28-річна рядова патрульної поліції Закарпаття Дар’я Норожнова за свої проукраїнські переконання змушена була покинути рідний Донецьк і тепер служить в патрульній поліції Ужгорода. Дівчина гордиться своїм татуюванням на руці – українським тризубом. Погодьмося, носити його в Донецьку – це справжній подвиг…
В обумовлений час із будинку до нас вийшла миловидна дівчина в спортивному костюмі й… на милицях, з ногою в гіпсі. Справа в тому, що наша героїня зламала ногу на тренуванні з фізпідготовки й місяців зо три змушена буде носити гіпс. Дівчина зізнається, що дуже скучила за роботою, хоча її постійно провідують колеги-поліцейські.
- Даріє, як ви опинилися в Ужгороді аж із Донецька? Втікали від війни?- Скоріше через свою тверду проукраїнську громадянську позицію. Справа в тому, що я ще зі школи не приховувала свого патріотизму, брала активну участь в громадському житті. Підтримувала Майдан. І коли в Донецьку почалася вся ця істерія «за русскій мір», я з друзями вийшла на проукраїнські мітинги.
- А звідки у вас цей патріотизм, чудова українська мова? Прізвище, даруйте, у вас явно не українське…- Мої батьки корінні донеччани, родичів із західної Україні в нас немає. Я взагалі далі Києва раніше ніде не була. Просто так повелось з дитинства, що я завжди була патріоткою України. Навчалася в російськомовній школі, але десь з кінця 8-го класу принципово вела щоденник українською, так само намагалася спілкуватися з учителями та однокласниками. До речі, я була одна така в нашому класі. Не всі поділяли моїх поглядів, але сприймали моє українство позитивно. Жодної агресії я не відчувала. Так само було й потім у педагогічному коледжі, який я закінчила.
Коли в Донецьку почалися відомі події, ситуація змінилася. Не всі друзі поділяли моїх поглядів, але тактовно намагалися не загострювати ситуації. Я була для них важливішою як людина, ніж мої переконання. На жаль, були й розчарування. З деким із друзів дитинства довелось розірвати стосунки, бо вони не сприймали моїх поглядів.
- А батьки як?- Хвала Богу, в родині з цим питань не виникало. Я зі своїм твердим українством, мабуть, стала для рідних каталізатором. Мама й старший брат спершу обережно до цього ставилися, придивлялися до розвитку подій. Дуже за мене переживали, аби зі мною нічого не сталося під час мітингів. Але потім стали твердими українцями. Вони бачили, що на проукраїнські мітинги ходять корінні донеччани, мирні люди, а наші опоненти, в більшості своїй, чужі, невідомо звідки приїхали. Під впливом побаченого мати стала патріоткою, а брат пішов воювати за Україну в батальйон «Донбас» Семена Семенченка. Хоча сам він абсолютно мирна людина, далека від політики та війни, музикант за фахом…
З кожним днем українським патріотам ставало все небезпечніше жити в місті. Стали гинути люди, той же Дмитро Чернявський. 28 квітня 2014 року в Донецьку відбулася остання патріотична хода за Україну, після якої батьки вирішили, що мені слід покинути Донецьк. Таке рішення було прийнято й через моє татуювання.
- Носити на відкритому місці тризуб в Донецьку – це майже подвиг. Звідки він у вас?
- Я ще в школі вирішила, що носитиму тату у вигляді українського герба. А зробила його, коли вже працювала в школі після педколеджу. До Дня вчителя отримала премію, й на ці гроші пішла в тату-салон. До речі, майстер, що робив мені цю наколку, пішов, як я потім довідалася, воювати за ДНР і невдовзі загинув…
Мій тризуб адекватно сприйняли колеги-вчителі, керівництво школи, батьки учнів. Ну, а самі дітлахи були просто в захваті від нього. Та далі ситуація змінилася, і цей тризуб міг мені вартувати життя. Тож довелося втікати з рідного міста. Це сталося 3 червня 2014 року.
- Так ви опинилися на Закарпатті?- Ні, спершу в Києві, там у нас живуть родичі. Далі в Інтернеті, через Фейсбук я знайшла оголошення, що жінка з Ужгорода шукає вихователя для сина. Хлопчик навчався в 4-му класі, а я ж вчитель молодших класів. Приїхала в Ужгород. Та жінка допомогла мені з житлом. Далі в липні до мене приїхала мама, а потім і тато. До речі, батько мій – майстер по дереву, в нього золоті руки!
