БУДІВНИЦТВО ЗАКАРПАТСЬКОЇ АТОМНОЇ ЕЛЕКТРОСТАНЦІЇ ЗУПИНИЛИ НАСТИРЛИВІ ТА ПАТРІОТИЧНІ ГОЛОВА ВЕЛИКОБЕРЕЗЬКОГО КОЛГОСПУ І ПЕРШИЙ СЕКРЕТАР ОБЛАСНОГО КОМІТЕТУ ПАРТІЇ, З ІНІЦІАТИВИ ЯКИХ НА "МІСЦЕ" ПРИЇХАВ САМ КЕРІВНИК УКРАЇНИ ЮХИМ ШЕЛЕСТ І ЧІТКО СКАЗАВ, ЩО ТАМ, ДЕ СМАЧНЕ ВИНО, АЕС НЕ БУДЕ!
Про атомні електростанції України, проблеми Чорнобиля насамперед, а також японську Фукусіму на говорить хіба що мертвий, німий або ж лінивий. А трагедія на японській АЕС кількарічної давності внаслідок землетрусу, який спровокував цунамі, а відтак і вибух, як кажуть, підвів риску у цій прикрій ситуації, “розсіявши” радіоактивно-смертельні речовини по всьому світу. Повідомлялося, що тодішній вітер навіть у закарпатський край докотив забруднені цезієм та іншими небезпечними нуклідами хмари. Не виключалося, що й на наші голови сипався “фукусімський” попіл. Хоча ніхто навіть гадки не мав, що й найсучасніші, найпередовіші та найпрогресивніші японські технології не витримають удару стихії. Не йнялося віри, що атомна станція Фукусіма наробить шкоди не менше, аніж Чорнобильська АЕС у 1986 році, тобто 30 літ тому. Забрала, як відомо, десятки тисяч життів, поламала долі мільйонів громадян України, Білорусі, Росії, зробила їх каліками та моральними невдахами. Із часу вибуху на найновішій, як запевняли нас тоді спеціалісти з ядерної фізики, атомній станції, минає три десятиліття (доньці Валі йшов тоді четвертий місяць, а зараз вона вже доньок школярок ростить). Річка Дніпро немало води за цей період понесла до Чорного моря, але рани не загоїлися – ні на землі, ні в людських душах. Згадуються “картинки” тих років: з чорнобильської зони люди втікали, як під час минулої війни од німців чи зараз від терористів і сепаратистів. Із заплаканими очима вони покидали рідні місця та навіки виїжджали у світ за очі – точно так, як це чинили тисячі японців, адже найсхіднішу острівну країну трясло досить довго. Що вже казати про боязнь, паніку, страх, яких не меншає і зараз, адже в Японії АЕС значно більше, ніж в Україні!
Не хочеться робити аналогії з вищенаведеними подіями у зв’язку з аварією, однак у цій статті без них не обійтися: “чорнобильцями” або ж “фукусімцями” могли стати й закарпатці, найперше жителі Берегівського району та частини сіл Мукачівщини й Іршавщини. Без найменшої іронії, але дозиметри в кишенях таскали б так само, як нині носимо мобільні телефони. Це при умові, якби в краї, відповідно до Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, з’явилася атомна електростанція та, не дай Боже, у якийсь недобрий час вибухнула б. Але, на щастя, цього нині немає, бо в нашому благодатному та вічнозеленому закарпатському краї так і не збудували одну з п’яти українських АЕС (мова – про Рівненську, Хмельницьку, Запорізьку, Південно-Українську та, власне, Чорнобильську станції). Цей гігантський промислово-енергетичний об’єкт, що зайняв би територію у кількадесят тисяч гектарів, постав у іншому місці – на річці Прип’ять, що у Чорнобильському районі Київської області (за 110 км. від столиці нашої країни).
Хто ж свого часу набрався сміливості та став на шляху спорудження атомного монстра на нашій екологічно чистій землі? Хто зупинив одну з найбільших афер в історії Закарпаття? Хто “поламав” найбезглуздішу ідею Київського відділення Уралського проектного інституту «Теплоелектропроект» – збудувати в “українській Швейцарії” атомну станцію? І взагалі, чому завжди спокійні й тихі закарпатці (звісно, не всі) так “агресивно” боролися з “мирним атомом”, невже комусь вигідно було стати героєм цієї незвичної «антиаесівської» епопеї? Хоча мало хто знає-відає про цю «закриту» сторінку в соціально-економічному житті нашої крихітної Берегівщини та Закарпаття в тому числі.
