Охайне зелене подвір’я гімназійного вчителя Грабара міська управа колись навіть визнала другим за красою в Ужгороді. Ми не знаємо, чий двір назвали тоді найкращим, але професор Грабар своїм другим місцем дуже пишався, бо справді дбав про свій повний цікавих рослин садок.
Стоїть будинок Грабара на вулиці Лучкая. На воротах – акуратні пам’ятні дошки, виконані з каменю скульптором Василем Романом. Надписи на них українською та угорською мовою повідомляють, що в цьому будинку жив і працював натураліст, художник і основоположник закарпатської орнітології Олександр Грабар. Зараз його ім’я мало що каже молодим ужгородцям, однак старші люди ще добре пам’ятають високого чоловіка з вусами, котрий щодня виходив зі свого будинку в незмінних коротких бриджах, високих черевиках, з наплічником і тростиною за спиною, і в супроводі собаки йшов гуляти до лісу. 10-кілометрові щоденні прогулянки околицями Ужгорода були для нього звичною справою, часто виїздив він і в гори, де міг днями невтомно вишукувати сліди птахів.
То хто ж такий був Олександр Грабар? Він походив з відомої і дуже великої закарпатської священицької родини Грабарів, за родичів мав і губернатора Підкарпатської Русі Костянтина Грабара, і радянського академіка, мистецтвознавця Ігора Грабара. Його батько, Шандор Грабар (угорською члени сім’ї писали своєї прізвище «Hrabár», тож правильніше би було казати «Гробар») був офіцером австро-угорської армії. Одружений він був на угорці з німецьким корінням Фрідеріці Тінц. Саме в цій молодій сім’ї 17 серпня 1883 року народився хлопчик, якого на честь батька так само назвали Шандором. Сталося це у Будапешті, де на той час служив старший Шандор Грабар. Проживала сім’я на одній із найкрасивіших вуличок старої Буди – Úri utca, або Панській вулиці, де нині знаходяться посольства різних країн. Пізніше Олександр Грабар розповідав онучці, що пригадує, як у дитинстві після дощу пускав у канавках цієї вулиці паперові кораблики, біг за ними і був надзвичайно щасливий. Нині важко собі уявити на цій помпезній вулиці таку безтурботну побутову картину.
У Будапешті Шандор-молодший закінчив початкову школу, після чого уся сім’я (майбутній орнітолог мав ще й меншого брата Дюлу, котрий у дорослому віці працював нотаріусом) переїхала до Ужгорода. Тут він вступив до гімназії, де навчався до 1902 року. Цікаво, що ще у юному віці Шандор почав дуже цікавитися природою краю. Можливо, це був вплив його класного керівника, ботаніка Іштвана Лаудона, а, може, хлопець сам зрозумів, що це його покликання. Найбільше молодого гімназиста цікавили птахи, особливо хижі. Уявіть собі: вже у 15-річному віці Шандор почав пробувати препарувати птахів, причому пізніше його методику хвалили найкращі таксидермісти Австро-Угорщини.
Першу наукову працю про сов Карпат молодий орнітолог опублікував у 1903 році, щойно вступивши до Будапештського університету. Навчався Шандор на філософському факультеті, отримавши у 1909 році диплом вчителя природознавства та географії. У той же час він відвідував курси при Будапештській художній академії, де навчався малюванню. Після завершення студій в Будапешті Шандор за невідомих обставин потрапив у дім відомого угорського дослідника Азії, орнітолога Дьордя Олмаші, родинний маєток котрого знаходився в австрійському Ґраці. Рідні чули про це таку історію: якось син Олмаші збив на велосипеді директора гімназії, і його з навчального закладу вигнали. Тому для нього почали шукати домашнього вчителя, обравши врешті молодого випускника Будапештського університету Шандора Грабара. Мабуть, Шандор погодився на пропозицію не стільки через бажання чимшвидше знайти роботу, скільки через те, що йшлося про роботу в маєтку на той час дуже відомого дослідника Дьордя Олмаші. Річ у тім, що Олмаші мав надзвичайну велику колекцію опудал птахів, до того ж обладнав у своєму маєтку чудову таксидермічну лабораторію. Цікаво, що вихованцем Шандора був саме той син Дьордя Олмаші, ім’я котрого прославив на увесь світ оскароносний фільм «Англійський пацієнт».
