Ольга Скрипник, росіянка за походженням, викладала історію та правові дисципліни. На лекціях обговорювала зі студентами європейський та російський вектори зовнішньої політики нашої країни, проводила паралелі з минулим. Розповідає: вчила молодь бути громадянами України. Студенти її кафедри від самого початку підтримували Майдан, виходили на віча. Нині вони у відчаї. «Вони дзвонять і запитують: як це? Це ж була моя країна, а тепер не моя? Молодь нерозривно пов’язана з Україною, для них Крим — це те саме, що Львівська, Дніпропетровська область, і втратити його — великий біль», — розповідає переселенка. Нині, за її словами, школярів виводять на лінійки і змушують вчити гімн Росії. Студентам, які досі залишаються в Криму, але хочуть перевестися до українських вишів, перешкоджають забрати повний пакет документів, їх обманюють, обіцяючи видати українські дипломи. «Це неможливо зробити, тому що Крим увійшов до складу Росії. Самопроголошена влада Криму розуміє, що якщо поїде молодь, то нікого не залишиться. Хто працюватиме? Бабусі?» — пояснює жінка.

Частина студентів Ольги уже перевелась до столичних вишів, дехто намагається перевестися у львівські навчальні заклади, але є певні труднощі: академічна різниця, різні дисципліни й обсяг вивчення.

Колишня викладачка нині допомагає тим, кого вчила, а також іншим кримським переселенцям, входить у робочу групу, яка доопрацьовує законопроект № 4473 «Про забезпечення прав і свобод громадян на тимчасово окупованій території». «У першій редакції цей законопроект спрямовано проти громадян України, а не проти окупантів. Ми намагаємося трохи пом’якшити законопроект», — говорить Ольга.

У Ялті залишилися її родина, друзі, житло. «Для моїх дідуся і бабусі Росія — ілюзія Радянського Союзу, тому вони хочуть там жити. Моїм батькам важко, бо вони не можуть нормально спілкуватися з дитиною, тому що якийсь Путін забрав собі Крим», — розповідає Ольга.

Переселенка розповідає, що пенсіонери, які змушені міняти пенсію, одержану в рублях, на гривні за низьким курсом, починають потроху розуміти, в якій ситуації опинилися. Краще усвідомити це кримчанам допоможе зірваний курортний сезон і, як наслідок, цілковита відсутність грошей. А ще — обов’язкова служба в армії для юнаків призовного віку. Врятувати хлопців може хіба відмова ставати громадянином Росії й оформлення натомість посвідки на проживання.

Нині Ольга з чоловіком живуть у родині киян. Знайти тимчасове помешкання переселенцям допомогла громадська ініціатива «Дім друзів». Утім, викладачка мріє повернутися до Криму, бо там — її дім.

«А ЯКЩО БУДИНОК ЗРУЙНУЮТЬ?» — «ЗБУДУЄМО НОВИЙ»

Свій дім у передмісті Сімферополя — Акрополісі — покинув 7 березня і кераміст Рустем Скібін, кримський татарин із чималим домішком української крові («День» неодноразово писав про численні виставки майстра). Будинок у кримськотатарському стилі почав зводити ще його дядько, коли повернувся з депортації. Щоліта, починаючи з 1991 року, і аж до 1996-го, коли остаточно переїхав у Крим, Рустем приїздив із узбецького Самарканда, де народився і здобував освіту в училищі мистецтв, та допомагав на будівництві.

Покидаючи Крим, Рустем спочатку планував їхати на Західну Україну, натомість залишився у Києві. А ось його мама, сестра та племінники зараз у Львові. На запитання, чи не бояться бути серед «бандерівців», чоловік сміється: «Ми всі зараз бандерівці, а львів’яни стали кримськими татарами. Малеча взагалі в захваті. Вони вже знайшли там друзів». Попри складну ситуацію в країні Рустем тішиться тому, що українці нині єдині, як ніколи.

Із Криму чоловікові вдалося вивезти колекцію антикваріату, одягу, декоративно-прикладного мистецтва. Нині він допомагає іншим переселенцям та разом з іншими митцями готує благодійну виставку на підтримку кримців (самоназва кримських татар. — Авт.). 