Це, як кажуть, одна сторона медалі. Але є і друга – менш приваблива. Мовляв, чи треба було зупиняти роботи проектантів аж на рівні найвищого державного та партійного керівництва Української РСР? Адже АЕС у майбутньому – це економічний рай, робочі місця, це – поселення зі своєю інфраструктурою, це, зрештою, фінансова могутність і достаток усього регіону, грандіозний розвиток міст Ужгород, Берегово, Мукачево, Хуст, Іршава, Виноградово тощо. Щоправда, за однієї вельми серйозної умови – безаварійної роботи станції. А гарантувати цього не міг та не може ніхто у світі – ні тоді, ні зараз. Одним словом, заручившись підтримкою у верхах, війну з “мирним атомом” краяни виграли. Із огляду на сьогодення, коли техногенні катастрофи почастішали, потуги закарпатців виявилися правильними. Але ще у так звані радянські часи, які називали застійними, на ці теми – про доцільність будівництва в Закарпатті АЕС – мало хто хотів спілкуватися з журналістами. А останні, через брак правдивої, відвертої, повної та щирої інформації (про це сказано в преамбулі статті – автор), просто не бралися за її висвітлення.
Автор цих рядків про ледь не божевільну авантюру, задуману в тодішніх партійних і урядових верхах, знав давно, але довгі роки ніхто не брався це коментувати. Та й архіви Києва або ж Москви якщо й зберегли про це якісь згадки, то хіба що вкрай мізерні. На жаль, нині вже немає серед живих тих, хто з цього приводу міг би пригадати щось суттєве. Я, до речі, уперше на цю тему бесідував з колишніми головою колгоспу ім. Леніна (с. В. Береги) Тіберієм Григоровичем Антоником, про якого писав нарис з нагоди його 60-річчя у 1984 році, відтак спілкувався з секретарем Берегівського райкому партії Гаврилом Йосиповичем Верешом, академіком УААН Василем Васильовичем Шепою, які, до слова, уже пішли від нас у потойбічні світи (останні два померли у 2010 та у 2011 р. р., а пан Антоник значно раніше). Шкодую, що не зумів узяти інтерв’ю від Миколи Миколайовича Семенюка, який безпосередньо керував у ті часи районом, бо він переїхав працювати в Ужгород і якось раптово пішов із життя на початку 80-их.
Із очільником одного з найбільших в області господарств розмова відбувалася мало не пошепки – навіть такий гранд аграрного виробництва, як Т. Антоник, не хотів вертатися до справи давно забутих днів. Казав, що саме він набрався сміливості та перший зателефонував у обком до тодішнього крайового партійного керманича Юрія Васильовича Ільницького. Найперше хотів з’ясувати, що ж то за спеціалісти “вовтузяться” довкола населених пунктів, які були об’єднані в одне господарство. Бо ті, мовляв, сказали, що обстежують територію, на якій у перспективі може постати вельми грандіозний об‘єкт. Таких територій, за їхніми словами, на Україні виявилося 16! І одна із них – на Закарпатті. Згодом балакучішими виявилися пани Вереш і Шепа, але з ними про будівництво АЕС на Берегівщині розмірковував у часи української незалежності, коли вже всі про все говорили вголос. Але чи не найповніше про це (задум і його результат) розповів у своїй книзі вже згадуваний колишній перший секретар Закарпатського обкому партії 93-річний Ю. В. Ільницький, який любив і любить свій рідний край, де народився, де виріс, у якому працював із людьми, творив для громади, повсякчас думаючи про них, вирішуючи на різних рівнях найнагальніші проблеми земляків. А вони – це мільйон із четвертиною жителів від Ужка і аж до Ясіня, тобто уся Закарпатська область.
