Його поважають за людяність і чесність, щедрість і душевну щирість, бажання і вміння робити ближньому добро. За плечима у цієї людини — солідний досвід, а її життєва доля здавна і назавжди переплелася з рідним Закарпаттям. Спершу в радянські часи, а відтак у незалежній Україні. Звичайно, сьогодні до нашого комсомольського та партноменклатурного минулого кожен ставиться по-різному. Але викреслити його з вітчизняної історії, як і героїв тих часів, було б несправедливо і недалекоглядно. Особливо, якщо йдеться про Михайла Волощука.
Він народився 10 листопада 1934 року в селі Майдан (присілок Заверх) Міжгірського району в селянській родині. Змалечку допомагав батькам. І мріяв стати вчителем. То був для нього найбільший авторитет. Визволення Закарпаття з-під фашистської окупації у жовтні 1944 року відкрило широку дорогу дітям верховинців до знань. Відмінно закінчивши Майданську семирічну школу, Михайло відніс документи в Мукачівське педагогічне училище. Та, повчившись тут два дні, довідався, що майже поряд є кооперативний технікум з безплатним гуртожитком, дворазовим харчуванням у студентській їдальні та вищою, аніж у педучилищі, стипендією. І 14-річний підліток став студентом кооперативного технікуму, зробивши перший у своєму житті рішучий крок. Вчився відмінно і в 1952 році, закінчивши технікум з відзнакою, в числі студентів-відмінників одержав направлення у Львівський торгово-економічний інститут. Став студентом планово-економічного факультету.
Тут він, що називається, гриз науку півтора року, відтак був змушений через матеріальні нестатки перевестися на вечірнє відділення, а вдень працювати, заробляти гроші, якими ділився з батьками. Тоді, у 1954-му, першим його робочим місцем став Сталінський райком комсомолу Львова, де Волощук почав свою трудову діяльність завідуючим відділом організаційної і кадрової роботи. Наступного року його обрали другим секретарем райкому. А ще через рік — першим секретарем Львівського міськкому комсомолу. Був тоді Михайлові Волощуку 21 рік, і вчився він на вечірньому відділенні інституту, який закінчив у 1957-му. Здобувши спеціальність економіста-плановика торгівлі вищої кваліфікації, він ще кілька років пропрацював у львівському комсомолі, де очолював міські штаби по наведенню громадського порядку.
У 1959 році М.Волощуку вдалося повернутися у рідний край. У Закарпатському обкомі ЛКСМУ він очолив відділ пропаганди й агітації, а вже звідти його перевели в інструктори ЦК комсомолу України. Кипуча енергія Михайла Волощука виливала через край. Застати його в службовому кабінеті було неможливо. Він перебував серед молоді, жив її життям.
До речі, мало хто знає сьогодні, що саме з подачі М.Волощука налагодився тісний виробничий контакт миколаївських корабелів і закарпатських червонодеревників, котрі на наших меблевих фабриках виготовляли фанеровані цінними породами дерева стіни кают, поставляли меблі для їх облаштування.
У 1963 році ЦК Компартії України направив Волощука на навчання в Академію суспільних наук при ЦК КПРС у Москві. Там він проявив себе не тільки як здібний слухач, але й талановитий вчений. За три роки здав кандидатський мінімум, підготовив і захистив кандидатську роботу, здобувши вчений ступінь кандидата економічних наук. У той же період у співавторстві він випустив книгу про розвиток радянської торгівлі.