Слід, однак, сказати, що працював Шандор у Ґраці недовго, відмовився і від пропозиції стати співробітником орнітологічного відділу Національного музею в Будапешті, бо дуже хотів повернутися до Ужгорода і продовжити свої орнітологічні дослідження в Карпатах, надзвичайно мало вивчених і описаних у цій сфері. У 1910 (за іншими даними, у 1911-му) році він почав працювати вчителем у школі словацького містечка Сечовце, але через кілька місяців перейшов на роботу до Ужгородської гімназії, у якій колись навчався і сам. Там він викладав природознавство і географію, а у вільний час часто ходив у походи по всій території краю і за його сучасні межі, спостерігаючи за птахами і досліджуючи їх. На той час Шандор проживав у своїх батьків на нинішній вулиці Волошина, де, як потім згадував, тримав у клітках на подвір’ї хижих птахів. Потім він особливо любив згадувати пораненого орла, котрого намагався вилікувати і виходити. На жаль, невідомо, що сталося врешті з цим птахом: поповнив він колекцію опудал молодого орнітолога, чи був випущений на волю. Взагалі до природи і птахів Шандор Грабар ставився з великою пошаною. Він полював на хижих птахів лише з науковою метою, а коли зібрав і описав свою повну колекцію опудал усіх хижих птахів краю (сталося це на початку 30-х років), більше пернатих не чіпав.
У лютому 1914 року Шандор Грабар одружився на 26-річній Елеонорі Кіш. Вона була донькою головного фінансового урядника Ужгорода, походила з заможної і шанованої сім’ї. Народилася Елеонора в угорському місті Сегеді, навчалася в престижній жіночій гімназії Ержебет (Erzsébet Nőiskola) в Будапешті. Була дуже розумною і мала сучасні погляди, тож після того, як її батька направили на роботу до Ужгорода (до того сім’я досить довгий час проживала в Берегові), влаштувалася вчителькою математики до дівочої горожанської школи (нині у цій будівлі на набережній Незалежності діє Лінгвістична гімназія), хоча працювати зовсім не мусила. Проживала Елеонора з батьками у будівлі нинішньої ЗОШ № 9 на площі Петефі. У ті часи в цій будівлі працювала фінансова управа міста, якою керував її батько, Дежо Кіш (Kiss Dezső). Кабінети чиновників розташовувалися на першому поверсі будівлі, а на другому – знаходилися їхні службові квартири.
Як познайомилися Шандор і Елеонора – невідомо, але одружилися вони в уже цілком свідомому дорослому віці. Весілля відзначали 21 лютого – у день Елеонори. Вінчання проходило у римо-католицькій церкві, незважаючи на те, що Шандор був греко-католиком. Пізніше Елеонора згадувала, що того дня їй довелося перецілувати стількох гостей, що єдине, чого хотілося їй після завершення церемонії – вмитися. Святкування після церкви теж було дуже пишним, для приготування вечері вдома у нареченої спеціально запрошували відомих кухарів, котрі, серед іншого, приготували для гостей дуже незвичне суфле зі цвітної капусти.
Молоде подружжя оселилося в будинку Шандора Грабара-старшого. Тоді чоловіків якраз забирали на Першу світову війну, але Шандора від служби звільнили за станом здоров’я. Нині онучка орнітолога, відома журналістка, науковець і перекладач Клара Вавра, згадує, що в юному віці дуже здивувалася, коли почула, що в її дідуся – хворе серце. Зовні він був дуже міцним, ніколи не хворів, а горами невтомно ходив так, що молодь за ним ледве встигала. Можливо, саме ці щоденні походи натренували його серце і дозволили прожити багато років, хоча саме проблеми із серцем призвели зрештою до його смерті.
