Старшого солдата, 24-річного Сергія Шишканинця «зловили» на території 15-го гірсько-піхотного батальйону в Ужгороді. Саме там минулої суботи урочисто зустрічали 60 піхотинців, які повернулися із зони антитерористичної операції на сході України. Сергій був серед них. На сході бійці батальйону діяли в складі 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної Туркестансько-Закарпатської бригади Сухопутних військ Збройних сил України. Високий хлопець випромінював щастя від зустрічі з рідними. Перед тим, як Сергія забрали батьки, він погодився на бліц-інтерв’ю.
Коли ви потрапили у зону бойових дій?— З березня не був вдома. Спочатку нас доправили у Суми, потім були в Конотопі. Далі — Луганська область. З 19 травня ми в зоні АТО. З того дня й брали участь у бойових діях.
Скільки серед вас поранених і загиблих?— Точно не можу вам сказати, бо ми були розкидані по блокпостах. Та й така інформація солдатові недоступна. Але були поранені, загиблі... На війні не буває без смертей.
Щодо зброї та їжі. Мали все необхідне?— Так, вистачало. Волонтери допомагали з їжею. Зброя теж була. Із нашої області теж допомагали. Проте бронежилетів і касок треба більше.
Що було найважчим?— (Замислився). Просто, бувало, хотілося додому. Думав про своїх рідних, хотів ще раз їх побачити.
Сергію, що саме відбувається на сході України — це АТО, війна чи спровокований конфлікт?— Я думаю, це війна. Не знаю, що кажуть інші, але це моя думка. І веде її проти нас Росія. Адже не тільки місцеві сепаратисти воюють... Але за Україну треба боротися. Нам потрібно її відстояти!
Брали наших піхотинців у полон?— Таких — 11 чоловік. От бачу тут їх серед військових, яких зустрічають рідні. Їх вдалося обміняти.
Як до вас ставилося місцеве населення?— По-різному було. Спочатку, як тільки заїхали в Луганську область, люди сприймали нас із підозрою. Здавали сепаратистам, повідомляли, де наші блокпости розташовані. Але потім, коли побачили, що бойовики обстрілюють житлові будинки, населені пункти, то стали більш лояльні. Місцеві розділилися на два табори: ті, що вірили нам, і ті, які дотепер хочуть у Росію. Пропаганда діє. Але коли виїжджали звідти, то чи не кожен місцевий казав, що вони за Україну.
Чи важко було адаптуватися на сході, яким був ваш бойовий дух?— Дехто з місцевих приходив до нас по допомогу: в когось розбомбило хату, хтось втратив рідну людину, а поховати не мав можливості... Бувало, що просили їжу.
Тобто ділилися їжею з місцевим населенням?— Так. Таке було.
Яка найгарячіша точка запам’яталася?— Для мене це луганський аеропорт. Не буду деталі розповідати, але ми прорвалися через всі блокпости сепаратистів.
Сергію, як вам вдалося вижити?— Не можу сказати. Думаю, що все залежить від Бога.