Коли працював на Донеччині, звідки я родом, мав на меті створити команду майстрів спорту з хокею. В Ужгороді переслідував іншу мету – хотів, аби хокей став масовим видом спорту. Нині молодь у цьому також зацікавлена, та й ветерани не стоятимуть осторонь. До того ж є ті, хто не дозволить знову занапастити «гру в шайбу». Маю на увазі Федерацію хокею Закарпаття та команду «IceLand». Василь Ябрик, Ростислав Ярема, Іван Гайдан – це молоді, енергійні люди, котрі дбають про якісну реалізацію своїх проектів і готові відстоювати їх до кінця. До того ж зараз маємо професійних тренерів: Андрія Максимовича та Олександра Дмитрієва. Все це якраз і всиляє надію у те, що хокей розвиватиметься з новою потужністю.

Думаєте, що Закарпаття не спроможне виховати, якщо навіть не команду, то хоча б окремих осіб, котрі б змогли представляти цей вид спорту в вищій лізі?

Такі прецеденти в нас уже були. Закарпатці Лацко та Іванчо здобули значні успіхи у хокеї. Зокрема, харківська команда, у якій грав Іван Іванчо, стала чемпіоном на одному з міжнародних турнірів у Канаді. Безсумнівно, якщо в нас буде інтенсивно розвиватися хокей, то такі таланти виявляться і серед нинішньої молоді. Їх побачать і знайдуть.

Нині чемпіонат України з хокею «зірвався», одна з найсильніших команд «Донбас» розпалася. Тому хокей потрібно терміново реанімувати, Закарпаття має на це всі шанси. Можливо, якраз в Ужгороді вдасться відновити масові хокейні змагання, як от, до прикладу, «Золота шайба». Тому всіляко варто підтримувати ті спроби в розбудові хокею, які роблять наші місцеві ентузіасти. Багатьох із них я пам’ятаю ще малими хлопчаками. А тепер вже їхні діти виходять на лід, і це круто! Відверто скажу: пишаюся тим, що мої вихованці зберегли любов до хокею і через стільки років знову відродили цей вид спорту на Закарпатті.


Чи важко було організувати в Закарпатті хокейний рух ще тоді, у 70-роках? Ви на той час уже мали певний досвід у цій справі?

У Донецьку я 16 років пропрацював на шахті. Коли в тому ж місті закінчив технікум фізичної культури і спорту, постало питання, через здоров’я дружини, про переїзд в Ужгород. Вона, до речі, корінна закарпатка. На Донеччині займався хокеєм на громадських засадах. Коли у мене народилася двійня (син і донька), одразу думав як би зміцнити їхнє здоров’я. Тому щойно вони трохи підросли, поставив їх на ковзани. Так і почав тренувати дитячу команду. Навіть дочка грала у хокей. Я великий фанат зимових видів спорту. Мені подарували ковзани у шестирічному віці, від тоді і катаюся: уже 70 років.

Насправді в часи Радянського Союзу хокей був дуже популярним. Однак ідея проведення таких турнірів як «Золота шайба» – належить швейцарцям. Її у 1964 році запозичив та впровадив у СРСР знаменитий тренер Анатолій Тарасов. У той час маса людей, як колишні спортсмени так і просто любителі, взялися за тренування команд. Нас тоді у Союзі називали чудаками.

Переїхавши в Ужгород, у 1974 році, одразу «взявся» за хокей. Попередньо цікавився, чи має цей вид спорту якусь історію на Закарпатті. Так натрапив на книгу хокеїста Всеволода Боброва «Лицарі спорту», де згадується про ужгородську команду «Спартак», яка у 1946 році брала участь у Першому чемпіонаті Союзу з хокею. Зрозумів, що «гра в шайбу» добре знайома й ужгородцям. Зорганізувати дітей до гри у хокей – було зовсім не складно. Тим паче, що необхідний інвентар ми закуповували за кошти ЖЕКів.

На Закарпатті якийсь час працював на Ужгородському механічному заводі, а вже у 1977 році став директором стадіону «Авангард». Там розвивалися різні види спорту: від легкої атлетики до стрільби з лука. Туди і залучив до роботи всіх хокеїстів: ми заливали і поля, і бігові доріжки для масового катання. На «Авангарді» збиралася величезна кількість молоді: до тисячі осіб. Так, власне, і відродився у місті хокейний рух.

В Ужгороді проходили змагання обласного рівня, приїздили команди з Мукачева та Сваляви. Переможці ж відправлялися на чемпіонат України з «Золотої шайби», який традиційно щороку проходив під час березневих канікул. Там майже кожне місто обласного значення представляло свою команду.