Відтак знову повернувся на Закарпаття. У грудні 1966-го його обрали першим секретарем Воловецького райкому КП України. Цей район став для Михайла Юрійовича справжньою школою життя. Об’єднаний зі Свалявським і Мукачівським, в результаті хрущовської спроби провести в країні адмінреформу, він входив у Станіславський раднаргосп. Коли ж непродумане й необґрунтоване об’єднання не дало бажаних результатів, районам знову повернули самостійність. І новообраному секретареві райкому довелося знову відновлювати зруйноване. З цим він справився блискуче. Волівчани досі згадують М.Волощука, який не тільки відродив економічний потенціал району, але й потужно наростив його. У 1967 році з ініціативи першого секретаря було розроблено й прийнято комплексний соціально-економічний план розвитку кожного села. Зокрема, намічено й будівництво та реконструкцію ста важливих об’єктів. В результаті виросли три нових заводи, школи, клуби, бібліотеки, дитсадки, вузли зв’язку, будинки побуту, культури, ФАПи, а головне, села з’єднали з райцентром нові впорядковані дороги. Ось чому й досі старше покоління волівчан згадує цю людину лише добрим словом.
У 1970 році Михайла Волощука затвердили інспектором ЦК КП України за розвиток Сумської та Полтавської областей. На цій посаді за наполегливу працю його було відзначено орденом «Знак пошани». У 1974- му М.Волощука обрали головою Закарпатської обласної ради народних депутатів і, водночас, головою виконкому облради. З кінця 1984-го по березень 1990-го Михайло Юрійович працював проректором УжДУ з навчально-виховної роботи. Тобто доти, доки його не обрали депутатом Верховної Ради України першого скликання. До того, до речі, він уже був депутатом Верховної Ради УРСР IX і X скликань. Тому загалом представляв інтереси закарпатців у парламенті України впродовж 15 років.
До речі, 1990 рік особливий для Волощука. На його початку Михайла Юрійовича обрали першим секретарем Закарпатського обкому КП України, а в квітні цього ж року він став головою обласної ради і головою її виконавчого комітету. Від деяких своїх попередників, які часом допускали невиправдану жорсткість у керівництві або й злопам’ятність, згадують нині ті, хто мав з ним справу, відрізнявся високою культурою спілкування, інтелігентністю, тактовністю, простотою.
З цього приводу наведу одну красномовну цифру. Якщо за 40 років (1945—1985 pp.) у розвиток Закарпаття було вкладено 6 мільярдів карбованців, а це близько 9 мільярдів доларів США, то з них 3 мільярди карбованців, тобто 50 відсотків держфінансування, було освоєно за останні 10 років, а саме тоді, коли Михайло Волощук очолював виконавчу і законодавчу владу в нашій області. За його керівництва вся область перетворилася на великий будівельний майданчик. За ці роки було створено 52 тисячі робочих місць, виросли заводи-велети, десятки заводів-філіалів промислових підприємств Москви, Києва, Львова... Таким чином було практично ліквідовано безробіття, від якого наш край страждав тисячоліття.
Якось кореспондент газети «Радянська Україна» запитав: «Що головне в роботі першого секретаря обкому партії?». М.Волощук відповів: «Добір і виховання кадрів». Для нього це з часу керівництва комсомолом Закарпаття стало зрозуміло раз і назавжди. І найвищою радістю світилися його очі тоді, коли, підсумовуючи господарські успіхи області, розповідав про кращих людей, називав прізвища керівників господарств. Багато з них (а їх сотні) пройшли через його гарт. Цікава деталь: за час керівництва областю М.Волощуком жодного керівника не взяли зі сторони. Бо він пильно стежив за зростанням, висуванням молодих і перспективних, підтримував їх словами і ділами.
На долю М.Волощука випало керувати нашою областю в найскладніший період, коли мінялася соціально-економічна орієнтація в результаті розпаду СРСР і початку будівництва незалежної, самостійної держави — України. Це були чи не найскладніші часи й для самого Михайла Юрійовича. І слід сказати, що йому вдалося зберегти у багатонаціональному краї дух толерантності та братерської любові, організувати роботу органів влади без потрясінь і катаклізмів.
Груди М.Волощука прикрасили заслужені копіткою, творчою, сумлінною працею державні нагороди. Він має повагу і честь від людей. І до поважного ювілею йде з почуттям гордості за добро, зроблене для своїх земляків-закарпатців.