За словами історика, про перші середньовічні європейські оборонні споруди можна говорити, починаючи з Х – ХІ ст. Дещо згодом, з формуванням Угорського королівства, складовою частиною якого стало Верхнє Потисся, перед угорською владою виникла необхідність створення ефективної системи адміністративного управління державними землями. А це контроль над територією і торговими шляхами, охорона кордонів.

Пошук нових форм у оборонному будівництві привів європейських зодчих у ІХ–ХІ ст. до утворення нового виду захисної споруди – окремої башти донжону, оточеної валами, ровами та дерев’яними стінами. Такі «chateau fort» із дерев’яного матеріалу (у перекладі з французької означає «фортеця, створена з лісової гущі») починають споруджувати у Франції, згодом по всій Європі.

Ці та інші досягнення активно запозичувалися першими Арпадовичами, що повністю відповідало інтересам молодої Угорської держави.

Наприкінці Х–ХІ ст., можливо, споруджувалися сторожові дерев’яні форти: Берегвар, Дийдо-Тоувар, Сент-Міклош, Боржава, Бронька, Гутівар, Есеньське та Квасівське укріп­лення, Мукачево, Ужгород, Хуст, Шашвар. Розташовані на важливих річкових і сухопутних торгових артеріях («соляний шлях», постачання лісоматеріалу) на невеликій відстані один від одного (від 10 до 40 км), що могло дозволяти використовувати вогняно-димові сигнальні системи (можна допустити, що завдяки важливому місцерозташуванню такими постами були Бронька та Вишково), вони утворювали своєрідну вартово-постову мережу.

Наприкінці ХІ – у першій половині ХІІІ ст. військова еліта Європи, маючи гіркий досвід, винесений із Хрестових походів та руйнівної татаро-монгольської навали, здобуває нові знання в науці фортифікацій. Укріплення військові інженери перетворюють на замкові комплекси, котрі дозволяли не лише стримувати нападників, а й використовувати проти них контрзаходи. Нові досягнення перейняло керівництво Угорського королівства, зокрема на території сучасного Закарпаття.

Привид із паспортом: як зникали Закарпатські замкиОмелян Гомоляк виділяє близько десятка замків, яких сьогодні фізично не існує, проте записи про них збереглися донині.

За свідченням зарубіжних дослідників, у ранній період угорської державності на правому березі р. Тиса, за 12 кілометрів від замку Канков, було укріплення Шашвар. Захисні споруди, вірогідно, частково сконструйовані з осоки чи тису, про що свідчить сама назва. Можливо, тут спочатку знаходилася перша управа угорських королів, на базі якої пізніше сформувалася Угочанська жупа. Припущення слушне з тієї точки зору, що досі спеціалісти не можуть чітко окреслити місцезнаходження самої Угочі. Укріплення, ймовірно, було знищене у 1241 р. татаро-монголами та, скоріш за все, більше не відновлювалося.

Цікаво, що до наших днів місцеве населення вживає найменування Шашвар для окремого поселення біля с. Фанчиково Виноградівського району, яке в угорських джерелах навіть зараз іменується Тисашашвар.

Бастіон Берегвар міг бути збудований у теперішньому

с. Великі Береги Берегівського району, позаяк воно захищене Мужіївськими горами і Квасівським замком на півдні, річкою Боржавою – на заході.

Точний час побудови невідомий. Місцевість має назву Конфертов (подібний топонім зберігся і в сусідньому с. Квасово). Берегвар міг контролювати сухопутну дорогу з Боржавської долини біля підгір’їв хребта Хат південними окраїнами Чорного Мочара у Березьку притисянську рівнину. Деякі угорські дослідники стверджують, що після руйнування Боржавського укріплення татаро-монголами в 1241 р., у Берегвар переводиться його управління комітату (жупи), який дістає назву Берег. Подальша доля фортеці невідома, наземні споруди не зберег­лися, а достовірна інформація про Берегвар досить незначна.

Фортеця Дийдо-Тоувар (с.Дийда Берегівського р-ну), за вказівками деяких дослідників, розташувалася на заболоченій рівнині, на південно-західній окраїні Сернє-мочара, на верхівці невеликого піщаного пагорба. Навколо головної оборонної споруди діаметром 25 м були три глибокі рови та три земляні вали, зведені ще в період енеоліту носіями культури Баден. Потрапити в укріплення можна було тільки через північний та південний дерев’яні мости, сконструйовані над болотом, які в разі небезпеки руйнувалися. Дослідження здійснювала археологічна експедиція Інституту карпатознавства УжНУ. Середньовічний горизонт на основі цих матеріалів датується ХІ–ХІІІ ст. Знайдені фрагменти кераміки вказують, що територія використовувалася і протягом XIV–XVI ст. Окремі історики вважають, що оборонна споруда реконструювалася наприкінці XVIІ ст., про що свідчать знахідки уламків цегли. До нашого часу захисний комплекс Тоувар не зберігся. Нині відсутня достовірна інформація про нього.

