Але одного разу йому прийшлося це зробити. Для районної Дошки пошани була потрібна його фотографія.
Чоловік дуже знітився, коли увійшов до фотосалону міського будинку побуту. Його привітно зустріла фотограф Олена Пелешкей. Поглядом уважно окинула зніяковілого лікаря, його поставу. Попросила сісти. Кілька разів змусила змінити позу і нарешті вибрала, зняла його. І треба зізнатись, що дуже вдало. Ракурс виявився правдивим і достовірним. Очі лікаря-травматолога Івана Боднара наче дивляться в самісіньку людську душу. Де не зупинишся, де не станеш – скрізь тебе вони бачать. Уже дев’ять років душа Івана Емериховича залишила цей суєтний світ. У небесних вимірах знайшла вічний спочинок. Але ця фотографія і понині висить на стіні нинішнього завідувача травматологічним відділенням Виноградівської центральної районної лікарні Адальберта Мезева.
Це й не дивно. З медиками свого відділення Іван Емерихович Боднар навіки залишився в єдиному строю… Це була особлива людина. Проста, скромна, щира, віддана своєму покликанню і долі. У нього ніколи не вистачало, не залишалося часу для себе. В лікарні була улюблена робота. Рідний колектив. Сорок один рік тому спільно сформували нововідкрите травматологічне відділення. Своїми людьми у білих халатах дуже дорожив. Це були надійні люди. Разом працювали роками. Знав, що на кожного може покластися. Колектив жив єдиним бажанням і прагненням: хворому вчасно повернути здоров’я, сили, відчуття радості та повноти земного щастя. Вони повсякчас потрібні людині. Їх дарує неозорий світ і прожитий у ньому день. У відділенні наче лінії на долоні, було розписано все. День хворих починався з підйому, ранкового туалету, підготовки та здачі хворими аналізів. Потім сніданок, роздача та прийоми медикаментів, маніпуляції та всі призначені лікарями процедури. По палатах проходив лікарський обхід. Далі – обід, тиха година, прогулянка по свіжому повітрі, вечеря. Згадуються слова відомого хірурга-кардіолога світового рівня і визнання Миколи Амосова «Здобути і зберегти здоров’я може сама людина. Медицина лише допомагає в цьому. Вона лікує хворобу…» Але як ще багато для цього потрібно. У роботі медики завжди керуються морально-етичними нормами: проявляти щоденну сумлінність у роботі, необхідну увагу та повагу до людей, співпереживання за долю кожного хворого, що опинився на лікарняному ліжку…
Іван Емерихович мав несхитний авторитет, людську шану і повагу. Це був лікар від Бога. Мав особливе ставлення до колег і їхнього життя. Усіх пам’ятав. Ніколи нічого не забував: у кого день народження, входини в новий дім, хрестини, весілля, пам’ятні і хвилюючі ювілейні торжества і події, у кого стан здоров’я похитнувся і зараз потребує лікування в санаторію чи будинку відпочинку. Міг запалити і згуртувати людей, вивезти на недільний відпочинок на природу, у «Виннички», на берег Тиси, організований туристичний похід по Карпатах. Рибалка і збирання грибів, цілющих рослин і трав теж були його захопленням. Завжди був у центрі уваги. Як душа колективу умів людей захопити, заохотити, підтримати, розважити добрим словом, підбадьорити гуморескою чи жартом, ба навіть… поспівати улюблених народних пісень. Навіть, коли в лікарні перебували пацієнти, яких все дратувало і своє невдоволення вони перекладали на сестричок та санітарок. Іван Емерихович умів так делікатно, спокійно і людяно розрулити таку ситуацію. Він нікого не ображав і не принижував, але незримий зв’язок «лікар – пацієнт» сам по собі розмивався, зникав, а справа набувала нового змісту і далі просувалася на краще.
Кредом його життя були прості слова «Робіть людям добро!» Ними він керувався і дотримувавїх завжди, скрізь і всюди. Підійшов 1991-й рік. Колишній Союз розпався. Починалося нове життя у незалежній Україні. На території лікарні хворим повернули капличку. Ту вони могли отримати духовну підтримку. Незабаром ця культова споруда стала храмом Зіслання Святого Духа. Це була велика заслуга кандидата медичних наук, тодішнього головного лікаря Юрія Добоша та лікаря-травматолога Івана Боднара. Висвячення церкви відбувалося 5 липня 1992-го. Воно співпало з 60-літтям Івана Емериховича. Першу літургію і хід всієї служби Божої супроводжувався співом змішаного хору медичних працівників лікарні. В цьому колективі співав більше 30-ти років. Це була та віддушина, яка завжди повертала душевну рівновагу і допомагала йому повертатись в реальне життя. Його часто чекали непередбачувані ситуації. Мав тоді допомагати людям, які потрапили в біду і потребували оперативного втручання. Від його професійного підходу залежало як потерпілий вийде з цього поєдинку, виживе і чи не залишиться інвалідом. Чотириголосся – сопрано, альти, тенори та баси гармонійно спліталися, виконуючи духовні твори провідних українських композиторів на прославу Всевишнього та його Сина Єдинородного. Закінчилася ця недільна відправа тим, що хористи для Івана Емериховича заспівали величальну «Многая літа». Через деякий час лікар-травматолог подарував новоствореному храму панорамну картину «Ісус зцілює сліпого».