«Ми хочемо показати, що наша культура жива, затребувана», — каже чоловік. Однак, як і Ольга Скрипник, він непокоїться через вивезення предметів мистецтва. Кераміст боїться, що вони просто осядуть у приватних колекціях.

Чоловіки з його селища, серед яких і брат Рустема, вночі патрулюють вулиці. У населених пунктах, де кримських татар небагато, на їхніх будинках ставлять позначки — хрест або літеру «Т». У селищах, де живуть переважно кримці, такого поки що не відбувається. 

«Ситуація дуже напружена. Настрій у кримців різний. Хтось уже втомився, хтось навпаки загартувався і готовий битися, хтось від початку (але таких дуже мало) казав, що краще буде з Росією. Кілька літніх людей померло через те, що не витримали інформаційної напруги, у частини через нерви з’явилися хвороби або загострилися ті, що вже були. Це як рана. Вона тільки почала рубцюватися — 20 років ми жили в Криму, зводили будинки, піднімали свою культуру, мову, фольклор — і зараз знову відкрита і збільшується», — сумно говорить чоловік. У разі військового протистояння він повернеться до Криму — захищати свій досі недобудований дім, свою Батьківщину. «А якщо будинок зруйнують?» — питаю. «Збудуємо новий», — зітхає Рустем.

Він має оптимістичні прогнози щодо розвитку ситуації навколо півострова. «Я думаю, що через деякий час Крим повернеться до складу України, але вже з автономією татар. Кримці почуваються на півострові господарями. Будь-який господар робитиме все, щоб його дім був чистим, красивим і гостинним», — говорить митець.

«ЖИТТЯ В КРИМУ — ЦЕ КОЛИ ТИ НЕ ЗНАЄШ, ЩО БУДЕ ЗАВТРА»

«Виступ Путіна я застала в Криму, і було відчуття безповоротності, тому що Абхазія і Придністров’я не ввійшли до складу Російської Федерації. Звісно, вони перебувають під її контролем, але, хоч це і малоймовірно, Росія може піти звідти. А в нашій ситуації здається, що зворотного шляху немає, що добровільно Путін не піде, тільки через військове протистояння», — розповідає юрист із Сімферополя Олена Луньова. Вона народилася в Росії, але вважає себе українкою. З окупованого Криму до Києва приїхала 21 березня. Для Олени це своєрідний експеримент: чи варто покинути дім і батьків заради того, аби переїхати в Україну, де тих, хто залишився на півострові, часом називають зрадниками. «Але у багатьох «зрадників» немає куди тікати, — говорить Олена. — Мої батьки не поїдуть із Криму, допоки не буде прямої фізичної загрози. Вони не хочуть кидати нажиті речі, дім, щоб туди не заїхали якісь кубанські «казакі». У мене сестра на восьмому місяці вагітності, ще й здає достроково сесію, вона теж нікуди не поїде».

Олена працювала в громадській організації. До неї досі дзвонять люди, яких вона консультувала. «Я не знаю, що їм казати, тому що міліція, прокурори, судді призначені Україною, а закони ніби діють вже російські...» — говорить жінка.

«Життя в Криму — це коли ти не знаєш, що буде завтра, — продовжує Олена. — Ти йдеш вулицею і не знаєш, тебе схоплять, чи ні, ти комусь потрібен, чи ні. Спочатку хапали всіх: активістів, військових, лікарів, людей, які гуляли з прапорцями, тих, хто приїздив із Майдану. Майданівців (їх було, здається, 15), які приїхали якось підтримати кримчан, побили, посадили в СІЗО — кого на п’ять діб, кого на 15. Дехто з них досі сидить. Я не знаю, що буде. Ти живеш за звичкою, але не знаєш, чи ця звичка завтра не стане злочинною».

Юрист розуміє, що мусить починати працювати з нуля. Вона каже, що легко б вивчила російське законодавство, але не зможе працювати в окупації. Олена не впевнена, що хоче жити в Києві, бо це занадто велике для неї місто. Вона поки що живе в подруги і почала шукати роботу. На щастя, київські колеги допомагають у цьому.

