За донецьким досвідом в УжНУ нещодавно був відкритий Навчально-дослідницький Центр міжнародної безпеки та євроатлантичної інтеграції, в перспективі – заснування Інформаційного Центру Європейського Союзу», – розповідає Ігор Ярославович. Щодо студентів – то тут також тільки позитив: «З ужгородськими студентами складаються хороші відносини. Я працював цього року з найдорослішими – спеціалістами і магістрами. Під моїм керівництвом захистилися 5 спеціалістів і 4 бакалаври. 

Після евакуації Донецького національного університету у Вінницю, продовжив там роботу як сумісник. Правда, обмежився виключно керівництвом аспірантами і магістрантами», – каже професор. Зі своїми донецькими студентами Ігор Ярославович досі підтримує контакти, але каже, що ситуація на Донбасі дала можливість йому визначити для себе самого, хто є хто: «З донецькими студентами і випускниками, безсумнівно, підтримаю контакти. Так само, як з донецькими колегами, природно з тими хто працює в ДонНУ в екзилі (у Вінниці). 

Події минулого року розкидали нас по всій країні, і тепер, подорожуючи, в кожному місті України у нас є шанс побачитись та поспілкуватися з друзями. Цікаво, що після пережитого донецьких колег та приятелів зустрічаємо як рідних. Наприклад, зі своїм старим другом, колишнім заступником декана істфаку ДонНУ Юрієм Теміровим ми небачилися майже рік, але нещодавно зустрілися на науковій конференції в Варшаві. З тими ж хто залишився в т.з. «університеті днр» – ніяких зв’язків!», – каже Ігор Тодоров. Про облаштування побуту Ігор Ярославович розповідає: «В цілому, свої побутові, передусім житлові проблеми ми вирішили. Спочатку, місяць ми орендували житло, а потім, за фінансової підтримки старшої доньки та друзів, придбали маленьку однокімнатну квартиру. Нам двом з песиками, – у нас два німецьких шпіца – цього поки що достатньо». Варіант повернення в Донецьк родина Тодорових наразі не розглядає: кажуть, «нашого» міста там уже нема: «Безумовно, «ніколи не кажи ніколи», проте нашого Донецька вже нема і в осяжному майбутньому – не буде. Тому повноцінне повернення – то в площині ненаукової фантастики. Хоча безумовно, душа болить… В Донецьку залишилася велика частина нашого життя: могили батьків, майно, бібліотека, власний архів. Я історик за фахом, будь які папери рідко викидав…», – із сумом каже професор. Про політику Ігорю Тодорову в силу своїх професійних якостей доводиться говорити часто, нерідко науковець спілкується із пресою. Крім українців, за коментарями звертаються російські, чеські, німецькі, австрійські, шведські, японські, фінські, американські та бразильські журналісти. «Відверто кажучи, я завжди намагаюся всюди висловлювати власне бачення щодо ситуації в Україні і поки зустрічав лише розуміння, – каже Ігор Ярославович. – Безумовно, до мене часто звертаються журналісти. Пік надання різноманітних експертних оцінок та коментарів, що давав медіям, припадав на весну минулого року… Зокрема, то були телеканали «Інтер» «1+1», «ЗІК», «Донбас» «Україна», німецьке, чеське, фінське, японське, американське, австрійске, іспанське, катарське, бразильське телебачення, радіостанції Швеції, США, Фінляндії, ФРН; газети «Файненшенел Таймс», «Ґардіан», «Фігаро», «ЗіДойчеЦайтунг», «Ельпаісо», «Глобал» «День», «Сегодня»; журнали «Економіст» «Коммерсант», «Огонек» тощо. Хоча й тепер певна увага з боку журналістів зберігається. Виходить щонайменше 5-6 публікацій щомісця. Намагаюся донести власне бачення витоків, розвитку та перспектив розвитку політичної ситуації в країні, Європі і світі. Безсумнівно, деякі питання, обумовленні некваліфікованістю або заанґажованістю журналістів дратують, проте намагаюся не звертати на це уваги і доводити свою позицію», – каже професор. 

Щодо розбіжностей між Східною та Західною Україною Ігор Тодоров зазначає: «Різниця безумовно є, бо Україна – велика європейська країна. Однак, війна сприяє мінімізації об’єктивних розбіжностей, консолідації всього суспільства. За великим рахунком, наші міжрегіональні відмінності не більші ніж у Італії чи Німеччині. І вони (розбіжності) мають бути перевагою України, а не вадою». Про західні області науковець зауважує, що тут – теж не «все однакове»: «Галичина, наприклад, більш політизована, там частіше зустрічаються радикальні позиції. Я з дитинства бував у Західній Україні і особливо нічого мене не дивувало. Серед специфічних рис я б відніс таки більшу толерантність, релігійність, індивідуалізм в порівнянні зі Східною Україною». Професор з дружиною вже встигли трохи по подорожувати Закарпаттям, часто родина Тодорових буває й у містах Західної України: «В середньому раз-два на місяць я буваю у Львові. В багатьох містах західної України я бував і до переїзду: Івано-Франківськ, Трускавець, Яремча, Чернівці, Тернопіль… З жовтня намагаємося подорожувати Закарпаттям. Кілька разів були в Мукачеві, виїзджали до Сваляви, Поляни, Берегово, Перечина, Воєводино. Відвідали руїни Невицького замку та замку Тамплієрів в Середньому», – розповідає пан Ігор. «Проте, сподіваюся, це лише початок. Є амбітні плани щодо подальшого знайомства з чудовим закарпатським світом», – додає він. Потрохи коло друзів сім’ї Тодорових поповнюється закарпатцями, але є добрі друзі і серед переселенців: «Восени зустрів колегу економіста, керівника асоціації середнього бізнесу. Нещодавно очолив кафедру в УжНУ мій земляк, професор доктор медичних наук.