Але повернімося до років Першої світової війни. Саме на той час припав період найбільшого творчого натхнення Шандора. Він писав тоді полотно за полотном, щоразу зображуючи ліс. Рідним казав, що коли стане старим і не зможе більше ходити до лісу, буде милуватися ним зі своїх картин. Цікаво, що потім він майже цілком втратив інтерес до малювання. Багато років на мольберті у нього стояло напівготове полотно, до якого він час від часу підходив, робив кілька мазків і йшов займатися іншими справами.
У цей же період Шандор почав формувати свою колекцію опудал хижих птахів регіону. Скільки всього опудал було у колекції – нині сказати важко, адже частина її зберігається в Зоологічному музеї УжНУ (там є, за різними даними, 215 чи 217 опудал хижих птахів), кілька експонатів є в Обласному краєзнавчому музеї та зоологічному музеї НАН України. З тих, які зберігаються в Зоологічному музеї УжНУ, найстаріший експонат – опудало зимняка, виготовлене у 1916 році. Слід сказати, що таксидермія на той час була справою доволі небезпечною, адже для обробки шкіри потрібно було використовувати ефективну, але дуже отруйну речовину – хлорид ртуті, або сулему.
Коли Ужгород став столицею чехословацької Підкарпатської Русі, зміни торкнулися всіх членів сім’ї. У гімназії тепер вже Александер Грабар мусив перейти на викладання «руською» мовою (його учні пригадували, що говорив він правильно, але з відчутним угорським акцентом), а от дружина професора Елеонора Кіш з дівочої школи пішла, бо принципово не хотіла складати чехословацьку присягу вчителя. Дежо Кіш вийшов на пенсію незадовго до розвалу Австро-Угорщини, але навіть незважаючи на те, що імперії, якій він служив, вже не існувало, йому виплачували високу пенсію, яку після смерті Дежо успадкувала і його вдова. Мабуть, після виходу на пенсію, Дежо мусив звільнити службову квартиру, бо на початку 20-х років постало питання про зведення власного будинку для сім’ї.
Дім на вулиці Лучкая побудували за проектом Бейли Фодора у 1926-му році. Від самого початку Дежо Кіш хотів, аби разом із ним та його дружиною Марією (у дівоцтві – Зубек) проживала і сім’я їхньої доньки Елеонори, тож дім звели просторий, з великою оранжереєю для зятя Шандора. Планування будинку було дуже цікавим: у цокольному поверсі розміщувалися кухня та господарські приміщення, а до житлових приміщень одразу від вхідних дверей вели сходу нагору. Там навколо великої вітальні колом розташовувалися прохідні кімнати, тож із кожної кімнати можна було перейти і до наступної, і до вітальні. Старше покоління, Дежо Кіш із дружиною, зайняли заднє крило верхнього поверху, молодше – Шандор, Елеонора та їхня донечка Нора – проживали у кімнатах, вікна яких виходили на вулицю Лучкая.
Вже від самого початку це обійстя нагадувало радше зоологічний музей з ботанічним садом, аніж житловий будинок. Усі стіни будинку були прикрашені величезними полотнами Шандора, у великих шафах на полицях стояли опудала птахів, кількість яких постійно зростала, в одній із кімнат під стінами також знайшли місце кілька великих акваріумів, а в оранжереї зростали найрізноманітніші екзотичні рослини. За усім цим професор гімназії ретельно доглядав, витрачаючи увесь вільний час, який залишався у нього після занять і обов’язкових щоденних прогулянок. Не дивно, що у світському житті міста подружжя Грабарів ніколи активної участі не брало, політикою не цікавилося, на вечірки і бали не ходило, та й у себе вдома гостей приймали рідко, спілкуючись лише з обмеженим колом найближчих друзів.