У Сімферополі на Олену чекає трирічний син, Матвій. Він трохи застуджений, тож жінка поки не забирала його до столиці. Вона хоче спочатку знайти квартиру, роботу, потім треба буде шукати дитсадок. «Малий сумує за мною, я йому поки не казала, що ми переїжджаємо. Він не розмовляє українською, але коли в нього питають, росіянин він чи українець, відповідає, що українець», — усміхається Олена.

Єдине, про що вона просить, називати їх переселенцями. «Ми не біженці. Біженцем стає людина, яка тікає зі своєї країни в іншу. А Крим — це частина України», — каже юрист.

«Я ПРОСТО НЕ ХОЧУ БУТИ РОСІЯНКОЮ»

Олена — корінна кримчанка. Вона народилася у Сімферополі в родині, де кілька поколінь були військовослужбовцями. Коли Олені виповнилося п’ять років, батька перевели на службу до Ужгорода. Тут вони прожили майже 20 років, а 2004 року, коли батько вийшов на пенсію, вирішили повернутися на свою малу батьківщину. Олена за цей час встигла здобути фах економіста у Львівській політехніці. Життя в Криму складалося цілком нормально.

«Електризуватися ситуація почала під час Майдану. У Криму більшість населення — російськомовна, тож і перевагу надають російським телеканалам. Останніми місяцями, особливо з приходом на центральний канал Росії одіозного журналіста Кисельова, в телеефірі запанував антиукраїнський психоз, — згадує Олена початок загострення ситуації. — Думку про те, що Росія є захисником кримчан, нав’язували впродовж останніх кількох років поспіль дуже активно, однак контраргументів в українському інформаційному просторі не було. Нав’язливо наголошувалося, що кримчан очікує українізація, що бандерівці заборонять розмовляти російською мовою. Додала напруги й відміна Верховною Радою України мовного закону Ківалова — Колесніченка відразу ж після перемоги Майдану. Російські ЗМІ почали дуже активно розігрувати цю карту, чим реально залякували кримчан».

Спочатку, розповідає жінка, налаштованість прихильників «референдуму» зводилася до вимог надання більших повноважень кримській владі. «Цими настроями дуже вміло скористалися ті особи, які сьогодні захопили владу у Криму. Вони — бандити і злодії, і кримчани чудово про це знають. Але люди їх не обирали — вони самі призначили себе. Прихильників України залякували, переслідували. Мої батьки не збиралися йти голосувати. Так до них додому прийшла міліція з «самообороною», і змусили їх піти», — каже кримчанка.

Вона розповідає, як прийшло рішення покинути півострів. 

«Ми бачили, як щодня зростає кількість російських військ. Батьки реально боялися бойових дій та розгортання широкомасштабного військового конфлікту за участі кримських татар. Ще один вагомий аргумент — реальна перспектива залишитися без води та електрики. Батьки сказали, що вони за своє життя наїздилися багато і знову зриватися, ледь обжившись на новому місці, не мають сил, тому спробують якось вижити за цих умов. Якщо конфлікт перейде у фазу збройного протистояння, то, звісно, тікатимуть. Наразі вирішили не ризикувати маленькою дитиною. В Ужгороді у мене живе подруга, і я зателефонувала їй. Вона відразу запросила мене до себе. Ось так і входимо у роль біженців», — каже Олена.

За словами жінки, місцева влада Закарпаття поки ніяк не допомагає. 

«Де-юре я не можу отримати статус біженки, оскільки Крим вважається українською територією. Може з часом отримаю статус переселенця. Єдине, чим допомогли — перевели державні виплати на дитину з Сімферополя в Ужгород. Це, до речі, дуже важливо, оскільки у Криму сьогоднішня влада заблокувала всі соціальні виплати, а в РФ інші порядки надання допомоги для дітей, — розповідає Олена. — Що я робитиму завтра — не знаю. Я вдячна українській владі й за те, що не залишила мене наодинці зі своїми проблемами. Жодної іншої, зокрема й правової допомоги, я не отримувала і не знаю, куди мені слід за нею звертатися».

Жінка розповідає, що не хоче приймати російське громадянство. «Я не уявляю собі, як зможу поміняти свій прапор, паспорт. Я просто не хочу бути росіянкою. Я українка, я патріот своєї країни і відмовитися від України не можу», — підсумовує вона.

Анастасія Федченко, Київ, Василь Ільницький, Ужгород