Він народився на Перечинщині в живописному селі Туриця 10 жовтня 1936 року в багатодітній сім’ї лісоруба. Як і ровесники, Іванко ходив до місцевої семирічки, старанно вчився, прагнув у всьому бути першим: до цього зобов’язувало його прізвище – Козак. Якось учителька української мови й літератури Марія Григорівна Чубенко ввійшла в учительську неймовірно схвильована, піднесена: «Якби ви знали, колеги, який прекрасний вірш написав мій Козак-козаченко, мій Іванко!» І зачитала вірш «Калина». Це один із найдорожчих споминів Івана Юрійовича, адже висока оцінка й щира прихильність педагога окрилили хлопчика, вселили в душу мрію стати причетним до творення літератури. Про те, що стане відомим письменником, навіть не мріялося. На той час про­явився ще один хист Івана – любов до малювання. Що ж, усе закономірно. Навколишня чарівна природа, аура звичаїв, побуту, в яких він зростав, не могли оминути його чутливої до всього прекрасного душі. Так щасливо склалося, що з юних літ і дотепер він відданий і літературі, і образотворчому мистецтву. Його картини прикрашають оселі не лише земляків-перечинців, а й багатьох закарпатців, друзів у містах і селах України. Поезії ж Івана Козака припали до серця вже не одному поколінню наших краян. До них звертаються люди різного віку, і кожен знаходить щось своє, важливе й потрібне саме в цю хвилину.

Іван Юрійович завжди прагнув зберегти духовну єдність із людьми, серед яких виріс, відтворити дорогі для них сторінки героїчного минулого. Відома письменниця й на­уковець Лідія Повх написала: «...Головною ознакою манери письма І. Козака залишається одвічна народність, яка зблискує відточеною гранню в романах у віршах «Віків передзвони», «Покута», «Прозріння», «Сповідь». До речі, три останні склали унікальну в українській літературі поетичну роман-трилогію «Доле наша, хто ти?» Вона побачила світ у вигляді окремої книжки в 2005-му. За цей твір автору присуджено обласну літератур­ну премію імені Федора Потушняка.
Особливої уваги заслуговують драматичні твори Івана Козака «Гомін Барвінкової долини» й «Судний час». Останній поставлений на сцені Закарпатського обласного українського муздрамтеатру ім. братів Шерегіїв. Виставу, присвячену світлій пам’яті Августина Волошина, з великим успіхом сприйняли в багатьох областях України. Припала вона до душі й гляда­чам Словаччини.

Протягом усього творчого життя Іван Юрійович активно й плідно працює в галузі публіцистики. З-під його пера вийшли сотні статей із найактуальніших питань культурно-мистецького життя краю, важливих соціальних проблем. Окремі з них склали книжку «Просвітніми стежками».

Доробок Івана Козака як поета, драматурга, публіциста – це синтез прожитого й пережитого письменником. Все було на його шляху. Якось зізнався: «Доля не була мені вередливою мачухою, але й не була ніжною опікункою». Закінчивши семирічку, Іван разом із однолітками опиняється на Донбасі, де піднімає з повоєнних руїн шахти, заводи. Там здобув професію шахтаря. Потім була служба в армії, навчання в Луганському педінституті ім. Т. Г. Шевченка, згодом – у Вищій партійній школі при ЦК КПУ. Після повернення в 1964 році в Перечин працював учителем у місцевій середній школі. Затим – робота на різних керівних посадах на районному та обласному рівнях. У перші роки незалежності України був першим заступником голови Перечинської райдержадміністрації. Службові обов’язки відбирали час, відволікали від улюбленої творчої справи. Але водночас він прагнув допомагати людям, підтримувати обдаровану молодь тощо. Попри велику зайнятість, завжди займається громадською роботою. Іван Козак – член ради крайового товариства «Прос­віта», голова його районного осередку. Досі до нього звертаються і за порадою, і за дієвою підтримкою активісти-просвітяни, бібліотекарі, молоді літератори, журналісти. Для всіх Іван Юрійович знаходить час, терпіння. Інакше просто не може бути. Його душа, мов щедрий кетяг дозрілої червоної калини. Тієї, про яку він написав свій перший вірш.

Письменники Закарпаття від усього серця вітають свого старшого колегу, пaтріарха крайової літератури з прекрасним ювілеєм! Із роси й води вам, шановний Іване Юрійовичу! Хай же вашому козацькому роду не буде переводу!