«Хто з вас бачив справжнього морського коника? Я особисто побачила вперше! І була вражена! Це так класно, коли персонажі з дитинства, які здавалися вигаданими, існують! А ще є медузи, які живуть вічно, перетворюючись у поліпи й навпаки. На відміну від інших, котрі гинуть одразу після розмноження, у цих відбувається процес омолодження, і вони знову й знову «впадають у дитинство». Ех, дівчатка!» – пише у «Фейсбуці» закарпатська поетка й письменниця Вікторія Андрусів. Нині вона мешкає в Лос-Анджелесі (Каліфорнія). Я щиро радію, що на іншій півкулі планети в неї все складається якнайкраще. Але з її дописів розумію, що життя в США не таке вже й безхмарне.
«... Я не можу про це не думати, – пише вона далі. – Останнім часом майже не коментую жодні події навколо нас, бо обмаль часу. Але є речі, які просто «просвердлюють» мізки. Вчорашня трагедія у школі штату Флорида – не поодинокий випадок у Америці. Її результат – 17 дитячих смертей і стільки ж поранених. Без війни, заворушень. Просто пацана вигнали зі школи за погану поведінку, і він вирішив помститися. Найстрашніше те, що до цього тут починаєш звикати. Нещодавно в нашого сусіда вбили сина. Він боргував 200 доларів перукарні, і відприск власника пішов «вибивати гроші».
Вся вулиця йшла на похорон із портретом хлопця на футболках. Днями спізнилася на заняття до своїх дітей через те, що перекрили всі вулиці – поліція ганялася за пацаном, котрий зчинив у школі стрілянину. Увечері прочитала, що також були жертви. Смерть на кожному кроці. Американська конституція прийнята в 1787- му. З того часу до неї внесено всього 26 поправок. Другою в цьому переліку (від 1791 року) стоїть отака коротка ремарка: «Оскільки добре організоване народне озброєння необхідне для вільної держави, право народу зберігати й носити зброю не повинно порушуватися». Все. Не підлягає оскарженню. А ви вже собі думайте, де жити краще та безпечніше».
…Я не пригадую, коли вперше познайомилася з Вікторією. Здається, то була її поезія. Напрочуд сильна, вільна, відверта. В. Андрусів – член НСПУ, закінчила факультет журналістики Київського держуніверситету імені Т. Шевченка, довго працювала тележурналістом на обласному телебаченні в Ужгороді. Була ведучою програм «Просто неба», «Моя професія», автор телепроектів «Інший ракурс», «Жіночий клуб Парадьошка».
Її чималому творчому доробку можна по-білому заздрити: має збірки поезії «Серед зими верталися птахи» та «Із осені я склала ікебану»; малої прози – «Фізіологія жіночої депресії», «Курвацьке життя», «Омана небесна», «Дебілка», «Полюції»; романи «Притулок», «Не бути самотньою», «Пробач, Марцело», «Вагон № 13» та повість «Тринадцять жінок Івони», яка побачила світ торік.
Звісно, що її новели та романи популярні в Україні, має Вікторія Андрусів і купу відзнак: перше місце в міжнародному конкурсі телепрограм у м. Хмельницький (2005) «Люди від Бога»; рейтинг «Книга року-2010»; відзнака в «Коронації слова». Вона є лауреатом премій ім. Федора Потушняка та міжнародної літературно-мистецької ім. Пантелеймона Куліша.
Сам Бог велів поспілкуватися з Вікторією. Зізнаюся, чимало моїх запитань вона просто «зарубала». Деякі мені довелося відвойовувати. «Я не люблю розповідати приватні речі, та й моєму чоловікові, напевно, це не дуже сподобається. І… я ніколи не мріяла саме про Америку, – зізнається вона. – Це для мене одна з багатьох країн, які за життя пощастило відвідати. Понад п’ять років жила в Європі. Так само вивчала культуру, мову, національні традиції. Мені все цікаво. Я – як губка, що всотує в себе інформацію. І внаслідок цього видається оригінальний, завжди не схожий на попередні, продукт під назвою «книжка». Взагалі, мені здається, що людина зобов’язана бачити світ, коли вона пише. Це надає свіжості думкам та різнобарвності сюжетам».
Вікторіє, чи є ностальгія за Україною?
