Підніматися на гору, не птахою літати, але стати думкою над Тисою та розглядати, навіть без окуляр, неповторний краєвид, видовище вражаюче.
Спочатку збив з пантелику «Виноградівський каньйон», піднімаючи погляд догори здається, що весь цей пласт каменю враз обвалиться і шаленим тиском придавить усе на своєму шляху… поодиноке падіння каменів начебто лякає та насправді заворожує розмовою гори.
{g}
І вартує тільки піднятись на цю кресану часом брилу, як перед тобою відкривається бездна Срібної Землі…
Світлана Кедик,
Виноградівські вогні