«Мене ніхто не притісняє, ніякі бандерівці-фашисти не примушують говорити виключно українською, тому я б дуже попросила Путіна не рятувати мене, а зайнятися проблемами громадян самої Російської Федерації. Їх теж чимало», — такими були слова жінки на місцевому мітингу.
Про власні погляди на ситуцію в Україні Тетяна Баняс розповідає охоче:
«Росіяни часто повторюють — скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Нинішні події показали, що в України є дуже багато друзів, союзників – Польща, Литва, весь світ фактично. А хто є другом для Путіна? Бандит і злодій Янукович? На Україну йдуть війною, аби захистити етнічних росіян. Я б хотіла спитати, а хто захистить тих росіян, які живуть у Росії? Тих же моїх родичів? Коли людей, що вийшли на мітинг проти війни, пакують до автозаків, причому сотнями. Це що – така демократія? Хто захистить цих людей?».
Ви родом із Тюмені, розкажіть трохи про батьківщину, — цікавлюся в пані Тетяни.— Це — територія Західного Сибіру, індустріальна частина Росії. Тюмень — промисловий район із заводами, родовищами нафти. Там живе дуже багато етнічних українців. Це переважно ті «неугодні», що свого часу не сподобалися царському режиму, починаючи з часів Катерини ІІ. Місцеві жартома називають Ханти-Мансійський край «хохломансійським»… Навіть мої батьки мали українські прізвища – за батьком я Слєпченко, за мамою – Войтенко…
На Закарпатті ви пропрацювали вихователем 30 років.— Мені завжди подобалося проводити час з дітьми. Моя мама все життя пропрацювала вчителькою початкових класів, це теж вплинуло на мій вибір… Уже більше 15 років я працюю директором дитсадка і мушу визнати, що робота вихователя подобалася мені більше. Бо там усе залежить від тебе самого. Поставив собі за мету якесь завдання на день – навчити дітей рахувати, вивчити з ними якийсь віршик, вимовляти «р» — і невдовзі бачиш результати. А на адміністративній посаді не все залежить від твоїх сил...
Ваші родичі зараз не переживають за вас, не розпитують про бандерівців-фашистів?— У мене в Росії живуть брат, сестра, батьки. Ми часто телефонуємо один одному, я пояснюю, що ніякі міфічні бандерівці у нас по вулицях не бігають. Та й вони самі це прекрасно розуміють. Минулої осені моя рідня приїжджала погостювати на Закарпаття. Ми об’їздили всю область – Мукачівський, Ужгородський замок, Синевир – були майже у всіх відомих туристичних куточках. Родичі самі змогли переконатися, що люди на Закарпатті дуже привітні, добре ставляться до усіх гостей з-за кордону, а якою мовою розмовляє приїжджий, тут немає ніякого значення. Власне, я б теж не хотіла, аби зараз усі судили про росіян через політику Кремля. Більшість росіян дуже привітні, вони зовсім не хочуть війни, будь-яких конфліктів, добре ставляться до представників усіх національностей. І болить дуже душа, серце, розум від нинішніх неадекватних дій російської влади.
Нині я б закликала всіх українців не мовчати, говорити на повний голос. Коли телефоную своїм родичам, то прошу їх – виступайте проти війни з Україною, усіма силами не дозволяйте, аби це сталося.
До речі, ви чудово розмовляєте українською.— Не бачу ніяких труднощів у тому, аби добре вивчити, знати українську. Абсолютно ніяких. Я вивчила українську мову дуже швидко. Тому, коли до мене звертаються по-українськи, я можу вільно відповідати державною мовою, коли звертаються по-російськи – розмовляю російською. Думаю, мовне питання — далеко не те, про що ми маємо нині хвилюватися. Основне зараз — не мовчати. У багатьох є родичі в Криму, на сході України. Обов’язково треба їм телефонувати, переконувати, якось ламати той потік брехні, який зараз ми бачимо на російських телеканалах. Своїм родичам у Росії я постійно повторюю – дивіться телеканал «Дождь», слухайте «Ехо Москви», які висвітлюють події об’єктивно. Адже вони навіть не знали, що війна з Україною фактично розпочалася, що російські бойовики штурмують наші українські частини у Криму. Я спілкуюся з усіма своїми знайомими, звертаюся до матерів, аби вони виступали проти війни. У мене в самої є внуки, 4 хлопців. Старший — у 9 класі. Не дай Боже, якщо трапиться якийсь конфлікт і він через 2—3 роки піде не в університет вчитися, не освіту здобувати, а воювати проти таких самих дітей, просто вже з Росії, з автоматом Калашникова у руках. Ще раз кажу — не дай Боже. Тому нині хочеться, аби ми зробили все, щоб наші діти у цивілізованому ХХІ столітті уникнули війни.
Тим більше, що бойових дій на території України не вдалося уникнути…— Так, і хотіла б наголосити, аби разом з Небесною сотнею ми вшановували і загиблих солдат внутрішніх військ. Вони теж не винні, що їх виставили живим щитом, гарматним м’ясом між «Беркутом» і мітингарями.
У мене є знайома з Чернівців. Її син добровільно колись записався у лави МВС, служив у кримському підрозділі. Під час Євромайдану хлопець чергував на Грушевського, на Банковій, був у всіх гарячих точках. Коли проходили бої у Києві, подруга телефонувала мені й ми обоє годинами плакали і за тих дітей, що стояли на Майдані, і за тих, які були у лавах ВВ. Солдатів тримали на морозі майже по 10 годин, їх дійсно дуже погано годували. А коли завершився Євромайдан, хлопець повернувся до свого підрозділу в Криму. І ось тепер бачимо, що там коїться. Днями телефоную подрузі, а вона в лікарні під крапельницями. Каже, що нерви вже не витримують — син залишився живим, неушкодженим після стрілянини у Києві, а нині вона вже знову не знає, чи він повернеться живим.