Народився чоловік на території сучасної Угорщини – у місті Кобо. Його батько був простим залізничником, а мати померла, коли йому виповнилося всього 10 місяців. Тож дитинство назвати райдужним не можна, пише газета «Наш Ужгород».

Утім старенький не бідкається, минулі роки згадує з усмішкою.

«Коли батька перевели на роботу на Рахівщину, він одружився. І крім нас із братом у новій родині з’явилося на світ ще двоє дітей. Ми не розкошували, але ставлення мачухи до нас було нормальним, вона не ділила нас на своїх та чужих»,- ділиться спогадами дід Микола.

Пам’ять у нього просто феноменальна. Він із захопленням розповідає про події, які нині вчать діти у підручниках із історії, точно називаючи дати, прізвища та подробиці.

«Коли мені було 15, ми переїхали до Праги. Там бачив самого Масарика. Мудрий був чоловік. Багато корисного зробив. Через чотири роки я став добровольцем чехословацької армії. Отже, жив на території фактично трьох держав. А далі життя кидало мене з міста в місто, уже в межах Закарпаття. Пам’ятаю події Карпатської України. Саме тоді, у 1939 році я розпочав трудову діяльність у Хусті. Був радистом-телеграфістом, а з 1940 року – головним касиром», – зізнається Микола Деревляник.

Із особливою меланхолією переповідає він історію свого кохання. Навіть у очах з’являються іскорки, коли мова заходить про дружину.

«Марія – моя найбільше щастя в цьому житті. Вона працювала зі мною на пошті. Сама вона – уродженка Перечина. Зараз такі стосунки називають службовим романом. Але що ж може бути краще, ніж коли робота об’єднує, коли за родинним столом можна поговорити не лише про буденні речі, але й про головне – справу, якою займаємось і яка дає людині прибуток. Я закохався в неї з першого погляду, – опускає очі чоловік. – Вона поверталася з церкви і пройшла повз мене. Весілля ми відгуляли скромно, бо саме йшла війна, не до розваг тоді було. Але вкупі побули ми недовго. Невдовзі прийшла повістка і мене забрали на фрон. У 1943 році народилася наша донька Люба. Тоді мене на кілька днів відпустили додому. Це все ще було в Хусті. Я не впізнав місто. Його так понищили, що хотілося плакати. Мені досі дуже подобається Хуст. А от тоді просто хотілося кричати від болю», – стверджує пан Микола.

Голодні військові будні згодом підірвали здоров’я Марії. Родичі порадили їй змінити клімат. Просили перебратися ближче до них, аби могли допомагати. Тож у 1951 році родина оселилася в Ужгороді.

«У Хусті ми мали гарний приватний будинок, господарство, а в обласному центрі довелося жити в маленькій однокімнатній квартирі, щоправда, у центрі міста. Керівництво пошти дало згоду і мене перевели в Ужгород. Про переїзд не шкодував, вважав, що головне, аби моїй Марії було добре»,- запевняє столітній дідусь.

Утім дружина продовжувала хворіти, часто лежала в лікарні. Тож усі домашні справи лягли на плечі чоловіка. А смерть Марії стала для нього страшною звісткою. Тривалий час він не міг вийти з депресії.

«Я втратив сенс існування. Здавалося, що небо впало на землю, – з трепетом у голосі каже дід Микола. – Чи не щодня ходив на кладовище, доглядав за могилою і коли ніхто не бачив, плакав. Рятувала лише робота, яку я любив також понад усе. У відпустку йти ніколи не хотів. Вдома мені було нудно. У вільний час любив подорожувати, часто бував на природі. Вона завжди мені давала сили та енергію. Саме завдяки спілкуванню з довкіллям я ніколи не хворів. До рук медиків потрапив лише раз. Тоді мені було 89 років і я зламав ногу. Лікарі дивувалися – я не мав навіть медичної картки».

Про Ужгородський поштамп Микола Деревляник говорить, як про власну домівку, наголошує, що там йому знайома кожна цеглинка, кожне віконечко. Таку відданість справі колеги цінували. Його ставили у приклад молоді. Та й напередодні ювілею ужгородець заявив, що найбільшою мрією в нього є не якісь матеріальні цінності, а екскурсія на поштамп.

До речі, це бажання, завдяки колективу днями вдалося здійснити.

«Мене на роботі любили. Не раз нагороджували різними відзнаками. Якось навіть відправили в подорож на кораблі «Адмірал Нахімов». Багато цікавого тоді побачив. Це були незабутні миті», – зізнається чоловік.

Зараз багато часу Микола Деревляник проводить у молитві. Любить говорити про безмежну любов до Бога та до природи.

Своєму довголіттю має кілька пояснень, але стверджує, що завжди відповідально ставився до здоров’я, стежив за тим, що їсть. Ніколи не переїдав, намагався вживати якомога менше жирного та смаженого, гострого та солоного. Зізнається, що навіть зараз після 16-ї години не їсть взагалі нічого, є противником алкоголю.

Микола Деревляник вважає себе щасливою людиною, бо по-перше, знає, що таке справжнє кохання, по-друге, мав улюблену роботу, а по-третє, ніколи не скаржився на погане самопочуття. А ще – чоловік завжди на різні ситуації намагався дивитися з гумором. Він і зараз бадьорий та багато жартує, піднімає настрій оточуючим своїми життєвими оповідками.

Валентин МАКОВІЙ, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net