Перше свідчення про Боржавське укріплення маємо в Анонімуса, але питання про вірогідність цього факту залишається наразі відкритим і викликає гарячі дискусії дослідників. Воно, можливо, було розміщене неподалік від злиття р. Боржави з Тисою на відстані восьми кілометрів у південно-західному напрямку від Квасівської фортеці.

Особливу роль Боржави у ранній період історії Угорської держави Арпадовичів може підтвердити те, що з 1214 р. тут створили комітат Боршова. Деякі угорські історики переконані, що в 1241-му татаро-монгольська орда знищила укріплення. Інші стверджують, що воно функціонувало до початку ХIV ст., коли, можливо, було зруйноване під час дворянської фронди проти Анжуйської династії. Є інформація, що використовувалася одна з веж, та вже у 1657 р. оборонний комплекс зруйнували польські війська. Наземні рештки Боржави не збереглися, бо каміння та цеглу в XIX ст. розібрало місцеве населення.

Бастіон Бронька закладений у важкодоступному місці на верхівці пагорба на лівому березі р. Боржава. Перша згадка про нього припадає на 1273 р., коли угорський король
Ласло IV (1272–1290 рр.) відібрав фортецю у фрондуючих дворян. Подальша її доля досить «темна», а народна творчість нагороджує Броньку епітетом «розбійницьке гніздо». У наш час територію укріплення дослідила археологічна експедиція інституту Карпатознавства УжНУ. У результаті здобули нові цікаві матеріали, які змогли доповнити наші знання про середньовічну історію місцевості.

Укріплення Вишково, за свідченням окремих дослідників, існувало з другої половини ХІІІ ст. Деякі стверджують, що замок побудований у 1281 р. Міком та Іштваном Чепами з угорського знатного роду Гунт-Пазмань. Втрачає своє значення на початку XV ст. у зв’язку зі зміцнененям Хустського замку. Залишки захисних укріплень не збереглися до нашого часу. Історики висловлюють протилежні думки з приводу місця розташування об’єкта.

Фортеця Гутівар, за повідом­ленням зарубіжних авторів, була влаштована в нинішньому с. Гут (Берегівський район). Вірогідно, основну захисну споруду засновники побудували біля злиття русел річок Есенов та Нодьвіз, на мисі, оточеному Сернє-мочаром. Спеціальної літератури з історії Гутівару наразі немає.

Есеньське укріплення, за даними угорських учених, зведене Шімоном із давньоугорського знатного роду Бокшів за часів угорського короля Ласло IV. Тривалий період воно могло бути центром земельних володінь родини Бокші, поступово коло нього розрослося поселення Есень (с. Яворово). Час припинення функціонування фортеці невідомий. Слід відзначити, що топонім «Палацовий пагорб» і сьогодні побутує в місцевого населення. Як і в інших недостовірних даних, необхідно провести додаткові дослідницькі пошуки.

Примарне майбутнє замків-примар?

Які наслідки може мати унікальна інформація про замки Закарпаття? Чи корисна вона з точки зору розвитку туризму? Про що свідчить досвід західних країн у розвитку «замкового туризму»? В Угорщині, Німеччині, Франції, Швейцарії переважно завдяки державному фінансуванню та благодійним внескам, історичні об’єкти під пильною опікою. Найвідоміші європейські культурні пам’ятки мають сьогодні численні рахунки з немалими сумами в банках. Ними піклуються та зберігають для прийдешніх поколінь. Шкода, каже Омелян Гомоляк, що в нас навіть дослідження «ще живих» фортець поки що не достатньо фінансуються. До того ж, справа не лише в грошах. Потрібен живий ентузіазм людей, які беспосередньо мають працювати в цьому напрямі. Підтвердженням цього є те, що в одному з відомих європейських туристичних довідників, де детально розписані всі маршрути світу, і пам’ятки кожної країни описуються на десятках сторінок, а Україна згадана лише маленьким абзацом. І то побіжно. А наш край заслужив на значно більшу увагу.

Георгій РОВТА
м. Виноградів, газета "Новини Закарпаття"