Днями побував на залізничному вокзалі в Мукачеві саме в час, коли відходить єдиний поїзд, що курсує з обласного центру Закарпаття в Москву. Найперше, що впало в очі, – невелика кількість автотранспорту на площі перед вокзалом, а ще до новорічних свят тут не було вільного місця для паркування. Вельми здивувало й те, що в касі люди вільно купували квитки перед самим відправленням, хоча минулої осені їх потрібно було замовляти не пізніше ніж за місяць...
Нині ж часи кардинально змінилися, пасажиропотік у Москву різко змілів. За даними «Укрзалізниці», тільки за березень і квітень поточного року цей показник знизився на майже 35 відсотків. «І це, я вважаю, ще не межа, - зауважила касир Мар’яна. – За моїми власними спостереженнями, день від дня квитки до Москви купують усе менше».
Події на Майдані в Києві, а потім у Криму і нині на Донбасі внесли корективи у відносини двох колись дружніх народів. Я мав розмову з кількома потенційними нашими заробітчанами, які трудяться на новобудовах Москви та Підмосков’я, доглядають дітей, працюють домогосподарками в родинах заможних росіян. Усі в один голос стверджували, що ставлення до українців різко змінилося на негативне. А все через ту неймовірно
брехливу пропаганду, яка ллється з ефіру телебачення та радіо в Росії 24 години на добу.
«Коли я їхав додому, - розповідає будівельник Іван Корнута з Тячівщини, - то в Москві на Київському вокзалі підійшли три молодики. Вони задиралися до мене, обзивали «хохляцьким козлом» і навіть погрожували побити. Та, на щастя, неподалік знаходилися два міліціонери, тож вони не посміли. А вже в потязі в моєму купе їхала сімейна пара до Брянська. Вони теж косилися на мене, а перед виходом чоловік з люттю та агресією назвав українців «зрадниками, продажними шкурами, американськими холуями» й сказав, щоб ми, заробітчани, забиралися з його країни. Того ж дня в Конотопі до мене підсів 26-річний чоловік із Хустського району. Він розповів, що його російські прикордонники зняли з потяга і мотивували відмову у в’їзді в Росію відсутністю медичної страховки та грошей на час перебування в їх країні, хоча раніше чогось подібного ніколи не вимагали. За його словами, таких, як він, не пропустили вже десь зо два десятки українців».
Інша жителька того ж таки Тячівського району Ганна Бенца більше десяти років працює домашньою робітницею в однієї московської бізнес-вумен в її заміському будинку в містечку Моніно. Платила росіянка справно і роботою закарпатки була задоволена. А в березні одного дня сказала, що більше її послуг не потребує. І не тому, що роботи не було, а через ту нещасну путінську політику. Так жінка опинилася на вулиці й уже хотіла брати квиток на потяг додому, та несподівано зустріла іншу господиню з того ж таки містечка. Нова хазяйка виявилася доволі співчутливою і байдужою до політики. Там пані Ганна працює й донині, але стверджує, що в Росії загалом ставлення до українців стає гіршим, ніж до таджиків чи узбеків, а ще до Нового року було навпаки.
«Прогнозуємо, що психологічний клімат для наших мігрантів й надалі ставатиме дедалі нестерпнішим, — зазначив голова Всеукраїнської профспілки працівників-мігрантів в Україні та за її межами Сергій Олійник, - тому нині профспілки активно виступають за те, щоб українці переорієнтовувалися на інші ринки праці, зокрема європейські, і вони це хоч і поволі, але роблять».
І це дійсно так. Приміром, мешканець Іршавщини Василь Легеза тривалий час працював у Москві. На великодні свята цьогоріч повернувся додому і з уже відомих причин в Росію більше не поїхав. Натомість оформив робочу візу в Польщу і тепер працює на будівницві в місті Лодзь. Там хоча й платять дещо менше, та ставлення до українців набагато приязніше, чим чоловік дуже задоволений. І такі випадки нині непоодинокі. Переорієнтація закарпатських заробітчан на європейські ринки праці набуде ще більшої масовості, якщо візовий режим з ЄС буде відмінено. І Україна цим шляхом рухається...