Таку назву має гуманітарна місія ВГО «Союз «Народна Пам’ять», яку очолює Ярослав Жилкін. Її волонтери шукали тіла загиблих українських вояків у зоні АТО й на непідконтрольній Україні території, та повертали матерям.
Зустріч розпочав голова закарпатської ГО «Спілка учасників бойових дій «Об’єднані війною» Микола Марчишак, який пройшов Ілловайський котел. Саме він представив авторку фільму, журналістку криворізького ТРК «Рудана» Вікторію Сімкіну. Жінка працювала разом із режисером та пошуковцем «Чорного тюльпана» Костянтином Сологубом. «Ідея? Ми над цим не думали. Само собою народилося, – каже вона. – Шкода, що окремі кадри про аеропорт у Донецьку чи як працювали із полоненими не ввійшли до стрічки. Мені дуже запам’яталося вміння хлопців-пошуковиків, незважаючи на таку важку місію, посміятися над собою. Якось чекали їхнього повернення з непідконтрольної Україні території, то, як тільки приїхали, заявили: «Не переживай, ми памперси вже поміняли»…
Запрошений на показ фільму заступник закарпатського військового комісара з 33-річним досвідом служби, учасник АТО Петро Марко зазначив, що вже 5-ий рік іде війна, й не проти сепаратистів, а другої найсильнішої у світі армії РФ. Й що Закарпаття вже втратило 100 бійців (89 із них – воїни ЗСУ), 80 поховано в області. «Ми б не вистояли без підтримки людей. Тому всьому народу України, журналістам – спасибі. А також добровольцям, які йшли на той бік за тілами. Ми переможемо, бо за нами правда, бо з нами Бог». Опісля нагородив грамотами вже згаданих Вікторію Сімкіну, Костянтина Сологуба, а також закарпатців-пошуковиків Андрія Пйосу та Олександра Русина. Микола Марчишак, у свою чергу, вручив грамоти від їхньої організації, а також квіти дружинам і матерям хлопців. Олександр Русин зі сцени висловив вдячність Руху підтримки закарпатських військових, волонтери якого заробляли кошти не тільки для потреб вояків, й фінансово допомагали «Чорному тюльпану». Місія, власне, існувала на пожертви людей.
Двохгодинний документальний фільм важкий, кадри були зафіксовані на лінії розмежування в 2014 – 2015 роках. Це відверті зізнання людей, що там працювали. І про те, як на блок-постах до них «прив’язували» «сепарів», які пильнували їх, як розкопувати допомагав навіть собака, як молодий водій непрацюючого рефрижератора транспортував 8 тіл і від пережитого зліг у лікарню, як снилося пошуковикам, де потрібно шукати й знаходили. «Усі війни закінчуються однаково – смертю. «Легше їхати на той бік, ніж віддавати матері сина», «Хтось каже, що війна не міняє людину, це брехня»… Це – окремі фрази з фільму. Тут і сприйняття місцевими мешканцями пошуковиків. Одні проклинали, звинувачували, інші допомагали – як-от дідок, який в себе на городі таємно закопав нашого вояка, щоб, коли приїдуть шукати тіло, могли знайти. А міцева мешканка показувала в полі можливе місцезнаходження й на вухо шептала волонтерам: «Слава Україні». Олександр Русин додав, що надивилися всякого, й, зокрема, те, як біля понівечених тіл українських бійців, ополченці ДНР ледь не селфі робили.
За роки місії (2014– 2016 повернули додому майже 700 тіл вояків, виконали 650 виїздів у 105 населених пунктів, подолали кількасот тисяч кілометрів. Нині Збройні сили України самі виконують цю місію, мають сучасні авто й техніку, а тоді – добровольці «Чорного тюльпана», бо – «Хтось же це мусив робити». Після фільму «атошник» Марчишак зізнався, що він би не зміг. Стрічку радить подивитися чиновникам, якою ціною їм дістається нині мирне небо й сидіння в теплих кріслах. Петро Марко додав, що такі страшні кадри треба показувати, але, можливо, не всім. До речі, у залі від сили було чоловік 50, серед яких самі «тюльпанівці», кілька волонтерів.
Оксана ШТЕФАНЬО, газета
"Новини Закарпаття"