– Ностальгія є в кожного – до місця, де залишаються батьки, діти. А з іншого боку, ти усвідомлюєш: аби бути корисним родині, ти просто змушений їхати від них. Це – якийсь парадокс. Насправді вдома дуже важко вижити. Моя мама працювала десятки років, а наразі отримує мізерну пенсію. Я також немало присвятила журналістській роботі. Але від однієї думки, що колись тобі може примітивно не вистачати на ліки чи їжу, мобілізовуєшся і приймаєш конструктивні рішення. Треба допомагати синові, мамі, а не думати, як би тобі хто допоміг. В Ужгород завжди залюбки повернуся. Хоча! Певні речі, що відбуваються наразі в Україні, не на жарт лякають. Йдеться не про війну та політичні колапси, а про людську ментальність. Я спостерігаю в соцмережівських дописах, як прогресують не найкращі риси, що характеризують націю загалом. Злість, агресія, заздрість, шовінізм. Кажуть, що у критичних ситуаціях люди гуртуються і стають милосердними. У нас часом усе навпаки. Читала статтю про українського художника, який довго жив і творив у Америці, а недавно повернувся в Україну. Насправді, він із тих людей, якими кожна країна пишається. Тільки не наша. Я читала коментарі й червоніла за земляків, ніби сама мала дотичність до написаного. Нівелювали все: і його талант, і заслуги, і визнаний цілим світом внесок у мистецтво. Навіть висловили припущення, що він «підкупив» Америку, де його прізвище внесено до сотні найталановитіших геніїв сучасності. Словом, суцільна заздрість і бруд. Я під враженням переглянула всі його роботи в найвідоміших світових музеях, далі довго роздивлялася світлину самого автора, з якої дивився на мене мудрий, сивий – аж білий – сумний чоловік, який усе своє життя присвятив живопису та наважився на нелегкий у такім віці крок, аби залишок життя провести вдома. І замість шани та поваги вперся у стіну злоби та непорозуміння. І я заплакала.
В Україні в тебе було цікаве й насичене різноманітними подіями життя. А яке воно в Америці?– Ми з чоловіком любимо подорожувати та фільмувати все, що бачимо. Я мрію вивчити Америку не такою, як її зображають на рекламних листівках. Хочу зрозуміти її глибинну – з давньою культурою, яку так намагалися винищити заїжджі та осілі європейці, але доціла їм це не вдалося. Особливо тут, у порівняно молодому штаті, де ще двісті років тому жодної цивілізації не прослідковувалося. Приїжджаємо, до прикладу, десь у Йосеміті-парк, де одні з найбільших у світі водоспади, чи в гігантський ліс, де ростуть двотисячного віку секвойї, а мені перед очима – індійські племена, котрі заселяли цю землю донедавна. Опісля відразу поринаю у книжки, хочеться знати історію краю, в якому знаходишся. Навіть коли максимально завантажені роботою, все ж примудряємося кудись чкурнути на вихідних. І байдуже: чи в гори, чи до океану, чи до сусіднього містечка, яке не встигли вивчити.
От Сан-Педро – гарна місцинка, коли хочеш заховатися від натовпу. Туристи сюди не дістаються, населення здебільшого іспаномовне. Подейкують, що Лос-Анджелес починався з цього півострова. Нині тут величезний порт. Колись кілька рибалок, зрадівши багатому улову, вирішили тут залишитися. Змайстрували хатини й розпочали промисел. Ніхто їхні імена не знає, і монументів їм не спорудили. Зате спорудили пам’ятник Хуану Кадрільо – першому з європейських мореплавців, котрий вступив на каліфорнійську землю для її дослідження. А було це 500 років тому. Щоправда, робив він, це, напевно, доволі агресивно. Бо місцеві (індіанці) його тут і «укокошили». А поховали на острові Святої Каталіни. Але це вже інша історія…
Чого тобі на цей момент бракує?– Мені нічого не бракує в житті. Маю все: і здоров’я, й оптимізм, і клепку в голові, і почуття гумору, і дар Божий. Ну, що ще людині треба для щастя?!
Може, спокою…– Я не люблю спокій. То вже лише на тому світі. А тут спокій – це океан. мене. Тихий океан насправді не завжди тихий. Справжній чоловік, з характером. Але він виважений. І з почуттям власної гідності. Мені подобається така натура.
Чи є в Америці таке, що тобі не подобається?– Тут є багато чого. Щось і подобається, і не подобається. Мені комфортно, бо тут нікому нема до тебе діла. Як хочеш, так і живеш. Тільки плати податки й не порушуй закон. Ніхто не лізе спілкуватися, ніхто не пліткує. Не подобається, що в кожній хаті є зброя. І неповнолітня дітлашня має до неї доступ. Подобається, що тут дбають про всі верстви населення. Є безліч безоплатних розваг: спортмайданчики, корти, басейни, в музеях безкоштовні дні, концерти, частування на фестивалях. І це не робиться для бідних, а просто, бо люблять роздавати. Ще дуже в повазі волонтерство. Не мусай, аби була війна. Ним можна займатися завжди і будь-де. Ще в них немає громадського будинку чи автобуса, в якому не були б пристосування для інвалідних візків. Нам цього бракує.