Ми тут уже згадували про донечку Шандора і Елеонори. Вона була єдиною дитиною подружжя, теж Елеонора, як мама, але всі називали її або просто Норою, або жартівливим прізвиськом Чірі (Csiri). Дівчинка народилася у 1914 році, була дуже кмітливою, розумною і красивою. Її багато хто з ужгородських старожилів пам’ятає, як надзвичайну красуню, про особисте життя якої пліткувало усе місто. Нора справді давала для цього приводи, наприклад, коли у 19-річному віці раптово покинула свого нареченого, аби вийти заміж за молодого чеського офіцера Йозефа Вавру, котрий служив в Ужгороді. Наречений був у розпачі, навіть поскаржився на дівчину єпископу Олександру Стойці, котрий був товаришем сім’ї Грабарів. «Стойка-бачі», як називали єпископа в домі Грабарів, запросив Шандора, Елеонору та Нору до себе, довго вмовляв батьків вплинути на доньку, бо, мовляв, наречених кидати не годиться, а Нору просив передумати. Але дівчина була не з тих, хто робить щось, бо «так годиться», і твердо сказала, що заміж піде за свого коханого Йозефа.
Слід сказати, що Йозеф був дуже порядним і хорошим хлопцем. Батьки Нори його дуже поважали, особливо же були щасливі, коли у 1934 році у Нори та Йозефа народилася донечка, яку назвали Кларою. Молода пара теж поселилася в будинку на вулиці Лучкая, і цей час був найгамірнішим в історії цього будинку, адже проживали там одночасно вже три сім’ї.
Коли маленька Клара трохи підросла, її батько пішов з війська. Йозеф та Нора мріяли здобути вищу освіту, тому вступили до празького Карлового університету: Йозеф – на юридичний факультет, а Нора – на факультет гуманітарних наук. Поки батьки навчалися, Клара проживала з дідусем і бабусею в Ужгороді. У той час померли старенькі батьки Елеонори, спершу, у 1935-му, Дежо Кіш, а через 3 роки – його дружина. Їх поховали на Кальварії, тоді як батьків Шандора – Шандора та Фрідеріку Грабар – поховали на Замковому кладовищі. Вже у радянські роки, коли Замкове кладовище зруйнували, аби облаштувати на його місті скансен, Олександр Грабар забрав звідти лише великий надмогильний хрест, який теж перевіз на Кальварію. Тож прах його батьків покоїться просто під Шелестівською церквою, на Кальварії ж, у родинні могилі Грабарів-Кішів, насправді поховані менше членів сім’ї, ніж вказано на великому чорному хресті.
Середина 30-х років в ужгородському будинку Грабарів в цілому минула дуже щасливо. Нині Клара Йосипівна Вавра згадує своє дитинство з великою теплотою. Хоча батьків вона бачила не часто, улюблені бабуся і дідусь компенсували їй батьківську любов і опіку.
Вони любили онучку безмежно, дозволяли їй геть усе. Олександр Грабар з дитинства брав її з собою на прогулянки у ліс. Там він, здавалося, знав кожну травинку, весь час показував і розповідав їй про гриби, рослини і лісових тварин. Оскільки дівчинку це не надто цікавило, одного разу вирішив змінити тему і показав їй у лісі місце, де живуть феї. Клара пригадує, як переконувала дідуся, що фей не буває, а він, прийшовши додому, жартівливо-обурено скаржився бабусі, що, мовляв, виростили онучку, котра навіть у фей не вірить.
