Село Річка (у Міжгірському районі) – оаза різноманітних ремесел. Тут досі вже поважного віку мешканці виготовляють сопілки та трембіти, а також дримби (щипковий музичний інструмент). Чимало селян займаються різьбленням по дереву. Багато жінок вишивають сорочки, рушники, серветки і скатерки. Але найпоширеніше тут ручне ткацтво. Кросна стоять майже у всіх хатах. Забуті горянами в інших селах гуні тут ніколи не переставали носити. Старші люди ходять в гунях до церкви. У кого є кілька гунь, то беруть їх і до роботи. На Різдво також колядують в гунях; їх одягають наречені перед тим, як виходять із церкви і їх обсівають пшеницею. Перший танець молодят – на покрівцях-джергах, схожих на гуні. У цьому одязі виступає й місцевий фольклорно-етнографічний ансамбль «Верховиночка».
Старожили розповідають, що їхні предки носили гуні і взимку, і влітку. До всякого випадку життя була інша – на похорони одягали чорну або сиву, на весілля – білу. У зимові довгі вечори молодь збиралася на вечорниці то в одній хаті, то в іншій хаті, де жили дівчата. Дівчата пряли, плели, вишивали. Хлопці теж приходили на вечірки. Вони робили веретена, ложки, прялки. Вхід на вечірки був тільки у гунях.
Щоб давнє ремесло освоювала молодь, 2013-го у Річці відкрили цех-студію ручного ткацтва з елементами вишивки (складова Міжгірського професійного ліцею), пише
Невідома Україна.
Як з’являється «на світ» гуня? Найперше вовну парять, після того миють у гірській річці 5-6 годин. Після висихання руно розскубують, а потім за допомогою спеціального гребінця чухрають на щиті. Відтак пластами укладають вовну в бочку, прикладають каменем, щоб уляглася. Відлежану «прививають» на куделю і «махають» із неї нитку. Якщо нитка всюди однакова, гладенька, то й гуня вийде рівною. «Помахану» вовну навивають на ціпки, а потім разом із ціпками нав’язують на спеціальну палицю – нав’язувач. Після нав’язування ниток сідають за кросна.
Для ткання потрібна нитяна основа. Її колись виготовляли з льону або конопель, тепер купують готову. Основу теж перекладають ціпками, щоб не збивалася. Виткані дві половинки майбутньої гуні зшивають і кидають у валило – конусоподібної форми дерев’яний цебер (природна пральна машина). Вовна тут відпереться без жодного хімічного порошку до сліпучої білизни. Кладуть у валило і светри, доріжки, ліжники. Сучасна пральна машина від такої кількости речей рано чи пізно вийде з ладу, а ця вічна. Потребує лише нагляду і дрібного ремонту. Поряд із валилом – нескладні стіл і грядка. На них гуні, ліжники і джерги стечуть від води, підсохнуть. Мокрими їх не доніс би навіть велетень.
Три-чотири дні вовна б’ється-колотиться під струменями води. Після валила дві половинки розшивають, кроять і вже остаточно зшивають, а краї оздоблюють: для жінок – кольоровими, а чоловіків – чорно-білими нитками. Начісують гребінцем.
Рейтинг цього верхнього одягу підвищують і туристи, які навідуються постійно. Шанувальники ретростилю спеціально приїжджають по них у село.
Найкращою і найдорожчою вважається гуня-коцованя (з довгим ворсом). Її волокна нагадують необроблену овечу шкуру. Що довший ворс на гуні, то краще вона захищає від дощу. На неї йде більше вовни, робота триваліша, тому вона й дорожча.
2013 року в селі уперше провели фестиваль «Річанські гуні».
У збірці Анстасії Даліди «Дзвони Карпатського краю» (2001) є і вірші про гуню («Мамина гуня», «Золотоє, овечоє руно»), і верховинські коломийки, в яких про неї йдеться («Сорочка-довганя, гуня коцованя»).