Василь Кепенач кладе шпори вже тридцять два роки. Каже, що, мабуть, не випадково від цього пішло слово «шпоровати» – заощаджувати. Бо шпор, або шпаргет, і зігріває кімнату, на ньому можна готувати їжу, а ще залишити достигати страву, коли вогонь ледве тліє. Знаменитими на шпорі вдаються печені кружальця крумплів. Картопля-фрі тут вихідна. Ну й висушити соняшникові зернята можна краще, ніж магазинні. Бо ті без смаку, часто перепалені. А від домашніх йде смачний запах.Але останнім часом роботи в Василя Кепенача було мало.
Тільки зараз зрозумів, що криза починається по-справжньому, бо люди знову почали замовляти класти шпори. А багато хто повикидав із модернових хат шпаргети, тому зараз доводиться класти їх по-новому. Сам пан Василь ніколи не позбавлявся ні шпаргета, ні кальги. Каже, що вони дають рівне і справжнє тепло. А люди вже відучилися від справжнього вогню.Але добре покласти шпор – то ціле мистецтво. Щоб працювала і так звана духовка, щоб шпор не курив і, нарешті, щоб давав тепло.
Каже, що сьогодні небагатьом молодим майстрам це вдається. І багато в чому тут винна і сучасна цегла. Адже це зовсім не той матеріал, з яким він працював років тридцять тому. Нинішня деколи розсипається просто в руках, як тістечко. Неабияк віднімають задоволення від закарпатського шпора і сучасні євроремонти. Стіни, пофарбовані вапном, з радістю віддавали теплом. Новітні фарби та шпаклівки забивають стіни, тому це тепло якесь глухе. А ще не такими добротними стали залізні елементи до шпорів.
Василь Кепенач каже, що такі «декорації» хіба для кіна, а зовсім не для життя. Тому просто милується давніми шедеврами в старих хатах, які для пересічного гостя непомітні.Але доводиться працювати з тим, що має. Сьогодні на його рахунку вже сотні таких виробів. І кожен має іншу душу.
То для людей вони видаються однакові. Цікаво, що замовляють йому класти шпаргети не тільки в селах, а і в містах. А ще відчуває, як люди дуже стрімко бідніють. Тому розраховуються, хто чим може. Хто квасолею, хто кукурудзяною мукою, хто мішком картоплі.
А коли бачить, що людина одинока, безпорадна, то робить це задарма. Господині тільки руками розводять: як це так? Та я вам восени чи навесні гроші віддам. А він відразу забуває про ці борги, бо бачить, як сьогодні немічним людям важко виживати, особливо в бідних селах.Криза вчить людей цінувати справжнє, сміється Василь Васильович: «Йой, щто лем не повмітовали з подів наші діти та й внуки. І старі цифровані лади поміняли на цуря з базару, і дубові двері, ще й бербеницю уверли, ачей їм заважали. Поміняли вшитко на пластмасу. А з пластмаси ще й марга не хоче їсти, не ош чоловік».Василь Кепенач пробував навчити своєму мистецтву двох синів, але де там. Вони дуже зайняті. Але він схитрував, каже, що вже старий, треба йому помічника, щоб швидше вправитися. І вже з десяток шпаргетів з кожним із них поставив. А працюючи, із різними примовками та фіґлями, всі секрети «шпорівної роботи» їм переказує. І тому, коли сини почали будувати свої оселі, він робити шпаргети їм відмовився. Казав: щось кістки страшно почало ламати, та най вже самі спробують, без нього.
А сам пішов пасти корову, сказав, що на свіжому повітрі його болячки минають. Дуже хотів, щоб його діти самі впоралися із давнім ремеслом.А ввечері зайшов подивитися на їхню роботу. І який був втішений, коли побачив, що обоє його синів пораються біля отого шпаргету. І цитують тата майже кожну хвилину: няньо сяк казав, няньо так казав. Думав, що не дуже запам‘ятаються його слова дітям, а воно он як вийшло. Тому шпори Степана та Юрка сьогодні найбільше гріють його душу.