Цікаво, що ходили вони до лісу завжди з улюбленою собакою Клари, сенбернаром з дивним ім’ям Дойдлі. Ця собака народилася того ж року, що і Клара, зростала разом із нею, була для дівчинки улюбленою іграшкою. Дойдлі жила у великій коробці в одній із кімнат будинку, була спокійно і доброю, а ще дуже любила гуляти зі своїм господарем. Тож не дивно, що в сімейному альбомі Грабарів фотографії з зображенням Дойдлі зустрічаються дуже часто. Елеонора, дивлячись, як чоловік і онучка балують свою чотирилапу улюбленицю, не раз казала: «Ким би я хотіла бути, то це собакою у Грабарів».
Про взаємини Олександра і Елеонори Клара Йосипівна теж згадує з великою теплотою. Каже: Елеонора взагалі не поділяла інтересів свого чоловіка, ніколи не ходила з ним у ліс, бурчала, коли він постійно розливав на підлогу воду, доглядаючи за рибками в акваріумах. Але разом із тим, Клара ніколи не чула, аби дідусь і бабуся колись сварилися чи взагалі підвищували голос. У них були дуже спокійні і теплі стосунки, які робили атмосферу в їхньому домі особливою.
Ми вже згадували про те, що Елеонора покинула роботу в школі у чехословацькі часи. Та оскільки це була дуже активна жінка, котра дуже любила вчити і вчитися, то вона не лише всю себе присвятила вихованню онучки, а ще й зайнялася навчанням хатньої робітниці Грабарів. Слідкувати за будинком їм допомагала молода дівчина Моріка з Кальника. Грабарі влаштували її на курси для неписьменних служниць при вчительській семінарії, вдома ж із Морікою додатково займалася Елеонора, котра підтягувала її з математики, навчала азам бухгалтерії. Пізніше, вже у радянські часи, Моріці дуже згодилися ті уроки, бо вона змогла влаштуватися на якесь підприємство бухгалтером. Та, видно, знань тих було недостатньо, бо дуже скоро через якісь бухгалтерські прорахунки Моріку засудили до ув’язнення і відправили на поселення до Сибіру.
Елеонора же свою педагогічну практику відновила у 1938-му, коли Ужгород став частиною Угорщини. Вона повернулася до викладання математики у дівочій школі, і дуже з цього раділа. Лише одного разу рідні побачили Елеонору заплаканою після уроків. Сталося це тоді, коли вона дізналася, що її улюблену ученицю, єврейську дівчинку Вероніку Вайс, забрали до Освенцима. Долі цієї дівчинки вчителька так і не дізналася, але вже тоді дуже за неї переживала і наче відчувала, що на дитину чекає щось дуже лихе.
Слід сказати, що педагогом від Бога був і Олександр Грабар. Завжди дуже спокійний, він починав наче світитися зсередини, коли розповідав про багатий світ природи.
Колись його учениця, донька краєзнавця Петра Сови Світлана Совіна пригадувала, що Олександр Грабар не любив розповідати про природу в теорії, а неодмінно хотів показати все на практиці. Дуже часто на уроках він виводив дітей у ліс, але міг провести урок навіть на подвір’ї гімназії. Наприклад, зупиняв клас біля великої калюжі, нахилявся над нею з палкою і показував, і розказував, який насправді великий світ з малих організмів захований у цій звичайній, на перший погляд, калюжі.
На професора, на відміну від дружини, чергові політичні зміни у 1938-му майже не вплинули. Він продовжив викладати у гімназії, яка змінила назву на угорську королівську державну. Найбільше у той період сталося змін в житті Нори Ваврової. Сталося так, що Нора з Йозефом у 1938-му розлучилися, і Нора поїхала завершувати навчання до Будапешта. Отримавши диплом Будапештського університету, вона повернулася до Ужгорода і влаштувалася на роботу до гімназії. У той час гімназія була розділена на два відділення і корпуси: з угорською та «руською» мовою викладання. Нора з 1941 року викладала в «руській» гімназії, яка працювала в приміщенні нинішньої ЗОШ № 4. Навчала дітей географії, філософії та історії, була членом-кореспондентом Угорського східноєвропейського історичного інституту, написала дисертацію про Івана Мазепу. Таким чином в угорські часи всі троє дорослих членів сім’ї Грабарів працювали в освіті.