…Почалося ж усе з того, що область у 60-х роках минулого століття активно розвивала свій промислово-економічно-будівельний потенціал. Дедалі гостріше поставало питання енергетики. Керівництво краю пропонувало цю проблему розв’язати спорудженням гідроелектростанцій (щось на зразок Теребле-Ріцької ГЕС), однак у Москві думали дещо інакше. Найвищі в тодішньому Радянському Союзі уми партгоспеліти виношували ідею збудувати в нашому краї атомну електростанцію, що дала б дешевий струм закарпатцям і друзям із країн РЕВ по той бік кордону. Ідея, на перший погляд, прагматична. Але після ретельного аналізу стало очевидним, що такий задум міг прийти в голову людині або ж безвідповідальній, або ж повністю цинічній чи параноїдальній – край наш туристичний, із цілою низкою санаторно-курортних об’єктів, садів і виноградників, і плюс до всього іншого ще й сейсмонебезпечний, тож це принесло б значно більше шкоди, аніж користі. Авторами тупої за суттю ідеї, мовляв, на тобі, закарпатський народе, атомного монстра, могли стати як академіки-фізики з профільного НДІ ім. Курчатова, так і чиновники з Кремля, зокрема, Міністерства атомної енергетики. Нині вже покійний В. В. Шепа був твердо переконаний, що центру таку необдуману ідею міг підкинути навіть хтось із “впливових” закарпатців – у той час, коли вирішувалося питання про будівництво каскаду ГЕС на гірських річках. У середині 60-х років група фахівців на чолі з академіком Мстиславом Келдишем (він також був гостем нашої маленької області) також вивчала це “закарпатське” питання...
Можливо, про це краще б уже й забути, бо літ минуло достатньо, але події останнього часу, зокрема, аварія п‘ятирічної давності на японській АЕС і 30-річчя трагедії на Чорнобильській станції, змушують повернутися у часи 50-річної давності та задуматися: чому в тоталітарному суспільстві важливі, серйозні рішення замість громади приймали окремі прокремлівські чиновники (згадаймо кулуарність питання про введення радянських військ в Афганістан), не вислухавши навіть аргументи, думки, позицію, твердження місцевих керівників – області та району. Зараз розмови з цього приводу виникають часто, хоча сама історія “війни” з наміром будівництва атомної станції майже висвітлюється скупо, до того ж без деталей і подробиць, неправильно. Заслуги приписуються нерідко тим дійовим особам, хто до вирішення цього питання не мав ані найменшого відношення. Словом, героями стають ті, хто тоді під стіл іще пішки ходив.
Отже, на землях Чорного Мочара – в низині від Берегів, Н. Села, Кідьовша, Затишного й аж до Гаті, Дерцена, Н. Коропця, Пістрялова та Горбка мала “вирости” Закарпатська атомна електростанція (ЗакАЕС). Справа була в 1967 чи в 1968 р.р. минулого століття (точної дати з моїх співбесідників не знав ніхто, бо щоденники, записи ніхто з них не вів). А проектні роботи починалися у великій таємниці – навіть в обкомі та облвиконкомі, не кажучи вже про Берегівський райком партії, керівництво колгоспу ім. Леніна або ж Березької сільради – нічого не знали про таке важливий майбутній об‘єкт. Можливо, щось і було відомо, але в інших відомствах, зокрема, в обласному управлінні КДБ. Але навряд чи там щось нині знайти – у цієї спецслужби маса інших пробем, у країні ж – війна). Тим часом у довколишніх селах люди тільки те й робили, що збиралися гуртами та перешіптувалися, мовляв, на Чорному Мочарі будуватимуть? Гадали, мовляв, чи то атомну станцію, чи радіолокаційний об’єкт, чи, може, навіть міні-базу для космічних ракет. Раз не було повноцінної достовірної інформації про важливість, характер і параметри об’єкта, тож чутки ходили найрізноманітніші – одна жахливіша за іншу.
Якось колгоспний голова розповідав, що з кожним днем тривога в селах наростала, населення було збентежене, особливо після того, коли пішов поголос, буцімто всіх із часом будуть переселяти. Але куди, на яких умовах? Зрозуміло, що запитання задавали місцевому начальству, а ним тоді найперше були керівник господарства, голова сільради, директор школи. А одного разу не витерпів Т. Г. Антоник і зателефонував, як уже писалося вище, дуже шанованому серед берегівчан і всіх краян персеку обкому партії Ю. В. Ільницькому й розповів, що на околицях населених пунктів для пересічних людей діється-творитьсящось незрозуміле. Найперше наголосив: у селах, полями ходять якісь невідомі люди, за межами одного з сіл розбили кілька військових наметів. Сюди потужні машини щодня доставляють якесь обладнання, сідали навіть вертольоти. Зокрема, на Чорному мочарі роблять заміри, б’ють-закопують кілочки тощо. Словом, робота кипить... Певно, що для обласного очільника ця новина виявилася неочікуваною. У всякому разі, так описується цей епізод у одній із книжок екс-очільника Закарпаття. А вже наступного дня він приїхав у с. В. Береги.
