Тарас Ващук був на Закарпатті журналістом, прозаїком. І раптом вирішив змінити в своєму житті буквально все. Й поїхав у Дубай. Але насправді це не відбулося отак несподівано. Він ретельно обирав, де має опинитися. То наскільки уявне місто відрізняється від реального? Як пристосуватися до тамтешніх звичаїв? Чого треба остерігатися, а чим навпаки – насолоджуватися за рубежем?
От повз тебе проїжджає бедуїн на верблюді, згодом – Джесіка Альба, а от із джипа стирчить голова тигра»Тарасе, не питання, чому ти поїхав, адже на заробітках сьогодні півкраїни, але чому саме Дубай?– Я знав, що маю працювати офіційно, за контрактом, у країні, де править закон і цінуються кваліфіковані кадри. Нелегалом кудись їхати не хотів. Моніторив ринок, де ми справді потрібні. І зрозумів, що Арабські Емірати – одна з небагатьох можливостей для українців. Передивився все про Дубай, побачив, що він не настільки вже й закритий, не настільки й мусульманський. Спочатку хотів працювати в готелі. Але сталося так, що на мене вийшли рекрутери й запропонували роботу продавця-промоутера. Зараз розумію, що коли б обрав готель, мав би пройти дуже складний шлях. Невисокі зарплати, важкий графік, життя в посередніх умовах – по 4 людини різних національностей у одній кімнаті – багатьох це зламало. Натомість я потрапив у «Дубай дьюті фрі». Там надавали практично все, не лише для «заробітків», а й для життя: непогану зарплату з кар’єрним зростанням та можливістю понаднормових, просторі квартири з безкоштовними басейнами, спортзалами, послугами пральні; транспорт, уніформу, численні знижки практично на все! І до того ж працювати довелося в найбільшому аеропорту світу.
Наскільки чужа країна відрізнялася від тієї, уявної, яку вибудував собі завдяки роздобутій інформації?– Глянцеві презентації Дубая в інтернеті насправді відрізнялися від того, що побачив. Зазвичай думають, що тут у всіх ледь не золоті крани й платинові унітази. Але, попри гламурний бік, є й інший – із піском, нетрями й непривітними людьми. Та хто зрозумів це місто – отримує від нього купу позитиву. Тут можна побачити найсучасніші технології – те, що навіть у розвинених мегаполісах побачиш тільки через кілька десятиліть. Усе найкраще вони реалізовують у першу чергу: таксі без водія, гіперзвуковий поїзд, який буде долати 150 кілометрів за 15 хвилин. Не кажучи вже про те, що тут найбільше парків для відпочинку. Це місто щодня мене дивує. Воно контрастне: ідеш пляжем – через 5 хвилин ти вже в пустелі, ще через 5 – у бетонних джунглях хмарочосів. От повз тебе проїжджає бедуїн на верблюді просто бруківкою набережної, згодом – Джесіка Альба. Всі з нею фотографуються, а потім залишають її в спокої й направляють мобілки в бік дороги, де їде крутелик на джипі, а із заднього вікна стирчить голова тигра, який ричить на перехожих. Зате з іншого боку вулиці – замурзані, вимучені неписьменні робітники, котрі просто прийшли на пляж подивитися на життя, якого в них ніколи не буде. Тут почуєш усі мови, побачиш усі культури світу. Щоправда, мовою порозуміння між людьми є все ж англійська. Тому вважаю, що їхати сюди без знання англійської – це самовбивство.
А яким було твоє перше враження від міста?
– Нас до гуртожитків привезли вночі. Тому нічого майже не бачили. Але коли прокинулися, вийшли з квартир, а то – штучний оазис, пальми, басейни, папуги літають. Глянеш вдалечінь – попереду пустеля, яка простягається на десяток кілометрів, а за нею – шпилі хмарочосів, море, яхти, вітрильники. Ми зразу стрибнули в таксі (витратили купу грошей) і поїхали до однієї з найвідоміших споруд міста – Бурдж аль-Араб (семизірковий готель у формі вітрила). Взяли з собою прапор України, звичайно. І досі переглядаю ті фотографії.
В Дубаї теж відчувається криза, як і всюди у світі, тому зросла конкуренція. Фірми воюють за клієнтів, особливо важко в туризмі. Ніби гостей залишилася така сама кількість. Але в роки, коли все було добре, набудували готелів, і тепер вони розтягують туристів – кожен собі.