Але в Америці мені не подобаються катаклізми: цунамі, повені, пожежі. Востаннє, коли горіла Каліфорнія, я тиждень їздила в машині з речами: стихія бушувала буквально за 40 миль від нашого дому. Мер Лос-Анджелеса радив усім евакуюватися. Хтось дременув, хтось ні. Того разу обійшлося. Як буде далі – не знати. Все інше – класно. Каліфорнія чимось схожа на Закарпаття. Люди різних національностей, але називаються американцями. В нас також є угорці, українці, словаки, роми, але всі – закарпатці. Добре, коли тебе питають: «Ти хто за національністю?», а ти відповідаєш: «Закарпатець». А тут можна взагалі відповідати, що завгодно. Однаково про Україну ніхто нічого не знає. Хіба що Трамп трохи знає... завдяки Вакарчуку!
Чи реально в Америці розкрутитися як письменниці?– Я пишу не для «розкрутки», а просто отримую від цього кайф. У кожного свій кайф. У кожної людини він має бути свій.
Чи пишеш поезію і тепер?– Звісно, пишу і навіть декламую, коли маю добрий настрій. Причому в синхронному перекладі, бо чоловік із Риги й не розуміє української. У вихідні, як розпалимо мангал, печемо стейки, по погарчику каліфорнійського червоного сухого – і тоді починаються вірші. А ще малому часом пишу – він їх любить читати і цитувати. Ось, новий ще не встигла йому передати:
Тут днями спекотно,
А вечорами холодно…
Тут жити не безтурботно,
Але й не голодно…
Тут зграї залітних птахів
Щодня понад хатою линуть.
Чіпляють крилом дахи –
Так рвуться на Батьківщину.
А може, я їм листа
На лапку? Чи гай – на спину?
Із ними летить весна!
Весна йде до тебе, сину…
Тепер, коли була вдома, після презентації нової книжки запросила найближчих на горнятко поезії. Читали вірші й тут же клали їх на музику, декламуючи під гітару. Довго не могли розійтися.
На кого зі своїх літературних героїв ти схожа? Звідки береш сюжети?– Здебільшого вигадую, та ще й так, що потім сама починаю вірити в існування героїв. З них найбільше я схожа на мавпочку-емігрантку з казки для дорослих «Гомопарк». Її звати Джетта. Це – остання моя книжка. Її ще ніхто не читав, бо тільки готується до друку. Джетта, як і я, дуже вірила людям, а вони постійно підводили. Крім того, по гороскопу я теж мавпа. Тож я нагородила персонажа рисами свого характеру.
Стежиш за політичними подіями в Україні?– Про це мені розповідає мама. Щодня з нею спілкуюся, і вона намагається мені донести всі тонкощі та хитрощі української політики. Я їй раджу викинути телевізор, і сама його принципово не купую. Але мама не розуміє, що її безсоння через політику, тож мене не слухає.
Ти радієш світу, як маленька дівчинка. Ти емоційна та водночас по-дорослому відповідальна. Якою тебе любить чоловік?– Він любить мене в усіх проявах: і дитячих, і дорослих. Я щаслива й сильна водночас. У наших стосунках нема розподілу, хто відповідальний за добробут. Ми все робимо разом. І даруємо один одному подарунки. Востаннє я отримала мольберт, фарби, пензлі й загрунтовані полотна. Він помітив, що мені легше часом висловлювати емоції через папір. А фарби – це те, що треба! Відтак довелося намалювати картину й подарувати навзаєм. Йому подобалося, хоча насправді який із мене художник?!
Любов, на мою думку, це коли тобі важливіший душевний комфорт людини, яка знаходиться поруч, аніж власний. Коли ти постійно хочеш робити добро й викликати в неї позитивні емоції.
Чи погоджуєшся, що щастя треба заслужити, а любов – це винагорода?– Ні. Шанси на любов і щастя даються всім від народження. Тільки одні люди вміють відчувати їх щоденно, у найменших дрібницях, а інші не здатні збагнути, хоч би й знаходилися в золотих палацах.
У стосунках мусить бути ще й повага. Можеш доповнити цей список?
– Повага – це класно, звичайно. Але який хосен від неї, коли люди дивляться в різні сторони? Вважаю, що при створенні сім’ї перше питання, яке треба з’ясовувати подружжю – це в якому напрямку йти. Може бути і потяг, і повага, але один планує перти по життю, як танк, а інший – на унітазі сидіти й насіння лускати. І що потім робити з отою повагою та любов’ю? Начебто обоє хороші люди, а стосунки приречені на крах. Треба дивитися в один бік, і буде щастя!
Маріанна ШУТКО, газета
"Новини Закарпаття"