Свій режисерський дебют Євген Віталійович Тищук (на фото), нинішній головний режисер Закарпатського обласного театру драми й комедії
м. Мукачево, вважає не зовсім «благополучним».

Йдеться про експериментальну бенефісну постановку п’єси Жана Ануя «Генерали в спідницях» до 70-річного ювілею з дня народження заслуженого артиста України Валерія Столярова (1993 р.). На сторінках обласної преси робота початкуючого режисера піддавалася критиці за надмірне захоплення зовнішніми ефектами дійства. Рецензент Людмила Попова не брала до уваги те, що молодий постановник лише починає творче життя в цьому амплуа і що його потяг до яскравої театральної форми, в даному випадку клоунади, – обов’язкова данина експерименту. Втім Євген Тищук вже тоді володів неабиякою витримкою.

Самокритичне ставлення до своєї роботи і тоді, і тепер дає йому право однаково скептично сприймати і звинувачення, і безоглядне захвалювання. А пригадуючи цю подію, вважає, що критика була справедливою.

Отож початок режисерської кар’єри не був устелений трояндами, вони з’явилися вже потім, адже свій 50-річний ювілей (народився 18 серпня 1966 р.) зустрічає, маючи в творчому доробку тридцять три зіграні акторські ролі, більше сорока поставлених вистав, написаних десять драматичних творів та дванадцять художньо оформлених прем’єр.

У Мукачівському театрі Євген Тищук служить із 1 серпня 1991 р. Разом із дружиною Веронікою, уродженкою міста над Латорицею, молоді випускники Київського державного інституту культури ім. Олександра Корнійчука поповнили творчий склад саме в той час, коли в театрі виникла потреба в молодих акторах для постановки п’єси Раїси Ільницької «Тусовка», яку готував режисер Станіслав Мойсеєв, нині головний режисер Київського театру ім. Івана Франка. Євгену доручили роль Анатолія, Вероніці – Юки. Молоді актори блискуче впорались із завданням. Згодом Євген успішно виконує у виставах різнопланові ролі, такі, як Генрі («Герцог Гонзаго» Недялка Йорданова), Смуглянка («В бій йдуть тільки старики» Леоніда Бикова), Бабс («Здрастуйте, я ваша тітка» Володимира Полякова), дядько Лев («Лісова пісня» Лесі Українки), Яша («Вишневий сад» Антона Чехова), князь Звездич («Маскарад» Михайла Лермонтова) тощо.

У характері Євгена Тищука є чудова риса – він уміє вчитися. Ази театральної науки опановував у народному театрі «Данко» рідного Краматорська, де його першим вчителем був режисер Іван Войтюк.

«Якщо вибудувати мою режисерську освіту в часову лінію, – уточнює ювіляр, – то виходить, що в мене було три етапи. Перший: у Київському державному інституті культури ім. Олександра Корнійчука разом із дружиною Веронікою ми навчалися на курсі викладачів Віталія Борсученка та Юрія Попелова. Другий: навчання в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого – зустріч з чудовим педагогом Костянтином Дубініним, який передав мені великий багаж фахових знань, вселив впевненість у власні сили. Третій: магістратура Школи-студії (інститут) МХАТ ім. Антона Чехова, де переймав досвід у Валерія Фокіна на його незабутніх лекціях із режисури, майстерності композиції, та практично навчався впродовж двох років біомеханіці Всеволода Мейєрхольда під керівництвом Олексія Левинського. І, звичайно, незабутній період стажування в Парижі в театрі Комеді Франсез».

Здобутий багаж знань і акторської практики дають підстави і право керівництву театру перевести актора Євгена Тищука в 1997 р. на посаду режисера-постановника. Невдовзі він поповнює репертуар театру прем’єрами: «Лісова пісня» Лесі Українки, «Дім Бернарди Альби» Федеріко Гарсіа Лорки, «Скляний звіринець» Теннессі Вільямса, «Над прірвою в житі» Джерома Селінджера, «Великодушний рогоносець» Фернана Кроммелінка, «Смерть Тарєлкіна» Олександра Сухово-Кобиліна, «Едіт Піаф» за мемуарами Едіт Піаф.

