Єдине, що відомо більшості – те, що кохання важко пояснити, але воно дарує душам цілковите щастя, окрилює, і вселяє віру у серця.
Покохати, мабуть, мріє, кожен, однак, не всі зізнаються в цьому навіть самим собі, адже часом бояться, що це почуття не зазирне в серце, не охопить душу, і не окрилить, бо часом є перепони створені особливими потребами.
Відомо,що люди, які мають обмежені фізичні можливості, відчувають світ по-особливому: щастя для них – неймовірна хвиля, за яку нестримно дякують Богу, образа та зрада – ножове порання, котре гоїться довго і болить нестерпно, а взаємне кохання – безцінний скарб, який щосили бережуть у серці.
Саме такий скарб і зустріла у своєму житті ужгородка з особливими потребами Аліна Павлечко. Дівчину старанно та віддано виховували мама Ольга та бабуся Анна. Аліна росла в оточенні любові та турботи, ласки та опіки. В її серце рідні люди завжди сіяли щирість та добро, і робили все для того, аби маленька дівчинка відчувала, що вона повноцінна особистість, а її фізичні вади – не перепона на шляху до щасливого майбуття.
Щастя, мабуть, дуже хотіло завітати в серце Аліни, бо прийшло туди, коли дівчині ще й вісімнадцяти не було. Одного дня, розповідає дівчина, їй зателефонував молодик, який назвався Андрієм, сказав, що проживає на Львівщині, і що контакти дівчини дізнався у спільних ужгородських знайомих, а потім зажадав поспілкуватися з привабливою юнкою більше.
Спершу, Аліна навіть не підозрювала, що їй телефонує саме той, хто назавжди змінить життя. З часом телефонне спілкування стало регулярним: годинами розмовляли про життя, знаходили спільні інтереси, які жваво обговорювали протягом двох місяців, а фізичні вади обох ні на мить не стали перепоною для вогню кохання, який щоразу розгорався у серцях все дужче.
Згодом Андрій вирішив їхати до коханої, аби побачити її очі, обійняти, і почути голос наживо, так званого, телефона-посередника.
Так і сталося – він приїхав, хоч і додому до Аліни потрапив не відразу, бо у якому під’їзді проживає дівчина не знав. Підвів навіть телефон – батарея виснажилася у найвідповідальнішу мить, і зателефонувати Аліні Андрій не міг.
Хлопець вже було розчарувався, і збирався піти ні з чим, але, на щастя, він зустрів на вулиці літню жінку, яка люб’язно показала, де живе Андрієве кохання.
Так закохані й зустрілися вперше. Потім була пора солодких побачень, незабутніх прогулянок, час спільного дозвілля, котре було найкращим у їхньому житті, бо саме тоді їх серця зливалися воєдино сповна.
За словами Аліни, між ними з коханим спершу промайнув вогник закоханості, а справжнє кохання, яке, за переконаннями дівчина, пара має розвивати, прийшло згодом.
З часом Андрій та Аліна збагнули, що життя однин без одного уявити не можуть, тому хочуть бути разом завжди.
{g}
Освідчився хлопець дівчині в мить, коли вона цього зовсім не очікувала, бо перед тим, як пролунали найважливіші слова, закохані посварилися… тоді Аліні здавалося, що коханий вже ніколи не повернеться, а він повернувся, повернувся з обручкою. Дівчина розповідає, що коли Андрій освідчувався, вона відчувала невимовну радість.
Одружилася пара у травні 2014 року. День весілля Аліна згадує з особливою ніжністю, каже, що хвилюватися не планувала, як хвилюються всі інші, а в результаті – переживала ще сильніше.
Однак, дівчина зауважує, що тільки-но всі формальності в РАЦСі завершилися – вона відчула неймовірне полегшення,адже тепер назавжди поряд з людиною, яку кохає, і з якою почувається щасливою. Найкращою миттю весілля Аліна Павлечко називає церемонію вінчання, адже, за її словами, це справжнє священне таїнство, яке неможливо забути. Сімейне життя, за переконанням дівчини,– випробування, яке здатні пройти люди, в серцях яких, панує справжнє кохання, тому почуття треба берегти завжди.
А через кілька місяців Аліна та Андрій Павлечки дізналися, що вони вони незабаром стануть батьками. Майбутня мама в ту мить відчула невимовні радість, гордість, і вдячність Богу за те, що подарував змогу бути матір’ю, бути матір’ю попри все! Майбутній татусь теж дуже зрадів, що матиме сина, однак ця звістка його в однораз шокувала, бо Андрій усвідомлював відповідальність, яка ляже на його плечі, коли народиться малюк. Однак, тепер Андрій з блиском в очах розповідає, яке щастя бути батьком.
Найяскравішим спогадом Аліни, за її словами, завжди буде підтримка коханого чоловіка в пологовому будинку. Дівчина згадує, що тоді була у важкому фізично-емоційному стані, тому саме у ті непрості миті Андрій і став для своєї дружини найміцнішою опорою.
Сьогодні Аліна та Андрій Павлечки виховують однорічного сина Миколку, який щодня дарує батькам неймовірну радість, і справжнє щастя.
Молода мама каже, що коли вперше побачила свого малюка – відчула справжню ніжність, а також стверджує, що материнство - важка праця, яка щедро винагороджується великою і щирою любов’ю рідної дитини.
Аліна переконана, що сімейному житті все слід ділити навпіл: горе, радість та хвилювання, саме тоді стає легше жити. А ще дівчина запевняє, що любляче серце робить акцент тільки на людських чеснотах, воно не помічає недоліків, тому у своє кохання слід вірити завжди, адже справжнє почуття не бачить особливих потреб!
Вікторія Лисюк,
«Час Закарпаття»