Ця історія і дивує, і захоплює, бо вона – про подружню пару, яка попри все те, що могло здатись непереборним бар’єром для інших, створила справжнє сімейне гніздечко…

Зателефонував незнайомці і… ми одружилися!

Ужгородці Аліна й Андрій Павлечки мають фізичні вади через ДЦП. Майже два роки тому молоді люди одружилися. За цей час у них з’явилось основне багатство – синочок Миколка.

«Ми познайомилися телефоном, коли я повертався поїздом зі змагань з фехтування. Це було 22 жовтня – таку історичну дату не забудеш ніколи (усміхається – авт.). Я дізнався про Аліну від свого друга і вирішив не зволікати, а одразу ж зателефонувати», – розповідає Андрій історію знайомства.

Приєднується до розмови Аліна:

– Він мені подзвонив і каже: «Привіт, я Андрій». Я ж, звісно, його всерйоз не сприйняла, вважаючи, що з мене хтось хоче познущатися чи пожартувати. Але Андрій далі наполегливо й систематично телефонував мені, то я – як почала балакати з ним, вже й не зупинилася (сміється – авт.).

Молоді люди могли розмовляти по телефону годинами, обговорюючи серйозні теми, які обох цікавили. Поспілкувавшись дистанційно близько двох місяців (Андрій мешкав у Львівській області), хлопець вирішив поїхати в гості. З букетом квітів, окрилений бажанням познайомитися з Аліною вживу, він подолав немалу відстань, але – не міг її знайти в чужому місті.

«Як на зло, в мене розрядився мобільник. Я з квітами блукав районом у пошуках Аліниної квартири. Вирішив: залишу в поштовій скриньці букет і поїду – ну, не знайшов, то не знайшов. Але тут на вулиці мене одна старша жіночка спитала, чи я когось шукаю. Я пояснив, а вона показала мені, куди пройти. Ось завдяки цьому ми зустрілися», – пригадує Андрій кумедну ситуацію, яка ще більше зблизила хлопця і дівчину.

– Мені було дивно, що Андрій готовий так далеко їхати, адже з Львівської області до Ужгорода потрібно добиратися десь чотири години. Для мене це був з його боку вчинок, зважаючи на поведінку теперішніх хлопців. Так ми потоваришували, а за кілька місяців вирішили одружитися. До речі, підштовхнув до цього жарт моєї мами, яка ніби між іншим сказала: «А давайте – одружіться!». Ми так і зробили (сміється – авт.).

Ось так через півроку після знайомства, 24 травня, Аліна й Андрій справили весілля, яке запам’ятається їм назавжди вінчанням у храмі, офіційною реєстрацією шлюбу і прекрасним днем, коли всі родичі й друзі раділи за новостворену сім’ю.

«Моє рішення щодо одруження з батьками не обговорювалося, бо це був мій вибір як чоловіка. Приїхав раз, потім вдруге, а приїхавши втретє, залишився назовсім (усміхається – авт.). Звичайно, були ті, хто застерігав, що нам буде важко, бо ж обоє з фізичними вадами. Але для мене, як для спортсмена, це був свого роду виклик, і я впевнено дав жорстку відсіч усіляким таким розмовам», – каже Андрій.

Аби створити справжню сім’ю, треба докладати зусиль

Усе ж допитливі знайомі цікавились майбутнім подружжя. Особливо розпитували про те, чи бажає сім’я мати дітей, на що Андрій і Аліна відповідали: «Як Бог дасть, так і буде…».

– Ці слова були нашим девізом. Ми віримо в Бога, ну, а Він, напевно, любить нас, тому дав нам маленького Миколку. Трапляється, що у відносно здорових людей не народжуються діти, а Аліна, навіть маючи певні проблеми зі здоров’ям, завагітніла відразу після шлюбу. Вважаю, що кожна людина повинна зробити у своєму житті стільки доброго, аби заслужити на один такий гарний подарунок, – впевнений Андрій.

Звичайно, молодій парі буває тепер нелегко – живуть вони окремо від батьків. І фінансові питання доводиться вирішувати самостійно, а тягар відповідальності, як і слід, лягає на плечі голови родини.

«Після медового місяця в нас розпочалося справжнє сімейне життя. Спочатку якогось такого навантаження не відчувалося, але побут справді впливає. Деколи буває важко і морально, і фінансово. Коли залишився без роботи, було психологічно нелегко – саме тоді я відчув щиру підтримку дружини, яка мені дуже допомогла. Аліна для мене як дружина уособлює затишок, вона мене у всьому розуміє, це моя Любов», – зізнається чоловік.

Аліна ж зауважує, наскільки велике значення має почуття відповідальності: «Найчастіше сім’ї розпадаються через те, що люди не хочуть брати на себе відповідальність. Ось Андрій, маючи інвалідність, все одно старається працювати. Це неправда, що роботу не можна знайти, головне – не боятися починати. Мій чоловік готовий працювати на будь-якій роботі. Йому довелося залишити спорт, кардинально змінити життя, і все це – заради нас зі сином».

19-річна Аліна, у свою чергу, теж пішла на жертву в ім’я любові, присвятивши свої молоді роки сім’ї. Тепер вона перебуває в академічній відпустці, а перед тим навчалася на соціолога на заочному відділенні УжНУ.

«Мене багато хто запитує, чому я так рано вийшла заміж, адже мала на той час 18 років – мовляв, ще могла нагулятися з хлопцями... Але чому я маю гуляти з кимось іншим, шукати щось примарне, коли я знайшла своє, рідне?» – пояснює молода дружина.

Обоє наголошують: чоловікові й жінці важливо навчитися поступатися одне одному, щоб будувати – цеглинка за цеглинкою – міцні стосунки.

«Інколи потрібно бути розумнішим і вміти поступитися. І не важливо, чоловік це чи жінка. Основне – щоб був мир, і врешті-решт усе буде так, як має бути. Взагалі ми вважаємо: аби створити справжню сім’ю, потрібно трудитися, як мурахи (сміється – авт.). Над цим потрібно працювати постійно. Насправді – не все так складно, і якщо ми справляємося, то, думаю, це під силу буде кожному», – запевняє Андрій.

«Аби щось мати, треба зрозуміти, що воно тобі насправді потрібне»

Спілкуючись зі сімейною парою, надихаєшся їхнім бажанням підтримувати вогник сімейного щастя. Маленький Миколка час від часу переходить то на руки до тата, то до мами.

«Я чомусь одразу ніби знала, що в нас буде син. І вийшло так, що він народився того дня, коли вшановувалася пам’ять одного зі святих, якого звали Миколаєм», – каже Аліна. А чоловік доповнює її:

– Дитина – це завжди радість. Хто має дітей, той зрозуміє, і хто їх не має – також, бо це біда. Коли приходжу з роботи, синок усміхається й лепече: «Тата-тата!» – тоді відразу втома минає. Ми тішимося синові, але розуміємо, що в майбутньому повинні будемо дати йому відповідну освіту і краще життя.

Відчувши на собі, що є справжнім коханням, яке долає всі бар’єри, подружжя радить людям, у тому числі тим, хто має проблеми зі здоров’ям, не створювати собі ніяких обмежень.

«Фізичні вади не є перешкодою для сімейного життя. Якби в мене була можливість, то я би допомагав таким людям, як ми, створювати сім’ї. Такий важливий крок загартовує й активізує людину», – вважає Андрій Павлечко.

Тож нинішня історія засвідчує: іноді варто ризикувати і не боятися робити нестандартні вчинки, адже з цього може вийти щось дуже хороше.