Удалося зустрітися з деякими представниками будівництва, але ясності так і не побільшало, адже керівників від есесерівських НДІ ім. Курчатова та Мінатоменерго тут не зустріли. А що візьмеш із будівельників, нехай навіть московських та зі статусами вчених? Тим паче, коли йшлося про надсекретний об’єкт – АЕС. Вони лише сказали, що їм дана вказівка зверху “прив’язувати” проект до місцевості. А ще зізналися: атомні реактори планується охолоджувати водою з Боржави, яка тече за селом (водогін із Тиси мав бути резервним). Щодо зливу, то спрацьовану воду мали “скидати” в канали, зокрема, Мерце, Верке тощо. Чорний Мочар на ті часи давав непогані врожаї зернових, а в перспективі його хотіли перетворити в житницю Закарпаття. Між іншим, це природна заглибина, така собі низина, де завжди волого, люди здавна вирощували тут овочі та зернові, випасали худобу, а в старі часи тут були озерцята, в яких водилася риба. І звірят у заростях було видимо-невидимо. Чому в Москві вирішили будувати атомну електростанцію саме в Чорному Мочарі – будівничі не знали. Схоже, ніхто про це вже й ніколи не довідається. Однак до Ужгорода обласний керівник повернувся не у найкращому настрої. Душу мучило питання: чому саме на Закарпатті запланували АЕС? Кому в голову прийшла така ідея? Подумки вже вирішив – зробить усе, аби цього не допустити.
Був іще один дзвінок, але на цей раз уже Ю. В. Ільницький телефонував першому секретареві ЦК Компартії України Петру Юхимовичу Шелесту, розповівши йому про побачене й тривогу в тутешніх угорських селах. На той час інформація про АЕС поширилася навіть за кордоном, зокрема, в суміжних із нашим краєм регіонах Угорщини мало не кожному кроці говорили, що на Берегівщині радянський Кремль вирішив “ощасливити” закарпатців: планує збудувати АЕС, а людей виселити. Куди – не повідомлялося. Якби була демократія, гласність, свобода слова, неодмінно виникли б бунти, мітинги, навіть заворушення, на що натякали на той час “ворожі” для нас голоси – журналісти із радіостанцій США, Німеччини (Бі-Бі-Сі, “Голос Америки”, “Німецька хвиля”), а також Великобританії тощо. Після усної доповіді закарпатський керівник надіслав до столиці України письмову мотивацію того, що АЕС на Закарпатті, до того ж неподалік сіл, у яких мешкає майже 50 тисяч громадян, не тільки недоцільно та непотрібно будувати, але навіть шкідливо, небезпечно. І взагалі, куди переселяти угорців – корінне місцеве населення, що тут живе століттями? Окреслювалися навіть політичні нюанси цієї проблеми. Отримавши таку інформацію із Закарпаття, Київ одразу не готовий був дати якусь певну та вичерпну відповідь. А роботи неподалік Берегів тим часом тривали, люди ходили похмурі, адже ніхто й нічого конкретно не міг пояснити...
Крапки в цій історії над «і» розставив хоча й очікуваний, але доволі несподіваний приїзд у Закарпаття самого П. Ю. Шелеста, українського партійного лідера. У Львові за його участю проходила якась нарада, звідки машиною (ескорт їхав через Ужоцький перевал) він неочікувано прибув до Ужгорода. Хотів побувати на полонині Рівна, але пішов дощ, і вибратися на самий її чолопок у такий час нереально – розмиті дороги, валуни заважали б не тільки піднятися наверх, але й опісля спуститися вниз. Тож замість цієї подорожі високий київський гість, до слова, член Політбюро ЦК КПРС, разом із Ю. В. Ільницьким і головою облвиконкому В. П. Русином, уродженцем, між іншим, села Лецовиця, що біля Чинадієва, помчали в інший бік – на Берегівщину. Хтось навіть пожартував, що на полонині так і не побували, у винні підвали покуштувати червоненького хмільного напою поспішали. Щоправда, перед поїздкою партійний крайовий керівник зателефонував Т. Г. Антонику й попередив, аби одразу не розказував Петру Шелесту про початок будівництва АЕС, а спершу нехай познайомить із селами, господарством (колгосп ім. Леніна входив на той час до п’ятірки найбільших в усій області).