Батьки мої, як і всі переселенці зі сходу, спершу боялися: як нас тут люди сприймуть, що ми робитимемо, за які гроші будемо жити і т.д. В мене жодних ілюзій не було, я прекрасно знала, що ідіотів вистачає і в нас, і тут. Людина якщо дурна, то це не залежить від національності чи кольору шкіри… Та в мене, хвала Богу, жодних ексцесів за ці два роки не було. Була я і в подруги у Львові, з якою ми в один день виїхали з Донецька. У Львові в мене теж все спокійно було. Навпаки, галичани, коли дізнавалися мою історію, запитували, чим можуть допомогти. Я проаналізувала розповіді друзів і знайомих з Донецька, і з`ясувалося, що певні проблеми виникали в тих, хто оселився в центральній Україні. А чим ближче до Західної України, тим краще нас сприймають.
- А вас же лякали «бендеровцамі»…- (Сміється). Спершу я все шукала отих бандерівців, хотіла їх побачити, та так і не знайшла… До речі, коли в Донецьку опоненти називали мене бандерівкою, то я казала, що для мене це комплімент…
- Гаразд, залишимо політику. Як ви потрапили в поліцію?- Теж випадково, як і все, що стається в моєму житті. Після Донецька я негативно сприймала міліцію. На проукраїнських мітингах, коли на нас нападали сепаратисти, я бачила, як міліція діяла заодно з бандитами. Як вони забезпечували зброєю та спецзасобами наших опонентів.
Тому коли дізналася, що в Україні на противагу міліції хочуть зробити нову поліцію, побачила по телевізору молодих поліцейських у Києві, то загорілася цією ідеєю. Коли почула, що в Ужгороді набирають кандидатів у нову патрульну поліцію, то в перший же день надіслала через Інтернет свою анкету. До останнього не мала впевненості, що пройду, навіть рідним про це спершу не розповідала. Коли почула, скільки кандидатів на одне місце, то злякалася. Та пройшла всі етапи відбору й зрозуміла, що нічого надскладного в цьому немає. Хіба що фізично важко було здавати необхідні нормативи, адже спортом я ніколи не займалася, але й це здолала. Почала бігати, фізично підготувалася. На співбесіді ми приємно поспілкувалися, і в мене з’явилася віра, що таки пройду.
- Ви вже півроку в новій поліції. Які враження?- Якнайкращі. Я в захваті від роботи. Те, чим мене лякали, нічого не збулося. Мені приносять задоволення навіть важкі моменти нашої роботи. Важко не стільки мені, як моїм рідним. Я дуже багато сил віддаю роботі, а на них мене часом не вистачає. Та вони з порозумінням ставляться до цього.
- Ви щасливі?- Так. Хоча якби мені два роки тому в Донецьку сказали, що я житиму в Ужгороді й працюватиму в поліції, то я сприйняла б це як маячню… Від себе такого я не очікувала.
- А як так із ногою вийшло?..- На тренуванні. Я стояла в спарингу з іншою дівчиною, відпрацьовували бойові прийоми. Вона мене навіть не кидала, це я сама невдало на ногу оперлася, неправильно вагу тіла перенесла, й кістка не витримала. Я впала, а нога залишилася стояти, тому так і вийшло… Закритий перелом зі зміщенням.
Раніше я ніколи не мала переломів, тож тепер мене найбільше цікавило, на скільки часу я вибуваю з роботи. Коли почула місяць-півтора, то для мене це була трагедія. А насправді вийшло цілих три місяці! Добре, що друзі мене не забувають, не дають сумувати. Раніше коли нам казали, що ми в поліції одна дружна сім`я, то я цього ніяк не могла усвідомити, а тепер відчула на собі, що це справді так. Навіть колеги, яких я майже не знаю, телефонують, пишуть, бажають швидше одужати. Це дуже приємно. Коли я лежала в міській травматології, то до мене щодня приходило по 10-12 людей у формі. Сусіди по палаті дуже дивувалися.
- А чи є ще хтось в нашій патрульній поліції з ваших країв?- Так, нас багато. Мій командир роти Олексій Братанов теж із Донецька. Причому ми там жили на відстані менше кілометра один від одного, але познайомилися вже тут, в Ужгороді. Загалом нас у поліції більше десятка з Донеччини та Луганщини.
- І на завершення. Як вам тепер, із плином часу, бачаться події на Сході України? І чи можна зупинити цю братовбивчу війну?- Війну цю розв’язали не прості донеччани чи луганчани, і не їм під силу її зупинити. Корінь цього зла лежить в політичній площині.
Володимир Павлюх, Відділ комунікації ГУНП в Закарпатській області