Російська державна пропаганда майстерно маніпулює, звинувачуючи у фашизмі цілі країни і народи. Щодо України так, тут взагалі поєднана найбільш цинічна форма звинувачення. Висвітлення українців як націоналістів-фашистів і стало основним ґрунтом розпалювання міжнаціональної нетерпимості та військової агресії проти нашої держави. При цьому пропагандистська машина приховує підтримку самою Росією націоналістичних рухів не тільки всередині країни, а й на території ряду європейських країн.
Фашизм і нацизм в сучасному російському суспільстві сприймаються як одне і те ж. Зазомбовані споживачі державних російських каналів не звертають уваги на людей, які марширують по Москві зі свастикою і підкидають руки у відомому всім вітанні
Націоналізм у різних країнах, в тому числі в Україні і Росії, має різні форми: від культурного чи просто національної ідентифікації, до шовінізму, расизму, фашизму. Розглянемо найбільш поширений, характерний тип націоналізму для України і Росії.
Історично в Росії склались два підтипи націоналізму. Один тип позначає «російське» в дуже широкому сенсі, включати всі народи і релігійні групи, які традиційно проживають на території колишнього СРСР або проживали до цього в Російській імперії. Головний виклик цих націоналістів – реінтеграція колишніх радянських республік на окремі території.
Другий тип націоналізму — набагато більш ексклюзивний. Мова йде про расистський етнічний російський націоналізм, що прагне до «чистої Росії», вільної від «забруднюючих» народів інших національностей, або принаймні тих, хто не належить до «слов’янської національності». Головний виклик цих націоналістів — запобігання імміграції небажаних груп і, для деяких, реміграція росіян чи слов’ян, які «застрягли» за кордоном, поза межами російської держави. Обидві форми націоналізму історично виступають на підтримку Росії, але в той же час знаходяться в глибокій конфронтації один з одним.
Територіальна експансія Росії починає ускладнюватися політикою Путіна, який потенційно розпалює «етнічно» налаштованих ексклюзивних російських націоналістів та активно використовує їх у всіх зонах гарячих конфліктів. Не секрет, що націоналістичні угруповання росіян активно беруть участь у бойових діях в Україні. У складі незаконних збройних формувань на Донбасі воювало поряд з націоналістами, які становили кістяк т.зв «добровольців», воюють неоязичники, старообрядці, націоналісти, сталіністи.
Як приклад угруповання «Русич» не велике, але це практикуючі неоязичники. «Російська православна Армія більше має відношення до РПЦ», а якщо ще трохи покопирсатися, ми знайдемо представників російського старообрядництва серед бойовиків. Воюють насамперед російські націоналісти. Їх релігійні погляди в цьому контексті не мають ніякого значення. У людей, які в це вірять, в голові дуже добре уживається війна православних сталіністів за СРСР і Російську імперію. Абсолютно органічна ідея розширення Росії. На Донбасі також воюють і російські комуністи, а також націонал більшовики, які не мають ніякої релігійної складової.
Серед найбільш публічних російських націоналістів, що причетні до дестабілізації ситуації в Україні можливо віднести Стрєлкова-Гіркіна, Губарєва, Антона Раєвського, та інших. Останній активно «працював» в Україні ще з трагічних подій в Одесі.
Будучи активістом російської націоналістичної групи «Чорна сотня» та одним із організаторів «Куликового поля» в Одесі, зазначав: «Мне предложили продолжить пророссийскую деятельность в других городах Украины, а именно уехать в Николаев, где меня должны были встретить наши люди. В Николаеве я должен был находиться пару дней с целью сбора информации о действительном положение дел в Херсоне и налаживанию контактов с тамошними активистами самообороны. Потом перебраться уже в сам Херсон, который имеет стратегическое значение. В Херсоне нужны люди для нападений на блокпосты, дабы дестабилизировать ситуацию в городе и дать возможность потом с меньшими потерями войти российским войскам.»
Після невдалої спроби створення псевдодержавного утворення «Новоросія» та наявних збитків від прийнятих стосовно Росії санкцій, Кремль наразі вдовільнився короткостроковим результатом у вигляду квазіутворень «ЛНР/ДРН», які всіма способами Путін намагається «впихнути» в тіло України. Причинами стали значні фінансові витрати на утримання «республік», достатнє їх засилля зброєю і створення ненависті до українців, що у разі повернення республік у склад України автоматично створить непосильний для української економіки тягар.