Ти можеш дозволити собі тут і крутий кабріолет, і сукню від Дольче Габана, і парфуми від Шанель»А які права є в людини, котра працює в Дубаї офіційно?– Хто працює за контрактом, має так звану резидентську візу й досить широкі права. Резидент може, наприклад, відкрити тут власний бізнес чи орендувати квартиру, користуватися численними знижками, отримує автоматичне медичне страхування. Контракт захищає від багатьох прикрих речей. Наприклад, у туристичній фірмі, куди перейшов працювати після двох років у аеропорту, почалося скорочення. Оскільки я вже відпрацював рік і не мав ніяких огріхів у роботі – вони змушені були виплатити добрячу компенсацію.
Найважливіше ж те, що, маючи резидентську візу, ти не переймаєшся побутом. Зовсім! (Хіба що поставив собі за мету відкласти значну суму грошей). Ти можеш дозволити собі абсолютно все. І мешкати в п’ятизірковому хмарочосі, й круту машину-кабріолет, і путівку на Балі щодва місяці, і сукню від Дольче Габана та парфуми від Шанель… Хочеш освоїти ази фотографії – не питання: купив класний фотоапарат, записався на курси. Захотів грати в теніс – найняв собі тренера, через рік уже береш участь у місцевих змаганнях. І ще багато чого, що я б ніколи не міг собі дозволити на Батьківщині: курси сальси, карате, кенгу-джампінгу, картингу, водних лиж та водних мотоциклів, відвідини тенісних турнірів, де грають лише зірки…
А медицина наскільки доступна?– Страхова медицина (як і більшість речей у цій країні) побудована за принципом США та Європи. Наскільки в них це вийшло, то вже інша справа. Все залежить від твоєї компанії. Ти можеш узяти офіційно лікарняний, піти в лікарню й тобі щось там випишуть. Але хороші клініки простим смертним переважно доводиться оплачувати з власної кишені, а це – дорого. Страховкою передбачені тільки ліки першої необхідності. Ледь не панацеєю від усього тут вважається панадол. Від головного болю, безсоння, хвороби суглобів і багатьох інших болячок є різні його види. Тут дуже поважні клініки, але можна натрапити й на якихось недоуків-арабів, котрі на трійки закінчували один із радянських вузів і нині вважаються «спеціалістами». Консультація в лікаря без страховки обійдеться десь у сотню доларів.
Продукти там якісні?– Попри клімат пустелі, тут усе ж щось виробляють. І намагаються підтримувати національного виробника. Є свої теплиці, макаронні фабрики, ферми, заводи. Але здебільшого продукти імпортовані. І вони в 2-3 рази дорожчі, ніж місцеві. Ну, наприклад, тутешнє молоко коштуватиме 1 долар за півлітра, привезене з ближнього зарубіжжя – 2, а от французьке – 3. Кілограм помідорів чи огірків можна купити за долар, яблука – за два. Іноді екзотичні фрукти дешевші за стандартні. Але якщо брати співвідношення зарплати й ціни, то виходить, що тут у 10 разів дешевше, ніж в Україні! Бо на продукти людина витрачає в рази меншу частку своєї зарплатні. Зате обідати в місті досить дорого, тільки один фаст-фуд обійдеться в 5 баксів. А коли це повноцінний обід із «першим, другим і компотом», то він потягне на 15. Із нормального ресторану виходиш без сотні баксів у кишені, якщо привів дівчину – 250. І дуже дорогий алкоголь. За кухоль пива доведеться викласти мінімум 10 баксів (хоча є емірати, де не діє сухий закон, тож можна купити в десять разів дешевше й привезти додому).
На наших високих русявих хлопців дивляться, як на еталон красиА як щодо затишної квартирки в Дубаї?
– Тут раді інвесторам і тим, хто купує будинки чи квартири, часто залучають кошти іноземців. Багато наших «нових» українців придбали тут житло, навіть у найбільш «козирних» районах, на штучних островах. Але ціни на нерухомість шалені. Якась малюсінька квартирка на задвірках Дубая (студія), де є місце для ліжка й столика, а кухня вбудована просто в кімнату, потягне на 200 тисяч доларів. Із окремою спальнею – вдвічі більше. А квартири, які цікаві нашим скоробагатькам, – починаючи від мільйона доларів.
