Однак презентація стала не тільки презентацією: Василь Петрович ділився з першокурсниками відділення журналістики спогадами про власну роботу в медійній сфері, розповідав цікаві історії зі свого досвіду, давав поради та настанови молоді.

Розпочав свою бесіду зі студентами пан Густі зі слів: «Я бачу перед собою великих журналістів, редакторів, які створять такі газети й журнали, що їх читатимуть не тільки в Україні, а й за її межами!».Великим було здивування аудиторії, але мети досягнуто: уся увага прикута до оповідача. Така позитивна та доброзичлива людина не могла викликати інакшої реакції від слухачів.З посмішкою Василь Густі розповідав і про перший досвід написання замітки в районну газету, і про один із казусів, що стався з ним у молодості, і про те, як жартома змагався з колегами, хто оперативніше подасть матеріал. Описав ієрархію радянського друкованого слова, що починалася з низової преси (стінні газети, куди могли дописувати і школярі, і дорослі жителі села), переходила в районну, обласну, всеукраїнську, а завершувалася всесоюзними виданнями.

Розповів Василь Петрович і про свій журналістський шлях від студента філологічного факультету, який був змушений піти в академвідпустку й почати працювати – спочатку випусковим редактором на обласному радіо, журналістом районної газети у Великому Березному, а пізніше – прес-секретарем першого представника президента України в Закарпатській області Михайла Країла. Та попри великий досвід роботи в медіа, повноцінним журналістом Василь Густі себе не вважає, оскільки не здобув для цього фахової освіти.

На запитання студентів про те, чи може жінка-журналістка мати успішну карʼєру й бути щасливою в родині, письменник відповів: «Нема у світі нічого вищого, ніж щасливе особисте життя. Будьте успішними вдень і щасливими вночі».Цікаво було почути від Василя Петровича й про спільні та відмінні риси між сучасним журналістом та журналістом часів молодості письменника. Незмінним він назвав обов’язок людини, яка пише, майстерно володіти пером і любити свою професію. Однак раніше журналіст був фахівцем у галузі, про яку писав, – настільки ж обізнаним, як і її найкращий та найсумлінніший представник; тепер це зустрінеш рідко. Головною мрією письменника (раніше мріяв дожити до старості, а тепер каже: «Досяг я старості, а що з нею робити тепер?!») зараз є мир у державі, аби сучасне молоде покоління могло гідно реалізувати себе в житті.Щодо нової книги автор твердить, що мав намір розповісти в ній про журналістів, із якими йому довелося працювати, від яких він учився. Вони власним життям і ставленням до письменника возвеличили себе у його пам’яті.

Також хотів ще й спонукати своїх колег розповісти про тих старших людей, які їм допомагали, вчили. «Володимира Сосюру запитали про найціннішу рису в людині. Єдине слово — вдячність. Тож будьте вдячними своїм батькам, вчителям, односельчанам, викладачам і навіть одні одним».

На завершення Василь Густі підписав кілька примірників своєї нової книжки для студенток-журналісток.

Антоніна Чундак

для Медіацентру УжНУ

Фото Віталія Завадяка