У нас були створені команди за трьома віковими групами. Коли я не мав часу, більш дорослі хлопці тренували молодших. Робота була добре налагоджена і хокей розвивався швидкими темпами. У 1986 році штучну ковзанку відкрили навіть у приміщенні «Падіюну». Окремі команди були створені і в селах Ужгородського району. Все це створювало своєрідну конкуренцію між хокеїстами. Адже змагання – це повітря спорту, без них не буде жодного прогресу. Саме тому і створювали якомога більше різних турнірів.
Однак вже в 1994 році так склалося, що займатися з дітьми було нікому, а тримати лід стало дуже дорого. Так, аж до недавнього часу, хокей припинив своє існування. Зараз насправді серед молоді також багато охочих займатися хокеєм. Залишилося тільки створити для цього належні умови. Пригадую, минулої зими у Дравцях (мікрорайон Ужгорода) особисто спостерігав як діти грали у хокей зі звичайними дерев’яними палицями. А їхнім майданчиком слугувало закрижаніле озеро.

Раніше розвиток спорту підтримувався на державному рівні?

Порівнювати «тоді» і «зараз» – неможливо, та й не варто. Сьогодні просто потрібно пристосовуватися до тих умов, які маємо. Я прочитав багато літератури про розвиток спорту. Веду до того, що всі палаци спорту працюють тільки на дотаціях, адже в ідеалі кожна держава зацікавлена у збереженні здоров’я нації. Зараз якщо хочеш грати у хокей, то навіть форму треба купувати за власні кошти. До речі, раніше вона відрізнялася від теперішньої. Ми взагалі тривалий час грали без повного обмундирування. А дещо навіть самі «винаходили». Наприклад, щитки на ноги, наголінники робили з підручникх матеріалів.
Із хокейною клюшкою також є окрема історія. Спочатку вона була пряма: крюк і палка, до того ж виготовлена з деревини. Так от, ми пішли на чергові міжобласні змагання як зазвичай зі своєю екіпіровкою. А наші суперники вже мали удосконалені: зігнути клюшки. Це значно впливало на техніку удару. Ми на таке не очікували. Після цього взялися за модернізацію і своїх клюшок. Ошпарювали їх окропом, згинали і прив’язували до чавунних батарей. Після висихання дерев’яний матеріал добре тримав свою нову форму. Крім того, цей елемент інвентарю обмотували скловолокном, шліфували та фарбували.


Хіба після 1993 року більше не було жодної спроби відновити хокей на Закарпатті?

Однозначно були. На державному рівні ще у 1994 році обговорювали ідею спорудження льодового катка на 4-му футбольному полі. Проектна організація «ІзоЛьда» розробила план будівництва, у мене і досі зберігається ця документація. Йшлося навіть про проведення зимових олімпійських ігор у Карпатах. Однак після перестройки справа «заглохла». А я пішов працювати начальником обласного центру інваспорту.

Ви тривалий часу були керівником «Авангарду». На вашу думку, чи доцільно зараз, вже, зрозуміло, за новим проектом, будувати на території 4 поля льодову арену? Адже, судячи з усього, менеджерів стадіону зараз бракує.

Не дозволити будувати льодовий палац – безглуздо. Тай й будь-які дискусії з цього приводу просто недоцільні. Зараз всі питання комунального майна «проходять» по незрозумілих для мене схемах. На частині території спортивного комплексу нині взагалі побудовані житлові будинки…

Третє футбольне поле, те що за центральною трибуною, – у хорошому стані. А от четверте – уже давно закинуте, там роками нічого не відбувається. Зрозуміло, його важко утримувати, тому будівництво льодової арени там якраз найбільш доцільне. Тим паче, що спортивний комплекс на території розташований ще з 50-тих років.

Думаю, варто цінувати зусилля тих, хто готовий щось робити для розвитку спорту, а не вставляти їм палиці у колеса.

Коли кілька років тому, після 20-річної перерви, в Ужгороді відбувся міжнародний турнір із хокею «Кубок Закарпаття», саме ви вкинули символічну першу шайбу в гру…

Якраз цією шайбою грали під час Першого чемпіонату міста з хокею у 1976 році. Я беріг її довгі роки, а зараз разом з дерев’яним кубком, передав у надійні руки – команді «IceLand».

Чи мали свої особливі хокейні традиції та що вважаєте головним у тренуванні дітей?
Перед кожними виїзними змаганнями ми збиралися на колективні перегляди документальних фільмів про хокей. У такий спосіб налаштовувалися на гру. Це і було такою своєрідною традицією.

Дітей потрібно залучати до спорту у ранньому віці та тренувати грою. Окрім того, в такій роботі дуже важлива імпровізація. У кожного тренера, зрозуміло, свій підхід. Робота ж оцінюється за результатами. Однак завжди казав своїм учням: спершу навчіться відмінно кататися на ковзанах, це також дуже важливо у хокеї. Тому всі вони завжди виходили на масові катання, а там до всього ще й заводилися цікаві знайомства.