Все, що він робив вражало своєю простотою. Видно цю рису з дитинства він успадкував від своїх батьків Емериха Михайловича та Марії Іванівни Боднарів. Були вони селянами-землелюбами, глибоко віруючими людьми. Жили в Коритнянах на Ужгородщині. Вже мали п’ятирічну Магдалинку, коли 5 липня 1932-го у них народився хлопчик Іванко. Потім настало визволення. Нове життя завирувало і прийшло й до селян. Організовується колгосп імені Михайла Калініна. Батьки першими записалися в ланку. Син підростав, закінчив місцеву семирічку. Найповажнішою на той час людиною у Коритнянах був фельдшер-фронтовик. І четверо юнаків з цього шкільного випуску – Іван Лелекач, Микола Костьо, Адальберт Вайда та Іван Боднар свої документи подали до Берегівського медичного училища. Хлопці поступили, але навчання підліткам давалося важко. Однак старання сільських юнаків увінчалося успіхом. У червні 1951 випустилися фельдшерами. Працювати почав у санітарно-епідеміологічній станції Ужгородського району. Звідси призвався до армії. У Хустській медичній частині обслуговував прикордонні загони Вишкова та Великого Бичкова і Богдана на Рахівщині. Однак бажання стати лікарем не давало йому спокою. У 1956 поступив на медфак Ужгородського державного університету. По всій області тоді линула слава про обдарованого хірурга Олівера Сіладі з Виноградова. Вона спонукала випускника Івана Боднара попроситися на роботу сюди. Швидко вписався у колектив Виноградівської рай лікарні. Так він опинився в найтеплішому на Закарпатті місті над Тисою. Фаховий ріст молодого спеціаліста відчувався у всьому і радував старших колег. Коли у травні 1976 у лікарні формувалося нове травматологічне відділення, роботу його очолити довірили Івану Емериховичу. 44 річний лікар швидко згуртував працездатний колектив з обдарованих молодих хірургів Юрія Сігетія, Тиберія Кобрина, Анатолія Сохацького, Ігоря Дорогі, старшої медсестри Олени Попович, яку надійно замінила Люба Буря, двох Ганн – Кляп та Попович… Згодом прийшло молоде поповнення хірургів Євген Федорко, Василь Мисар, Адальберт Мезев, Юрій Сігетій- молодший, Михайло Деяк, Віктор Грін. В середній медичний персонал – старша медсестра Світлана Данканич, перев’язочні – Віталія Кейс та Бернадет Борнеміссо, маніпуляційні – Марина Рєпка, Іванна Ціздин, Неля Богаш та інші. Їхні добрі, турботливі, працьовиті і надійні руки одразу справедливо оцінили хворі.
Постійно працював над собою. Проходив фахові курси перепідготовки по хірургії, нейрохірургії, нейротравматології, лікуванню опіків та сучасній діагностиці, невідкладній медичній допомозі при травмах центральної і периферичної нервових систем, ази інтенсивної терапії у сучасній травматології поглиблено вивчав у Львові, Києві, Ленінграді… Впровадив новітні технології у оперативне лікування переломів різних сегментів людських кінцівок. Іван Емерихович виріс до спеціаліста вищої категорії.
Протягом 10 років викладав хірургію у Виноградівському медичному училищі. Тоді воно готувало фельдшерів, медсестер та акушерок для медичних установ не лише нашої області, але й усієї України. В умовах місцевої райлікарні добре освоїв і впровадив проведення ортопедо-травматологічних операцій, розширив коло амбулаторних операторних втручань, на практиці застосував загальне обезболювання, налагодив роботу пункту стерилізації хірургічних інструментів і перев’язочних матеріалів. За цей час виховав цілу плеяду висококваліфікованих спеціалістів травматологічного профілю. Колеги неодноразово обирали його головою місцевого комітету профспілки медичних працівників. Був активним донором. Приймав участь у громадському житті рідного колективу та міста. У робітничих колективах, школах та середніх навчально-технічних закладах пропагував здоровий спосіб життя, правила техніки безпеки та запобіганню травматизму і нещасних випадків на автодорогах, при безпосередній роботі з електроприладами, на станках та устаткуванні швидкісної обробки металів, пластмас та деревини, зварювальної техніки з нагрівальними пристроями.
За багаторічну 57-літню працю на ниві охорони здоров’я трудящих Іван Емерихович Боднар був нагороджений численними грамотами та подяками, медаллю «За звитяжну працю», мешканці міста обрали його своїм Почесним громадянином. Цей суєтний світ залишив у вівторок, 6 травня, 2008 року. Виноградівці ховали його у п’ятницю, 9 травня, у незабутній вікопомний День Перемоги…
5 липня йому б виповнилося 85. Згадаймо цю людину добрим словом. Як відмінник охорони здоров’я, лікар Іван Емерихович Боднар зробив усе можливе й неможливе, щоб ми були завжди здоровими і тішилися життю. Вдячну пам’ять і добрі справи залишив по собі…
Марія КОНКІНА,
Виноградівські Вогні