Ще під час навчання одружився на чешці Софії Бареш (на чеський манер Барешовій), котра також була студенткою, вивчала французьку мову. У поважної сім’ї Софії був великий маєток під Прагою, але батьки погодилися, аби донька вийшла заміж за розумного і прекрасно вихованого сина священика з Підкарпатської Русі.
У 1929 році молода пара приїхала до Ужгорода, де інженер Василь Грабар одразу став до роботи на підприємстві «Подкарпаторуські електрарні», яке працювало над зведенням нової міської електростанції і електрифікацією краю. Гордість усієї Підкарпатської Русі – сучасна паротурбінна електростанція – «виросла» на очах Василя Грабара та за його безпосередньої участі. Незабаром його вже підвищили до головного інженера підприємства, виділивши службову квартиру у будинку на території електростанції, яку урочисто запустили 25 січня 1931 року.
На той час молода сім’я Василя Грабара стала більшою – його дружина Софія у 1930-му народила сина Костянтина. Згодом, у 1934-му, на світ з’явилася ще й донечка Грабарів Юрина. Назвали так дівчинку через те, що народилася у день св. Юрія, причому мама-чешка називала її Їржиною, батько – Юриною, за угорських часів вона була вже Дьордією, а в радянські часи стала Георгіною. Цікаво, що вдома сім’я Грабарів говорила виключно чеською мовою, а Софія так ніколи і не змогла вивчити ані угорської, ані російської.
{g}
У ті часи Грабарі жили в достатку, могли собі дозволити одними з перших у місті придбати розкішний автомобіль, їздити на відпочинок, мати дорогі меблі і модний одяг. Василь також витрачав гроші на улюблене хобі – зброю. Він був затятим мисливцем, часто їздив на полювання в околиці Кам’яниці, де були мисливські угіддя. У родині навіть збереглося фото, на якому Василь Грабар позує біля свого улюбленого автомобіля, на капоті якого лежить упольований трофей – величезний дикий кабан. Кожного разу на полювання Василь брав кілька одиниць зброї, загалом же вдома зберігав близько 20-ти рушниць, серед яких було кілька дуже дорогих бельгійського виробництва.
У 1938 році, коли Ужгород рішенням Віденського арбітражу став частиною Угорщини, у керівництві міської електростанції відбулися зміни. Чех Ян Мерфаіт, котрий був директором підприємства з часу запуску електростанції, вимушений був покинутий свою посаду і поїхав з Ужгорода, як решта чеських чиновників. На його місце призначили Василя Грабара, котрий знав електростанцію, як свої п’ять пальців.
До речі, тоді Василь не лише переїхав у кабінет директора, який, за спогадами членів його родини, знаходився на другому поверсі кутової будівлі на нинішній площі Жупанатській (зараз там працює відділ енергозбуту МРЕМу), а й придбав віллу Яна Мерфаіта на вулиці Вінничній. У списку виборців за 1936 рік значиться, що у будинку № 18 на вулиці Вінничній Ян Мерфаіт проживав зі своєю дружиною Лією Мерфаіт. Серед інших мешканців будинку були також кухарка Ілона Завадська та хатня робітниця Гізелла Горак (Горакова). Ян Мерфаіт багато років дружив з Василем Грабарем, тож знав, що залишає свій дім у надійних руках.
Але саме цей красивий будинок, за словами рідних, і став причиною подальших нещасть Грабарів. Роки Другої світової війни були непростими, у 1944-му Василеві з робітниками електростанції взагалі довелося рятувати її від знищення. Мені доводилося чути дві версії тієї події. За однією, яку і нині переказують старші робітники підприємства, коли угорські та німецькі війська відступали з міста, електростанцію вирішили замінувати. Василь Грабар же умовив військових не нищити станцію, бо вона, мовляв, побудована на благо людей. Рідні Василя Грабара знають трохи іншу версію, мовляв, військові таки замінували підприємство, але директор викликав інженерів, разом вони змогли винести всі міни і сховати їх. Сховався після цього і сам Василь. Військові його шукали по всій території станції, хотіли розстріляти, але робітники не видали свого директора. Оскільки радянські війська стрімко наближалися до міста, багато часу на пошуки і повторне замінування армійці не мали, тож так і пішли ні з чим.
Коли війна закінчилася, Василь Грабар продовжував ще деякий час керувати електростанцією. Але якось до його робочого кабінету увійшов начальник місцевого відділу МДБ (Міністерства державної безпеки). Зайшов у капелюсі, представився. Василь його перебив: «Пардон!», встав, підійшов до вішалки, накинув капелюх на голову, знову сів і сказав: «Тепер я можу з вами розмовляти». МДБ-шник цього жесту, вочевидь, не зрозумів, бо просто заявив: «Виберіть собі інший будинок в Ужгороді, який вам подобається, бо ваш – подобається мені». Василь Грабар на це відповів, що не буде обирати собі іншого дому, і залишиться жити у своєму. А вже незабаром до будинку на Вінничній прийшли озброєні люди у формі, Василя забрали, а його дружину Софію та 14-річну доньку Юрину (син Костянтин на той час вже виїхав у Чехію) поставили до стіни, де вони простояли цілу ніч. Тоді Юрина страшенно перелякалася, а вранці з подивом побачила у своєму волоссі сивину.
Дальше життя Софії та Юрини було дуже важким. З будинку їх вигнали, більшість речей забрали (особливо зраділи військові, коли знайшли зброю, а у місті потім переказували, що тепер вся обкомівська верхівка полює з бельгійських Грабарових рушниць), Василь безслідно зник. Лише через рік сім’я отримала від нього листа і дізналася, що Василь відбуває покарання (за що – рідним досі не відомо) на Сахаліні.
Софія з Юриною поселилися у знайомих, котрі здавали їм одну кімнатку свого будинку. Виживали з того, що Софія давала приватні уроки французької мови. Василь Грабар повернувся до Ужгорода лише у 1953 році (скоріше за все, підпав під амністію після смерті Сталіна). Точніше, його привезла на поїзді додому помирати медсестра. Колись високий і міцний чоловік, Василь тоді і справді ледве жив, а важив усього40 кілограмів. Сім’ї вартувало великих зусиль виходити його, але поступово він відновив вагу й одужав.
Далі сім’ї Грабарів жилося вже набагато легше. Василь влаштувався на роботу інженером-електриком на ФМК. Потім став головним електриком підприємства, а тоді перейшов працювати головним електриком у «Закарпатліс».
Він страшенно радів, коли у 1966 році зміг після стількох років розлуки нарешті обійняти сина Костянтина, котрий увесь цей час проживав у Празі і лише у 60-х зміг нарешті отримати дозвіл на відвідання батьків. Дуже тішився Василь і онукові, котрого народила донька Юрина. Та прожив після того недовго, вже у 1967-му році колишнього директора Ужгородської електростанції не стало.
А що було далі з будинком на вулиці Вінничній? Дивно, але за офіційними документами з архіву колишнього БТІ (тепер – КП «Архітектурно-планувальне бюро»), ця будівля на 5 кімнат, зведена у 1935 році, вже станом на 1946 рік була у комунальній власності і майнових прав на неї ніхто не висував. На вулиці Вінничній сусіди цей дім називають не інакше, як домом Ільницького, бо в радянські часи його надали для проживання секретарю обкому партії Юрію Ільницькому. У 1990-му міська влада у порядку виключення надала високому чиновнику право викупити будинок, тож тепер він належить його родині.