Продовжуємо знайомити читачів із депутатами Закарпатської обласної ради. Прийшла черга й фракції ВО «Батьківщина». Коли звернулися до Юрія Паканича, на розмову погодився не одразу, мовляв, є більш досвідчені й знані колеги, та й роботи в хірурга обласної лікарні завжди чимало. Та все ж наступного дня люб’язно завітав до редакції.

Юрію Андрійовичу, так розумію, що питання обрання фаху у вас було вирішене наперед…

– Практично так. Я рухався у фарватері своїх батьків, і мене, фактично, ніхто й не питав (Сміється. – Авт.). Розумієте, я виріс у медичному середовищі. Батько працював фельдшером у Драгівській дільничній лікарні на Хустщині, мама – санітаркою. Багато часу проводив там. Коли приходив у школу, від мене пахло йодом і ліками. Так само було й у нас удома. Медичний дух мене з дитинства «проїв», як то кажуть, до кісток. Двоє моїх братів – лікарі-стоматологи. Ще один, правда, став педагогом.

Чому обрали саме хірургію?

– Важко сказати. Мене просили вступати на стоматологію, та я чомусь уперся, дуже хотів стати хірургом. Можна сказати, що спершу це була моя забаганка. Та згодом це бажання стало усвідомленим, і я досяг поставленої перед собою мети.

Складно було?

– Після закінчення лікувального факультету Івано-Франківської медичної академії за розподілом мав відправитися на роботу в якесь село на Київщині. Мене це не влаштовувало. Тому вирішив продовжити навчання у військово-медичній академії. Вона лише недавно була відкрита і про неї мало хто чув. У військкоматі дали направлення, і я вступив на хірургію. Після трьох років навчання служив у Хмельницькому, потому в медбаті в Ужгороді. 2001 року звільнився в запас, а з травня 2002-го працюю хірургом у обласній клінічній лікарні ім. А. Новака.

Опишіть ваш класичний робочий день.

– Він розпочинається о 9.00, та я намагаюся прийти на роботу швидше, одразу після восьмої. До «п’ятихвилинки» встигаю оглянути хворих, дізнатися про їхній стан, щось підкоригувати. Це ж люди, не може все проходити гладко. Потому здаю чи приймаю чергування, знову оглядаю хворих, проводжу консультації, приймаю нових пацієнтів чи виписую тих, хто одужав. Звісно, роблю операції чи асистую колегам. Чимало часу займає оформлення медичної документації. Також бувають нічні чергування з 19.00 до 9.00. У визначені дні чергую й по «санавіації» області. Викликати можуть у будь-який момент, тож постійно потрібно мати при собі телефон. За потреби піднімають – і їдеш у Рахів, Сваляву, Тячів…

Часто викликають?

– Упродовж року 5–6 операцій набирається.

А за власним здоров’ям слідкуєте? Спорт, фізкультура…

– Намагаюся. Хоча не завжди вдається. З дітьми деколи м’яча ганяю. Вранці заохочую взяти гантелі. На жаль, бракує часу. Я не палю. Спортом займався у межах шкільної програми, та він мене «наздогнав» у військовій академії. По фізпідготовці потрібно було здавати державний екзамен, тож фізичними вправами доводилося займатися серйозно.

Маєте хобі?

– Моє хобі – моя сім’я. Маю дружину Марію, вона також лікар за фахом. Із нею виховуємо двох синів і доньку. Люблю проводити час зі своїми на природі. Деколи малюю. Коли діти запитали, де вчився цьому, сказав, що як Шевченко – у бур’янах у селі (Сміється. – Авт.).

Робота медика важка не тільки фізично, а й психологічно. Як знімаєте втому, стрес?

– Поділяю думку, що найкращий відпочинок – це зміна виду діяльності. Коли переключаєшся на іншу роботу, то й відпочиваєш. Сім’я, ремонт, машина, хатні справи… Якогось оригінального рецепту не маю. Хоча є один «пунктик» – деколи засиджуюся за нині популярною комп’ютерною онлайн-грою «World of Tanks». Щоправда, тоді стрес отримує дружина – свариться, що я на комп’ютері одружився, а не на ній (Сміється. – Авт.). Але це буває епізодично.

Як зазвичай проводите свій вихідний?