Отже, інформаційна “розминка” за участю Шелеста та чималої кількості урядово-керівного люду тривала з півгодини. Керівнику України сподобалося село, він оглянув його центральну частину, цікавився церквою, з радістю сприйняв інформацію про господарські показники, з увагою слухав про сівозміни, розглядав карти колгоспних полів, а вже відтак поїхали у Нове Село. Саме тут, пообідавши нашвидкуруч, і завели мову про спорудження в цій місцевості атомної електростанції. “Знаю, мені телефонував Ю. В. Ільницький, а потім аргументованого листа написав із цього приводу. Розберемося в цій ситуації, гадаю, що в краї, де ростуть виноградники, де чиста, мов сльоза, джерельна вода, не повинно бути ніяких атомних станцій. Хай собі фізики та атомники будують реактори в інших місцевостях – Росія ось яка велика, від Волги і аж до Тихого океану простягнулася. А тут, у вашій крихітній області, де все заселено людьми, де найбільша їх густота в Україні – не бути цій авантюрній ідеї. Словом, повернуся до Києва, у всьому розберуся. Навіть Леоніду Іллічу Брежнєву (Генеральний секретар ЦК партії) з цього приводу доповім. А тим часом будівельники зі своїми інструментами нехай складають чемодани та забираються звідси геть... Аби від розміток геодезистів і будівельників тут і сліду на зосталося”. На душі в усіх стало легше, мовби важелезний камінь упав з плечей. Цю новину, за словами Т. Г. Антоника, умить рознесли по селах, вість про те, що Шелест дав указівку призупинити будівництво Горондянської (ніби за документами вона мала таку офіційну назву) АЕС, з радістю зустріли в бригадах колгоспу. Генерали, що були поруч та доповідали про будівництво, спохмурніли, вони не думали, що керівник України прийме таке рішення.
Із приятелем «Нивою» нещодавно проїхалися Чорним мочарем, побували у тих місцях, де, за інших обставин, тобто якби не Семенюк, Антоник, Ільницький, Хрущов, на сьогодні атомні турбіни виробляли б енергію. Навіть фото цієї унікальної місцини зробив – не йнялося віри, що цю всю територію мали віддати “під АЕС”. На щастя, ми, закарпатці, про реактори хоча й багато знаємо, але тільки про Чорнобильські, Фукусіми тощо. Яке то щастя, що Закарпатську АЕС так і не розпочали будувати. До речі, подейкують, що тодішнє обласне керівництво інформувало з цього приводу навіть самого Л. І. Брежнєва, але відповіді нібито не отримало. Натомість приїхали вчені на чолі з академіком М. Келдишем (президент Академії наук СРСР), яких також довелося переконувати в недоцільності спорудження на Чорному Мочарі атомної станції. Хтось навіть запитав, мовляв, а чому не будуєте в Криму чи в Підмосков’ї такі великі об’єкти? Московські гості відповіли, що туди на відпочинок їздить велике начальство, і що буде, якщо не, дай Боже, вибух трапиться? Словом, проговорилися й відповідь самі дали. Стало також очевидно, що й мирний атом не такий уже й безпечний. А коли в одному з винпідвалів засиділися допізна, то ще й більше понарозказували такого, від чого вуха в’янули.
До слова, Чорнобильська АЕС проектувалася у 60-х роках, а будівництво розпочали у 1971 р., до того ж рішенням Ради Міністрів Союзу РСР (саме тоді й мало буцімто розпочатися спорудження АЕС на Закарпатті). Була ще одна спроба звести АЕС – на Хустщині, але й цю авантюру “відбили” крайові очільники, навівши ще й аргументи, що Карпати – молоді гори, їх може “трусити”, а Ріка, Теребля впадають у Тису, яка живить Дунай, і що буде, коли станеться НП і її заражені води потечуть у Європу? Жоден із цих фактів так і не набув у ті часи гласності, про атомні “проекти” заговорили згодом. Тож важко знайти нині бодай якусь іншу цінну інформацію, розпитати очевидців, яких фактично майже не залишилося, тощо. Та як би там не було, але злощасні наміри кремлівських можновладців оминули наш край. І це завдяки двом закарпатським особам – Т. Г. Антонику і Ю. В. Ільницькому. Погодьтеся, їх вчинки, кроки на той період виявилися мужніми і принциповими. Але прикро, що останнім часом Чорний мочар, який є унікальним урочищем на карті Закарпаття, занедбаний, родючі землі опинилися без господаря. Гірко, адже тоді таки не дали (хоча з неабиякими потугами) на відкуп московським атомникам цю унікальну територію під кордоном, а на цей раз унікальний простір “з’їдає” недбальство, безгопосподаність, відсутність належної уваги до аграрної сфери, селянської праці, та й просто наші всеукраїнські порядки.
Михайло Папіш