- Перші дні моєї служби в Чорнобилі почалися з пожежі на станції, - згадує ліквідатор. - У той час на об'єкті інтенсивно проводилися ремонтні роботи. На третьому блоці одну із металічних конструкцій потрібно було відпиляти. Один із робітників для прискорення процесу вирішив скористатися автогеном. Наслідок - в спецтунелі вигоріли кабелі (завтовшки з кулак), що забезпечували живлення всієї апаратури блоку. Після цього випадку кожна виробнича нарада починалася з розгляду та вирішення питань, що стосувалися пожежної безпеки.
Наша чергова варта, яка охороняла станцію, тоді несла службу безпосередньо в машзалі першого енергоблоку, де знаходилося також дві автоцистерни та ще пара машин спецтехніки.
- Досить часто разом зі мною ходив дозиметрист. Бачимо, що таке?.. Прилад показує 125 рентген при нормі 10-12. На фасаді частини "бетон дзвенів". До речі, своєрідними “дозиметристами” на забрудненій території були й комахи. Як тільки рентгени зростали, мухи та комарі зникали, - продовжує розповідь Віктор Петрович.
- Правда, не все у Чорнобилі “дзвеніло радіацією”. Люди ловили рибу, збирали гриби. Потім зібране приносили в лабораторію, де впродовж близько десяти хвилин їх перевіряли на радіаційний фон. Часто він був у межах норми. В рибі радіація, в основному, накопичувалася в кістках, а м'ясо можна було їсти. Судаків по лікоть приносили!
Наші працівники глибоко усвідомлювали всю серйозність становища, ставили виконання свого обов'язку вище за особисті інтереси, розуміючи, що працюють з великим ризиком для здоров'я та життя. Вони стійко переборювали всі труднощі, небезпека “гасилася” міцною згуртованістю, піклуванням один про одного, взаємовиручкою й високою відповідальністю за долі мільйонів людей. Щира їм за це вдячність.



Хвилинами напруги фізичних та моральних зусиль були сповнені всі дні перебування в зоні аварії, протягом яких Віктору Петровичу довелося гасити близько двадцяти пожеж. Горіли житлові будинки, диміли торф'яники чи палав “рудий ліс”.
- Найбільше запам'яталася пожежа в Прип'яті на заводі “Юпітер”, можливо тому, що вона була дуже складною, - розповідає ветеран. Тоді вигорів повністю один із цехів. - Прикро, але треба визнати, що під час ліквідації наслідків катастрофи не все було так гладенько і злагоджено, як інформували тогочасні засоби масової інформації. Тоді ми, ліквідатори, зіштовхувалися з багатьма прорахунками й недоглядами, які змушені були долати на ходу.
Пригадую ремонтні роботи покрівлі першого енергоблоку, які проводили солдати. Згідно з технологією, вони повинні були старий руберойд та пінопласт упаковувати в поліетиленові мішки й акуратно їх спускати додолу. Натомість всі залишки просто кидали зверху вниз, збиваючи стовпи радіоактивного пилу. І знову незнання. До цього нам було лише відомо про існування проникаючої радіації (гамма-випромінювання), а про те, що простий технічний пил несе у собі небезпеку бета-часток, які можуть викликати променеві опіки, коли радіоактивний пил потрапляє всередину і на шкіряні покриви людини, ніхто й гадки не мав. Особистих приладів для визначення рівня бета-випромінювання ще не було. Отож люди отримували великі дози опромінення (в середньому вони перевищували норму у 200-400 разів), а про смертельну небезпеку навіть не підозрювали. Правда, кожного дня дозиметрист перевіряв наші речі - стрілка зашкалювала. Тоді на звалище летіли матраци, ковдри, подушки, постільна білизна, кітелі, штани, взуття, портупеї, сорочки та інші речі, що були у вжитку.
Пізніше, повернувшись на Закарпаття, Віктор Петрович відчує наслідки невидимої чорнобильської радіації на власному здоров'ї через нестерпний біль у горлі. Двічі на тиждень навідувався до ужгородських лікарів, котрі систематично чимось обробляли горло. Правда, бажаних результатів лікування не приносило. Тоді він поїхав шукати ради в Києві, де його для обстеження направили в інститут нейрохірургії. Саме там і визначили справжній ступінь опромінення організму - 60 рентген (це перша чорнобильська категорія), а не три рентгени, як було записано в картці ліквідатора. Про свої недуги Віктор Петрович говорити багато не хоче...
Усього в Чорнобилі Віктор Петрович Захарченко замість однієї вахти (15 днів) пробув три. Як встановлений термін вийшов, заміни вогнеборцю ще не знайшли і попросили залишитися, потім ще. І так 45 діб без відпочинку.
- Я часто озираюся на ті 45 днів і ночей, прожитих у Чорнобильській зоні. Минають літа, а вони не стираються в пам'яті - навпаки, вивищуються над плином часу. Справді-бо, велике бачиться на відстані, - підсумовує цей мужній чоловік, котрому разом із іншими довелося безстрашно йти супроти ядерного ворога.