Режисер Євген Тищук вважає, що й надалі головною фігурою в театрі є актор. Але успішним може бути тільки той, який досконало володіє не тільки психологічною мовою, а й мовою тіла, поєднуючи це з думкою, емоціями, переживаннями, психологічними тонкощами гри. Актор повинен вписуватися в так звану сценічну партитуру, схожу на скляну оболонку, всередині якої горить свічка, вогонь, що спалахує як продукт акторської творчості і яскраво висвітлює те, що глядачі бачать на сцені. За таких умов вистави мають чітку структуру, яскраву форму і логічну завершеність.

Про його вистави, своєрідні й цілісні, неодноразово писала преса. Журі театральних фестивалів відзначало оригінальність образного рішення, точність та неординарність побудови режисерської партитури. Євген Тищук – триразовий лауреат обласної театральної премії імені братів Євгена та Юрія-Августина Шерегіїв (2001, 2011, 2013). Дипломант Всеукраїнського театрального фестивалю «Ні, я живу, я буду вічно жити!» – до 140-річчя від дня народження Лесі Українки та 100-річчя виходу в світ драми-феєрії «Лісова пісня».

Із 2000 року Євген Тищук – головний режисер театру. На новій посаді зарекомендував себе вмілим і перспективним організатором творчого процесу з креативним баченням завтрашнього дня театру, і надалі готового до творчих експериментів. У виставі «Едіт Піаф» (2015) піддав експерименту об’єднання «відчуження» епічного театру Бертольда Брехта з «монтажем атракціонів» Сергія Ейзенштейна. Вистава напрочуд вдала, особливо популярна серед молоді.

Разом з тим прізвище режисера Євгена Тищука можна легко знайти і серед дипломантів цілого ряду міжнародних театральних фестивалів. Його п’єси «Принцеса без горошини», «Сонечко всередині», «Принц та Чудовисько» поповнюють репертуар багатьох театрів України, Росії, Білорусі, Хорватії.

Володіючи значним обсягом професійних знань, практичним досвідом, поєднує творчу діяльність із викладацькою роботою, навчає премудрості театрального мистецтва студентів Ужгородського коледжу культури і мистецтв, учнів Мукачівської дитячої школи мистецтв №2, використовуючи свою методику з опануванням елементів біомеханіки за системою Всеволода Мейєрхольда. Проводить майстер-класи з театральної біомеханіки в Україні та за кордоном. Студенти Ужгородського коледжу культури і мистецтв показували свої знан­ня біомеханіки на Міжнародному фестивалі театральних шкіл «Натхнення» в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого, де були присутні театральні школи 15 країн світу.

Високий професіоналізм, невтомна працездатність у пошуку нових форм театральної виразності, участь у громадському житті театру, міста, області – характерні риси ювіляра.

Він є заступником голови художньої ради театру, головою профкому. Постійно очолює журі конкурсів серед аматорських театральних колективів та мистецьких шкіл області. Переїхавши із крайнього сходу на крайній захід України, захопився красою міста над Латорицею й тепер вважає своїм обов’язком поставити виставу з його історії. Це буде «Князь Корятович» за п’єсою Олександра Гавроша, показ якої відбуватиметься на майданчиках Мукачівського замку. Успіхи чи невдачі завжди ділять із ним дві Вероніки-акторки – дружина й донька.

Кожен справжній митець піддається мріям, які й визначають шлях у майбутнє. «Наш колектив, – стверджує ювіляр, – театр майбутнього, театр нової театральної естетики, яка об’єднує в собі яскраву метафоричну форму, наповнену психологічним змістом, що динамічно розвивається в просторі та часі разом із цілеспрямованою дією всемогутніх акторів, духовні та тілесні можливості яких готові до виконання будь-якого завдання. Отож і готуємося до експериментальної постановки драми – біомеханічний тренаж за Річардом Бахом «Чайка Джонатан Лівінгстон».

Василь АНДРІЙЦЬО,
кандидат мистецтвознавства