Однак, на заваді став розкол між путінськими націоналістами, який був спричинений «зливом братніх республік» несприйнятим рядом ідеологічних націоналістів. Як результат Кремлем була організована зачистка «відпрацьованого матеріалу». Впливові польові командири, які прославилися на перших етапах війни, та ті що мали авторитет серед народних мас, швидко зробили свою справу й стали тягарем. Їх використовували в перші місяці конфлікту, коли їхня харизма була необхідною, щоб активно залучати в «ополчення» місцеве населення. Але надалі, коли Росія взяла курс на політичне вирішення конфлікту, польові командири стали не потрібні. Зачищати їх почали ще з кінця 2014 року. Когось, як-от Ігоря Безлера або Іґоря Стрєлкова, просто тихо відкликали до Росії, когось ліквідували. Тому дивує не сам факт, що Моторолу вбили, а те, що це сталося тільки тепер, наприкінці 2016-го.
Незважаючи на наявні факти використання, Росією націоналістів на Донбасі Європу активізація російського націонал-фашизму не турбувала до їх активних проявів в середині Євросоюзу.
Популярні ультраправі партії Європи орієнтуються на Росію та отримують від неї допомогу. Налагодження зв’язків Кремля з націоналістичними партіями Європи пов’язане з фактичною відсутністю інших союзників у Росії. Можливо Кремлю і не дуже приємні ці зв’язки, але він буде їх підтримувати. Необхідність співпраці, як з великими партіями, типу французького «Національного фронту» виправдане можливістю впливу на зовнішню політику, а підтримка маленьких фламандських націоналістів, згодиться, коли потрібно приїхати на якусь конференцію або ж спостерігачами на кримський «референдум», тощо.
Не приділення достатньої уваги намірам використання Росією націоналістів Європи через яких планує посіяти хаос в Євросоюзі, дає конкретні результати. Нещодавно у Чорногорії спецслужби розкрили план державного перевороту. Сліди від його організаторів ведуть до Росії. Як наслідок у відносинах Росії і Сербії спалахнув безпрецедентний скандал. З країни були депортовані кілька громадян за участь в підготовці терористичних акцій в Чорногорії. Прем'єр Чорногорії також заявив про арешт групи громадян Сербії, яка готувала захоплення Скупщини Чорногорії, вбивства високопосадовців і стрілянину в учасників мітингу опозиції з однією метою - спровокувати хаос і штурм парламенту. Для залагодження ситуації до Белграду терміново було відкомандировано секретаря Радбезу РФ Миколу Патрушева.
Втім, роль російських націоналістів на міжнародній арені ще не завершена. Після заяв ряду аналітиків про бажання Путіна «гарно вийти» з Донбасу і не втратити авторитету серед електорату, став знаковим марш націоналістів під керівництвом Олександра Дугіна (з березня 2012 року член Експертно-консультативної ради при голові Держдуми РФ) контрольованих ФСБ.
Незважаючи на те, що згідно риторики А.Дугіна «Существование Украины в нынешних границах и с нынешних статусом „суверенного государства“ тождественно нанесению чудовищного удара по геополитической безопасности России, равнозначно вторжению на ее территорию», націоналісти 4 листопада провели знаковий «Русский марш» в столиці агресора. У мережі вже з'явилося відео, як націоналісти скандують речівки проти українських сепаратистів типу «ДНР, гори в огні» і навіть гасло «Слава Україні!»
Вищезазначене вказує, що Путін, з одного боку розпочав активізацію кампанії по закриттю проекту «Новоросія» і повернення «ЛНР/ДНР» під протекторат України, а з другого боку створює підгрунтя репресіям і зачищенню радикальних російських націоналістів, що воювали на Донбасі і повертаються на територію Росії. Адже вони, здобувши навики військової і підривної діяльності починають нести основну небезпеку для імперського, режиму створеного в Росії.
Нічого з вищевказаного не дає чіткого рецепта, яким чином міжнародне співтовариство має зробити рух вперед. Однак вбачається крайня необхідність об’єднання спільних зусиль для боротьби з агресором, адже непокарана анексія території суверенної держави погрожує створити новий прецедент. І це потребує скорішого втручання з боку світового товариства, щоб не допустити колапсу світового порядку.