку, збірна СССР програла 1:4 команді НДР і до Токіо-1964 не пробилася. Мабуть, комусь своєю прямотою я не подобався. Я людяний, але коли щось не подобається, казав і кажу у вічі. Мабуть, характер залишив мене й без чемпіонату світу-1966, куди поїхали люди, які були слабші, але в порівнянні зі мною покладистіші.

- То повернемося до «Динамо», де особливості вашого характеру сприймали як належне. У 1967-му команда вдруге поспіль стала чемпіоном, пропустивши у 36-ти матчах лише 11 м’ячів.

- Маслов продовжив вдосконалювати оборону, фактично перейшов на гру з трьома центральними захисниками. Я став «хвилерізом», грав перед Сергієм Круликовським і Соснихіним. Таку розстановку ми використовували в зустрічах з сильними суперниками. З слабкішими центральних оборонців було двоє – я діяв зліва, Сосна справа. Дуже любив грати з Вадиком, він був прекрасним футболістом. Технічний, у нього добре підгиналися ноги, Соснихін був у міру емоційним. Людина робила свою справу. До слова, у нас з Вадимом ніколи не було звичного для тих часів у совєцькому футболі поділу на «персональника» і «чистильщика». Якщо центральний нападник був ближче до мене, його зустрічав я, а Сосна відповідно страхував. І навпаки. До того ж я любив грати в пас, йти вперед. Пізніше, коли Сабо очолював «Динамо», запитував його: «Чому ти граєш з «чистильщиком»? Ми ж так не грали».



- Маслов здобув для «Динамо» три чемпіонства. Якщо відкинути те нещастя, яке трапилося в Кутаїсі у 1965-му, можна сказати, що то був максимум тієї команди?

- Ні, бо ми могли виграти ще й у 1969-му. «Спартаку» ми тоді програли всього два очки. Причина збою полягає в тому, що старші гравці почали одне одного «з’їдати». Не так повівся Серебряников, який хотів капітанську пов’язку. Зарано, з моєї точки зору, прибрали з команди Бібу. Андрій ще міг принести користі більше, ніж ті, хто зайняв його місце.

- Той сезон став для вас останнім. З «Динамо» ви пішли у 34 роки, що можна назвати явищем для тих часів унікальним. Як правило, людей після 30-ти списували автоматично.

- Почнемо з того, що спортивного режиму я не порушував майже ніколи. Зайвої ваги теж не набирав – важив 74 кг при зрості 178 см. Завжди ставився до справи відповідально, був дисциплінованим. Пішов сам, зрозумів, що більшого ніж вже досяг, досягнути не зможу. Цікаво, що ми з Сабо в «Динамо» в один день прийшли і в один пішли. Тільки Йожеф кар’єру у вищій лізі ще продовжив, а я був щасливий з того, що через стільки років маю змогу повернутися і постійно бути вдома, в Мукачеві. За місцеві «Карпати» грав, а потім потихеньку почав їх тренувати, в своє задоволення, радів, коли ми вийшли до фінальної «кульки» першості України, чого раніше мукачівцям не вдавалося зробити ніколи.

Потім мене знову кликали в обласний центр, до Ужгорода. Але вже в якості тренера. Проте встиг виснажитися, сильно схуд. Тому погодився тренувати в Ужгороді дітей. Серед моїх вихованців було чимало талановитих хлопців, але виділив би Вітю Пасулька, котрий виступав за московський «Спартак», збірну СССР і в німецькій Бундеслізі. Якийсь час успішно попрацював з аматорським колективом з Берегового. Потім знову були діти, аж доки знову не прийняв пропозиції повернутися у професійний футбол…



- …якого на Закарпатті зараз немає взагалі.

- Закарпатський футбол угробили на роки наперед. Такі власники як Шуфрич і такі тренери, як В’ячеслав Грозний. Не знаю, де він грав у футбол – по телевізору чи деінде, але більшості його рішень збагнути не міг. Особливо кадрових. Місцевих хлопців порозганяли, а команду вкомплектували збродом зі всього світу. В підсумку Грозний просто втік з Ужгорода, йому сказали, щоб до ранку його ноги тут не було.

Шуфрич-молодший теж невідомо чим страждав. Мені прикро навіть не за себе, а за тих 17-х тренерів дублю, команди U19, лікарів, яких годували обіцянками, а в підсумку залишили без заробленого за два роки роботи. Сором, адже то наші, закарпатські люди. На мій погляд, таким діячам як Шуфрич треба заборонити займатися футбольною діяльністю. Що ж то за керівник клубу, який радіє, коли його команда програє, бо не доведеться платити преміальних? І головне ж, що гроші були. Невідомо лише, де вони дівалися. До людей, які добросовісно виконували свою роботу, вони не доходили.

Шуфрич постійно підкреслював, що без нього футболу на Закарпатті не було б взагалі. Але ж був! У вищу лігу ми з Віктором Ряшком команду вивели без грошей Нестора Івановича і Олександра Несторовича. Потім команду, яка ще називалася «Закарпаття», очолював Юра Калитвинцев. Я тоді працював начальником команди. Ми з Юрою легко знаходили спільну мову, з ним можна було говорити на будь-яку тему. Бо він – людина футбольна, знає, що треба робити, як і для чого. На відміну від тих, хто прийшов потім. Боляче, бо талановитих дітей у нашому футболі є чимало. Але їм нікуди діватися.
UA-Футбол

Останні новини

Закарпаття

Україна

Світ

Всі новини »
Головний редактор - Ярослав Світлик, журналісти - Мирослава Химинець, Вікторія Лисюк, Габріелла Руденко.
© 2010-2014 «Час Закарпаття». Передрук матеріалів дозволений лише за умови гіперпосилання на chas-z.com.ua. E-mail редакції: chas.zakarp@gmail.com