Як сприймають там українців?– Загалом тут таке собі кастове суспільство. Місцеві жителі – правляча каста недоторканих. Далі – європейці, рідна мова яких – англійська. Потім – євросоюзівські паспорти, далі – ми. І я б не сказав, що ми третій сорт, адже за нами ще дуже багато робочої сили, яка цінується значно менше. За ці роки ми зробили чимало, щоб нас виокремили також із категорії «рашанспікери» (російськомовні). Роботодавці переважно знають і розуміють, що ми українці – а це зовсім відмінне від росіян, узбеків, киргизів, молдаван тощо. Так само сприймають і наших дівчат. Серед них менше аферисток, менше представниць сумнівних професій, у нашій громаді є жінки, які ведуть власний бізнес, працюють в «айті», керують величезними відділами світових компаній, наші дівчата представляють більшість світових топ-брендів по косметиці, парфумах, одежі.
Чоловіки також не відстають, працюючи за спеціальністю чи освоюючи інші професії, які затребувані тут. У амурному плані на наших високих русявих хлопців дивляться, як на еталон краси. А вони, у свою чергу, полюбляють азійських та південно-американських дівчат: Китай, Корея, Філіппіни, Тайланд, Бразилія, Чилі. Вже є й одружені пари.
Чи спілкуєшся з українцями в Дубаї? Чи мають вони звичку триматися разом у чужій країні?– Українців у Еміратах офіційно близько 13 тисяч (неофіційно на тримісячних візах підробляють ще десь тисяч 5). І є дуже згуртована українська громада, в якій близько 7 тисяч людей. Кажуть, що вона навіть згуртованіша, ніж у Канаді. Особливо об’єднала українців війна в рідній державі. Завдяки нашій громаді до Дубая можуть приїжджати на реабілітацію воїни АТО. Є тут вечірня школа для українців. Та й узагалі, кожен із нас розуміє, що є обличчям України. Коли тут проходила традиційна виставка, наш павільйон виграв перше місце за найкращий колорит. До речі, в Дубаї є й багато українських продуктів – сири, морозиво, курятина, сметана, консервація.
Коли тільки приїхали до Еміратів, то нам було важко, ми були розпорошені, робили багато помилок, часто натрапляли на аферистів. Нині наша громада й віртуально об’єднана групою в Фейсбуці, яка так і називається – «Українці в Еміратах» (їх є кілька з однаковою назвою, але справді дієвою є лише наша, масова й проукраїнська). Там можна знайти відповіді на багато питань – про роботу, житло, про якісь побутові чи юридичні моменти. Я от мешкаю на квартирі з хлопцями, яких знайшов через цю групу. Два роботодавці також знайшли мене через неї. Навіть кохану людину спершу зафрендив саме там.
Не мрієш про творчу роботу в Дубаї?– В якомусь сенсі в мене якраз творча робота – менеджер по маркетингу та зв’язках із громадськістю. Працюю в фірмі, яка займається ліцензуванням компаній. Другу роботу виконую у вільний час – коментую футбольні матчі. Моє завдання – подавати онлайн-статистику, які події відбуваються під час матчу. Плюс тут я нарешті можу зайнятися своєю творчістю. Мені вже не треба писати публіцистику, тому можу зосередитися на художніх творах. Маю надію, що вже на початку осені в Україні друком вийде книга моїх новел. Якраз про причини еміграції, про життя українців за кордоном, про виклики сучасності тощо.
«Які документи? Ми його в пустелі купили! Ми його олігарху веземо!» Як минають твої вихідні?– Зараз на основній роботі я 9 годин, ще 2-3 години витрачаю на додатковий заробіток. Даю також приватні уроки англійської. Саме тому на вихідних ми «відриваємося на повну». Хочеш, розкажу, як у нас усе розплановане на місяць?
Гаразд!
– Перші вихідні – паломництво на мегатурнір із тенісу (він уже відбувся й наша тенісистка Еліна Світоліна виграла його, перегравши всіх маститих зірок, і стала десятою ракеткою світу!). Не жалкуємо за грошима, які витрачали ці два дні на фестивалі спорту, бо отримали безліч емоцій – нашу групу підтримки з прапорами показали на весь світ, а тенісистка після кожного матчу дякувала й роздавала автографи. Наступної п’ятниці (тут вихідні в п’ятницю й суботу) їдемо в столицю в п’ятизірковий готель: будемо їсти лобстера, грати в сквош, відвідаємо всесвітню виставку харчових продуктів, де представлять і Україну. Далі – облазимо все в найближчому торгово-розважальному центрі: спробуємо стрибати з парашута всередині довжелезної колби (штучний струмінь повітря імітує умови падіння), пограємо в боулінг, покатаємося на картингу, відвідаємо новий мексиканський ресторан. Через місяць сподіваємося вже піти на пляж і в гори – тут розкішні піщані й карстові гори з ящірками та ігуанами, газелями, орлами. Словом, хочемо отримати максимум від цього неймовірного міста.