– У неділю сім’єю ходимо до церкви. Потому йду на роботу. Адже люди прооперовані, їм не можу в п’ятницю сказати: «До побачення, зустрінемося в понеділок». Тож вихідних у класичному розумінні в мене практично не буває. Трапляється, що немає хворих, або ж є неоперовані. Тоді більше часу проводжу вдома, але невдовзі вже не знаходжу собі місця, починає щось дошкуляти. А так – завжди на роботі, навіть на Різдво чи Великдень. Навіть коли їду кудись, однаково вранці приходжу в лікарню, оглядаю хворих, роблю перев’язки. Те ж саме, коли повертаюся з поїздки. Часто у вихідні сім’єю вибираємося на природу.

Свою відпустку як проводите?

– Найчастіше – в одному з сіл у батьків. Кілька разів вдавалося виїжджати на море, аби дітей оздоровити. Були в Туреччині й Хорватії. В Криму побувати не встигли… Та й із нашими доходами особливо не поїздиш.

Шість років ви служили військовим хірургом, тож знаєте специфіку такої роботи…

– Специфіка полягає у війсь­ковій дисципліні. Постійно перебуваєш під тиском командира, хоча, звісно, за операційним столом тобою ніхто не командує. Але я служив, коли армія розвалювалася. Це нині Збройні сили в пошані, а тоді генерали ходили з великими зірками й медалями, а солдати – голі-босі, все занепадало. Я тому й звільнився з армії, бо мене це гнітило, бачив, що йдемо в нікуди. Тепер пожинаємо плоди такої політики. Може, тодішні генерали й несвідомо розвалювали армію, але ж як можна, спостерігаючи занепад, брати величезну зарплату й інші блага від держави і нічого не робити?

Ваші колишні товариші по службі, військові лікарі, нині мають аж занадто багато роботи, бо ж чи не щодня наші хлопці на сході отримують поранення. Спілкуєтеся з колегами?

– Звичайно. Мій друг полковник Аркадій Сельменський очолює відділення невідкладної хірургії Львівського військового госпіталю. У зоні АТО був чотири ротації, 60 діб – у Донецькому аеропорту.

Що розповідають війсь­кові? Чи мають все необхідне для надання допомоги пораненим?

– Детально на цю тему, чесно кажучи, не спілкувався, але знаю, що нині необхідні ліки є. Правда, у нас буває, що є не там, де потрібно.

А як із забезпеченням ліками в нашій обласній лікарні? Кілька років тому всі крайові медичні заклади забезпечувалися всім необхідним за рахунок бюджету практично на 100%.

– В обласній лікарні донедавна було все! Хворі не купували нічого, хіба якийсь копійчаний мізер. Мої друзі, які працюють у лікарнях по всій Україні, не йняли цьому віри, казали, що такого не може бути. Нині ситуація гірша, але працювати є з чим. На мою думку, лікарня забезпечена необхідним десь на 60 – 70%. У порівнянні з іншими медзакладами, де немає взагалі нічого, це дуже багато. Хворі власним коштом якщо й купують, то небагато, і лише недорогі ліки. Але й за цим головний лікар Юрій Яцина дуже суворо слідкує й забороняє лікарям давати хворим приписи на придбання медикаментів. Пацієнти не купують антибіотики (а вони дуже дорогі), препарати для інфузії, шприци й системи. Хоча потреб, зокрема в хірургічному відділенні лікарні, є дуже багато. Нещодавно на цю тему мав розмову з головою облради Михайлом Рівісом. Він пообіцяв посприяти у придбанні деякого обладнання. Сподіваюся, свого слова дотримає.

Забезпечення в тому числі обласної лікарні залежить від обласного бюджету. Ви – депутат облради і секретар постійної комісії з питань охорони здоров’я. Які кошти на медицину закладаються на наступний рік?

– Ще не відомо. Розрахунки обласного кошторису робляться після ухвалення державного бюджету. Хотілося б, щоб утримався хоча б рівень поточного року, але думаю, що буде гірше. Ви ж бачите, що в країні діється… Дуже хочу помилятися.

Як сталося, що ви зацікавилися політикою, подалися в депутати?

– Політикою як такою я цікавився завжди. В нашому народі всі від народження – експерти в політиці, футболі й медицині (Сміється. – Авт). А якщо серйозно, мені не раз надходили пропозиції балотуватися в депутати. Я відмовлявся. А торік, якщо на чистоту, спробувати себе на виборах у обласну раду мене загітував брат Михайло, депутат Тячівської райради.

Ви балотувалися в Ужгороді?

