Так добре, коли ти проходиш через безліч випробувань: тобі відкриваються найрізноманітніші шляхи, на дорозі трапляються десятки дивовижних людей, а ти все одно тримаєшся свого орієнтиру. Більше того, робиш непротоптану стежку дорогою, якою захочуть іти після тебе. Написати це легко. А от жити так… Хоч для тих, хто обирає працю над собою та бажання бути не просто майстром – Вчителем, це – як дихати.Михайло Михайлович Рошко. Декан факультету іноземної філології. Лектор із незабутнім стилем викладання. Письменник, який відкриває нові світи. Журналіст із колосальним синтезованим досвідом роботи. Врешті-решт, щасливий чоловік і просто батько двох доньок.

Народився на Міжгірщині. І це неспроста. Люди, які виросли поміж горами, з більшою покорою приймають життя: ти не маєш інакшого шляху, аніж важко підійматися і спокійно сходити з вершини. Тільки доклавши зусиль, ти можеш дійти до вершечку, де тобі відкриється неймовірна краса. За кожну таку перемогу ти маєш заплатити ціну: час, думки, сили, наполегливість. Є ще одне правило: слухати те, що навколо тебе, бо ти не сам – маєш зважати на інших.

«У мене батько був мисливець. Я брав його гвинтівку, брав собаку, але ніколи не шукав чогось, щоб застрелити. І гриби не шукав у горах. Я любив дивитися кругом на красу, сісти на полонині і думати купу думок. Ось що мені подобалося.

Дуже люблю тишу. Мене батько вчив, що в лісі треба йти тихо і мовчки, якщо хочеш щось побачити. Я міг знайти зайців, лисицю, виходив на дикого кабана. Тато казав, що в лісі треба слухати, а не галасувати…Втім, так само, як і в житті...».

Михайлу Михайловичу пощастило: він виріс у тій сім’ї, де любов була щоденною їжею. Згадує: «Мої батьки намагалися дати мені все можливе. Батько навчив читати ще до школи. Саме він прищепив мені любов до книг. І хоч був водієм автобуса, перечитав майже всю класику, яка була. Я пам’ятаю, ми вранці прокидаємося, а він збирається в рейс і читає. Гемінгвея, Толстого, Достоєвського. А за сніданком чи вечерею зацитує якийсь цікавий фрагмент, щоб заінтригувати, і піде на роботу. Він знав, що я потім знайду ту книжку і буду читати.

Я б не міг виділити з дитинства найяскравіший спогад. Мене любили. Любили сильно. І це найкраще. Більше і не треба!».

Тато в рейсі. Мама працює в універмазі. Так складалося, що тотального контролю над Михайликом не було. Міг прибігти зі школи, кинути рюкзак і бігти з хлопцями надвір. «Був хуліганом. Я жив у такому районі, де мало було людей, які мали вищу освіту. Половина з тих хлопців, з якими я ріс, по тюрмах сиділо, п’янички були. Але і це досвід. Вони навчили мене знати собі ціну, не дозволяти іншим руйнувати себе, займатися тим, що подобається. Я закінчив школу далеко не на «відмінно»: там, де було цікаво, міг бути кращим за всіх. Де було нудно, міг просто піти.

Моїм улюбленим предметом у школі була література. Підручник я перечитував уже влітку – ще до того, як почався семестр. Інша річ, що з учителями літератури не дуже пощастило. Її вела, зокрема, класна керівничка, яка перетворювала ці уроки на виховні години. Я надолужував те, що пропустив, уже в університеті. А улюбленими в школі були вчитель історії та математики: ми мали покласти ручки і слухати, а вони всю тему вимальовували на дошці. Я до цього часу пояснюю літературу на дошці та з крейдою в руках. І теж вимагаю такої уваги: тепер пояснюю, тепер можете записати, тепер пояснюю, тепер можна записати і т. д.».

Із шостого класу працював на турбазі інструктором, займався альпінізмом, але найбільше гірськими лижами. Був позаштатним членом рятувальної служби Міжгірського району. Після школи нікуди не вступав, бо спочатку служба: який ти чоловік, якщо не був в армії? «Я свідомо туди пішов. Там не було страшно – там було жахливо. Дика дідівщина: жорстока і груба. Людей убивали на смерть.

Хоча і тут мені щастило. Не одразу, але вдалося заслужити у старших хлопців повагу: і через свою добру фізичну підготовку, і через те, що грав їм на гітарі. Ось там я зрозумів одну істину: світ апріорі несправедливий. Все, що тобі залишається, – це вимагати справедливості від себе».

{g}