Що порадиш тим, хто хоче потрапити в цю країну?– Якщо ви зібралися в Дубай не як турист, є два шляхи. Або шукаєте роботу за контрактом, або з тримісячною візою і квитком на літак обираєте її на місці.
Розвідайте перед поїздкою все. Долучіться до громади, знайдіть знайомих або людей, готових допомогти. Неофіційно працювати тут не варто, треба вимагати контракт або дозвіл на роботу від уряду. Зарплата в пакеті (якщо безплатне проживання, транспорт, медичне страхування) має бути не менше тисячі доларів. Якщо без пакета – півтори-дві тисячі. Але самотужки вирішувати питання з житлом тут складно. Одна винаймана кімната з ванною може коштувати тисячу доларів.
Звісно, можна там мешкати чотирьом. Додайте ще витрати на транспорт – не менше ста доларів, на харчування – ще 200 – 300. Тому треба дуже ретельно прорахувати заздалегідь усі ці витрати.
Твої робочі будні теж, напевно, не без несподіванок?– Багато цікавого відбувалося, коли працював у аеропорту. Тут можна було побачити зірок спорту чи кіно. Але трапляються й кумедні ситуації. Як от тоді, коли по аеропорту міліція бігала за киргизькими футболістами-юніорами, котрі накрали в магазинах парфумів. Або коли росіянин, воїн-афганець, ледве третю світову не почав, бо в нього на митниці відбирали пару пляшок горілки, а він не міг англійською пояснити, що дружина вже пройшла митницю, а він несе і її алкоголь.
Іншим разом пасажири везли в ручній поклажі мумію крокодила. Якось так скотчем замотали, що митники сприйняли її за іграшку. А от на другому рівні контролю зловили й стали вимагати документи на крокодила. Туристи репетують: «Які документи? Ми його в пустелі в бедуїнів купили! Ми його олігарху Віталію Вікторовичу веземо!». В підсумку любителям земноводних довелося на прощання сфотографуватися з мумією, а олігарх залишився без екзотичного подарунка.Часто стикався з тамтешніми суворими звичаями?
– Знаю кілька таких історій. Якось у одній із арабських шкіл учень облив учителя в білосніжному костюмі. Й цей педагог веде хлопця до директора, притримуючи за полу піджака, щоб той не втік. Але вже через кілька годин у школі поліція. Виявляється, це був не простий учень, а двадцятий номер у списку наслідників престолу ОАЕ. І бідний учитель мусив відсидіти пару діб у тюрмі й ходити потім по класах із шмаркатим розбишакою й казати: «Ваше величносте, даруйте, що вас образив».
Яким ти уявляєш своє майбутнє?– Залишатися надовго тут я не можу. Адже в будь-якому разі отримати громадянство ти не маєш права. Тут є люди, які пропрацювали десять – п’ятнадцять років.
Але якщо закінчується контракт – мусиш виїжджати. Тому сподіваюся знайти якусь тиху гавань. Дуже надіюся, що й у нашій країні згодом усе буде краще. Хоча після побаченого повертатися в середовище, яке відкинуте на десятки років назад, дуже важко. Втім, ми не втрачаємо надії й намагаємося робити все можливе для блага України: у громади є кілька благодійних проектів, чимало інвестиційних угод, є ініціативи щодо культурної дипломатії. Ми змінюємо бачення іноземців, які бояться, що в нас війна, й воліють триматися осторонь. Нас звинувачують, що ми емігранти. Але ми все ж не в пошуках пригод сюди приїхали, а щоб якось утримувати родини, заробити гроші, знайти можливості для власного розвитку, пересвідчитися, що є країни, де панує закон і чесна праця ще чогось варта. Один рекрутер-німець якось сказав нам: «Сприймайте це як тривале відрядження, як досвід. Ви побачите принципи, за якими працює суспільний механізм. І зможете втілювати це вдома, створювати робочі місця».
Мар’яна НЕЙМЕТІ, "Новини Закарпаття"