Десь 20 років тому на Закарпатті створили службу виклику таксі. Зрозуміло, що цей бізнес-проект давно апробовано й вивчено, але ж поки сам не покатаєшся, до тих пір не зрозумієш, так? Здавалося б, що є простішого: коли лінь чалапати пішки, або, приміром, дощ – не взяти й викликати таксі?
Так от, якщо дощ, то в тебе, щонайменше, 5 хвилин, які обіцяє диспетчер і які насправді можуть розтягнутися й на 40. Але спробуй навпаки – у 90% випадків таксисти обов’язково розкажуть про «простой», який зазвичай коштує, як оренда «Боїнга» в міжнародному аеропорту.
І загадка: чому коли ти, стомлена і брудна, бо займаєшся черговим ремонтом, викликаєш таксі, то на виклик їде якесь «Шевроле» зі шкіряними сидіннями, а водій гордо копилить губи, вважаючи тебе недостойним пасажиром для такої «тачки». І навпаки – навіть, коли пояснюєш диспетчеру, що їдемо на випускний, присилають «Оку». Після героїчного в ній перебування не знаєш, куди бігти за праскою, бо ж плаття після сидіння в малолітражці явно потребує реанімації.
Раніше, за Радянського Союзу, таксистів випускали на лінію після технічної, а далі – медичної експертизи. Принаймні, якщо тодішній аналог алкотестера показав, що водій учора пив, то його до роботи би не допустили. Тепер це зайве – на Закарпатті нема жодної служби таксі державної власності, а приватним якось усе одно, в якому стані водії виходять на лінію, аби гроші приносили. До речі, про гроші – 70–150 гривень за зміну.
Таксисти – також люди. І їм не чуже нічого з того, що було б цікаво вам. Теоретично. А тепер уявіть себе у глибокій депресії, бо: 1) ви поховали бабусю; 2) щойно зламали ніготь; 3) неважливо, чому жінка раптом впала в депресію. І от на цьому фоні водій, якого звати Ашот, починає розказувати свій родовід. І навіть робить зупинки дорогою, аби допомогти собі активною жестикуляцією, і запрошує приєднатися до цього родоводу, бо, бач, таких рудих у них ще нема.
Коли пояснення на тему «пофарбовано» і «власне, я заміжня» не доходять, доводиться телефонувати диспетчеру, яка, виявляється, вся така космополітична: «Ви замовили, ви й розбирайтеся».
Чудово!
Хоча бувало й навпаки – «женщина желает пообщаться» зустрічали таким гробовим мовчанням, котрому б позаздрили й партизани в Сирії.
І якщо з матримоніальними планами майже адекватного сина гір можна впоратися, то наш рідний закарпатець не такий простий: «Любви хочу. Грошей не треба». Добре, що живу на центральній дорозі. А вирішила не заплатити – ніби, як взяти компенсацію, – «воно» ходило кожен день, поки не винесла 40 гривень.
А ще є таксисти, яким ну просто до безтями хочеться заговорити своїх пасажирів. Вочевидь, це невдалий продукт тренінгів із комунікації. За занудністю вони прирівнюються до тих, хто, не питаючи дозволу, включає попсу або шансон. Щодо останніх, то особливо це відчувається при поїздці за кордон. Ви не знали? Більшість фігурантів популярних сервісів для поїздок за кордон якраз і становлять ужгородські таксисти. Тож черга на кордоні під 3-годинне співоче шоу, у кращому випадку – від Стаса Михайлова – то ще випробування!
Зрештою, таксі – явно не обов’язкова, але іноді така необхідна частинка нашого життя.
Людмила ОРОС
♦ Від редакції: Свіжий випадок. Наша журналістка допомагала з потяга тягнути сумки до таксі біля залізничного вокзалу в Ужгороді парі стареньких із Тернопільщини, які приїхали до нас лікуватися. Сказали пункт призначення. «Я не їду», «Я не їду»… Тільки четвертий погодився відвезти їх. Щось не розумію: хіба не клієнт замовляє «музику»?! Так стало соромно перед гостями, які збиралися залишити в нас гроші. До всього перед тим бабуся згадувала ужгородських таксистів, коли приїздила рік тому, які, мовляв, ввічливі…
Інший випадок: приїхало таксі на вулицю Руську. Чекала пенсіонерка з паличкою. Ніяк не могла сісти, бо водій незручно припаркувався. А він, як у рот води набрав, на прохання допомогти не реагував. Допомогла, знов-таки, наша колега.