Про це, побувавши у Пряшеві, ми говорили із заступником голови центральної ради Словацького союзу русинів-українців Павлом БОГДАНОМ (на фото).
Чому «русини-українці»? Звідки ця суміш? Нагадайте нашому читачеві…
— Назва виникла в 1990 році, на установчому з’їзді українсько-русинської меншини. Цим хотілося показати нашу єдність, те, що ми — одна-єдина національна община. Адже «русини» і «українці» — це синоніми з історичної точки зору. Та відтак є спроби розділяти знову окремо українців та русинів. У 2011 році був останній перепис населення. За ним маємо 33 тисячі русинів і сім тисяч українців. Ця чисельність особливо не змінюється. Найперше це впливає на державне фінансування. Для української общини виділяється приблизно сто тисяч євро на рік.
Розкажіть чим Союз русинів-українців займався в останні роки?
— Наш союз — громадська організація, що об’єднує русинів-українців Словацької Республіки з часу створення. Проводимо ряд заходів — постійних і нових. Скажімо, свято культури русинів-українців у Свиднику, фестивалі духовної та сольної пісні, драми, художнього слова і декламації. Радуємо нашого національного читача періодичною і неперіодичною пресою — двотижневою газетою «Нове життя», щомісячним дитячим журналом «Веселка», літературно-художнім журналом «Дукля». Наш союз з жовтня 2013 року «поселився» в Словацько-українському центрі культури, де водночас діє і Центр української культури, це на вулиці Янка Бородача. Тут проводяться виставки. Зараз, до прикладу, проходить виставка молодої художниці з Іспанії Клавдії Любимової-Дацко. Дідусь її Юрій Дацко звідси. Очолював україномовну пресу, був її основним видавцем. А із 3 вересня буде виставлятися ужгородець Наум Рєпкін.
Національні меншини в інших країнах асимілюються, зливаються з основним населенням. Це — об’єктивний процес. Як ви ставитеся до словакізації?
— Цей процес проходить найбільшими темпами в останні двадцять років. Великий вплив на це має глобалізація. Політично допомагають і певні натяки з боку держави. Залишилося зараз тільки п’ять шкіл, де ще вивчається українська мова. Раніше ж ці заклади були і з вивченням українською мовою всіх предметів, і з навчанням української словесності. Тепер усі предмети вивчаються тільки словацькою. Найліпше вчать української в Пряшівській гімназії. А немає шкіл — то зникають і відповідні педагогічні кадри, а також для культури, мистецтва тощо. Тепер лише в селах говорять «по-нашому», а в містах відразу переходять на словацьку…
Як сприймають русини та українці СР події в Україні, збройне протистояння з Росією?
— Дуже складне запитання. Залежить воно передусім від телеканалів, які дивляться люди. Одні переймаються трактуваннями ситуації від США, інші — від Росії чи України. Очевидно, що це процес затяжних змін в Україні. Ситуація в цілому, вважаю, погана. Так затягувати не можна.
Цей майстер-клас напередодні Великодніх свят у приміщенні Центру української культури в Пряшеві проводили народні майстрині із Закарпаття.
Наскільки активно поповнюється діаспора українцями, русинами, котрі переїжджають у Словацьку Республіку на постійне місце проживання?
— Таких є чимало. Є наші нові лікарі в Пряшеві, Старій Любовні. До нас не дуже зголошуються, почуття земляцтва відсутнє. В наших старожилів воно куди сильніше. Когось із новоприбулих закличеш у центр на якийсь захід, то він перебуває там, поки ти на нього дивишся, а потім… кудись зникає. Тому й треба припиняти негативні процеси в Україні, щоб українці залишалися власне українцями. Наразі ж робота в Словаччині значно вище цінується, ніж національна ідентичність.
…Павло Богдан працював тридцять років на українському радіо в Пряшеві. Після університету в Братиславі він — журналіст за фахом. Як і довгорічний редактор «Нового життя» Мирослав Ілюк. Останній, до речі, родом із Хуста. Він із засмутою говорить про зменшення обсягу і популярності періодичних і неперіодичних українських видань, а про українських емігрантів додає:
— До нас, у Словаччину, найперше вливається розумовий потенціал української нації з бажання самих українців. Ті, котрі приїздять, це — програмісти, лікарі, інженери. Їм раді. Адже останнім часом у Свиднику на пенсію виходять двадцятеро лікарів. На їх місце потрібно нових. І Україна, напевно, відгукнеться…
Розмовляв
Василь ЗУБАЧ.
Фото автора і з мережі