– Ні. На своїй «малій батьківщині» – кущ Чумальова, Кричова, Угля, Широкий Луг, Новоселиця. Система виборів була дуже заплутана. Я обрався, але й досі не знаю, як пройшов (Сміється. – Авт.).

Ви вперше стали депутатом. Що нового дізналися про нашу систему місцевого самоврядування?

– Для мене все було нове. Я зовсім по-іншому уявляв роботу влади, на рівні побутових стереотипів. У житті все виявилося набагато складніше. У багатьох питаннях спершу взагалі не розумівся. Тому доводилося вчитися, адже я політик без досвіду.

Чи змінилася ваша думка про депутатів?

– Важко сказати. Вони такі ж люди, як і всі. Дехто з досвідчених обранців мені казав, мовляв, ти ще молодий, придивляйся, політика – то брудна справа. Я на таке відповідав: «Політику роблять люди, тож якщо вони брудні, то й політика буде брудною. А якщо нормальні, то й працюватимуть нормально». Серед депутатів є й справжні «вовкодави», в яких пріоритети й цінності зовсім не ті, що в простих людей. Після спілкування з ними склалося враження, що так не повинно бути.

Здивувало, що в залі зустрів і таких «знакових» осіб, яких після Революції гідності там не мало би бути в принципі. Але народ зробив свій вибір...

Тобто було й розчарування…

– Так. Подумалося, що нічого не зміниться, якщо й надалі керуватимуть люди, які довго в політиці. На мою думку, слід законом обмежити повторне обрання. Бо з часом політичні «довгожителі» починають працювати за принципом «ми вам вчора – ви нам сьогодні», гору беруть особисті амбіції, образи. І це не залежить від приналежності до партії чи фракції. Один депутат, фактично, нічого не вирішує. Щоб розв’язати якусь проблему, потрібно знати, до кого звернутися. Досвідчені обранці це знають. У принципі, все як у житті.

Наскільки чинна Закарпатська обласна рада, на вашу думку, є діє­здатною і продуктивною в роботі?

– Вважаю, що обласна рада поки що не працює на повну потужність.

Що заважає?

– Занадто великий вплив на її роботу здійснює обласна адміністрація. Облрада рухається в її фарватері. Все-таки ОДА, хороша вона чи погана, ґаздувати в раді не повинна. Саме обласна рада як представницький орган громади має приймати рішення й контролювати його виконання обласною адміністрацією. Це моя суб’єктивна думка, може, я й не правий.

Змінити таку систему, гадаєте, можна на рівні області чи потрібні законодавчі зміни в державі?

– Все впирається у закон про вибори. Я можу помилятися, але дивіться – депутатами облради є чимало людей, які працюють в адміністрації, починаючи з голови ОДА. Звісно, що вони виконують його вказівки при голосуванні. Вважаю, що такого не має бути, бо це конфлікт інтересів і шкодить роботі. Потрібно визначитися, в якій ти владі, – законодавчій чи виконавчій. Змінити це можна на державному рівні.

Коли ви балотувалися в депутати, чи ставили перед собою певну ціль і чи вдається її досягати?

– Чесно кажучи, чітко окресленої цілі в мене було.

Зробити в рідному Чумальові дорогу, наприклад…

– До такого примітивізму я не опускався. Під час виборчої кампанії взагалі перед земляками особливо не надривався, в тому краї мене й без агітації добре знають.

Потому мої колеги з фракції жартували: «Ми ще не бачили, щоб хтось так «на халяву» проскочив у облраду, як ти» (Сміється. – Авт.). На що я парирував, що нормально жити треба з людьми й самому бути нормальною людиною, тоді тобі й без зайвих обіцянок довірятимуть. На виборах людям казав, що дороги асфальтувати не буду й навіть у школу телевізор не куплю, бо такий самий бюджетник, як і ті вчителі. Моє завдання – голосувати за такі рішення, так розподіляти кошти, щоб дороги будували й телевізори купували ті, хто має це робити. Я лікар, моя робота – лікувати, і якщо я цього не роблю, мене просто звільнять. Це нормально, що кожен має виконувати те, до чого взявся. І в особливу заслугу нормальне виконання виробничих завдань ставити не потрібно. До речі, своїм виборцям поки ще нічим особливим посприяти не встиг. Через це вже дехто починає косо дивитися в мій бік (Сміється. – Авт.). Але ще маю час проявити себе.