Роки Другої світової війни минули для них більш-менш спокійно, лише в середині 1944-го в дім Грабарів примусово заселили трьох німецьких військових лікарів. Нині Клара Йосипівна Вавра пригадує, що це були культурні чоловіки, які намагалися не створювати господарям будинку проблем. Якось, коли вони почули про невдалий замах на Гітлера (йшлося, мабуть, про відому операцію «Валькірія»), зовсім не криючись, за столом сказали: «Шкода, що нас там не було, ми би залюбки взяли у цьому участь».
Коли лінія фронту пройшла через Ужгород, до Грабарів заселили вже радянського офіцера. Тоді військові шукали в місті перекладачів, тож Нора, котра прекрасно знала угорську, чеську та німецьку мови, пішла за фронтом Другої світової на війну. Працювала перекладачем у Будапешті, Празі, Берліні, згодом побувала у звільненому концтаборі в Освенцимі, про який розповідала моторошні історії, навіть мала медалі «За взятие Берлина» та «За взятие Будапешта», але подробиць своєї участі у війні згадувати не любила.
Після війни вона повернулася додому, працювала в ужгородській школі, згодом переїхала до Києва, де викладала в університеті чеську мову і літературу. У 60-х знову повернулася до Ужгорода, навчала німецькій мові студентів Ужгородського університету. У 1971 році Нора Грабар померла від раку легенів.
Якою же була післявоєнна доля Олександра Грабара? Він хоч і був засмучений закриттям рідної гімназії, та без роботи, як багато хто з представників тодішньої інтелігенції, не залишився. Щойно фронт Другої світової війни пройшов через місто, друг Грабара Петро Сова, котрий очолив тимчасову міську адміністрацію, призначив його директором краєзнавчого музею. Річ у тім, що всі зібрання Земського музею, який до війни розташовувався у приміщенні Жупанату, перенесли на нижній поверх старого пивзаводу, адже приміщення Жупанату зайняли військові. Пивзавод загорівся у ніч з 28-го на 29-те жовтня 1944-го, тож із зруйнованої будівлі потрібно було терміново рятувати експонати. Цим і доручив зайнятися Олександру Грабару Петро Сова. Щоправда, директором музею Грабар був всього кілька місяців, потім же його призначили завідувачем відділу природи.
Саме Олександр Грабар облаштував в Ужгородському замку, який для потреб музею віддали у 1947 році, відділ природи (експонати відділу майже у тому самому вигляді можна побачити в музеї і нині). Він малював полотна для оздоблення приміщень, подарував свою колекцію метеликів і жуків, оздоблював діорами та панорами, виготовив кілька опудал. Колись у відділі Олександра Грабара навіть проживала жива маленька рись. Клара Йосипівна Вавра нині згадує, як тварина бігала коридорами, лякаючи працівників. Її відпустили до лісу, коли рисеня трохи підросло і стало небезпечним.
Свою нову роботу Олександр Грабар дуже полюбив, постійно щось вишуковував, доповнював і чепурив у своєму відділі. Скаржився він на роботу лише раз, коли якісь партійні чини, прийшовши перевірити роботу музею, розкритикували відділ, бо не побачили у ньому цитат марксизма-ленінізма. Тоді він казав, що ще ніхто не дозволяв собі розмовляти з ним подібним тоном. Обурювався довго, аж поки незабаром після цього випадку не приїхала комісія з Києва, котра визнала відділ природи Закарпатського краєзнавчого музею одним із кращих в Україні.
У цьому відділі Олександр Грабар працював майже до самої смерті. Він не був кар’єристом, він любив своє спокійне життя, свої прогулянки, свою роботу в музеї, свою колекцію птахів, навколо якої весь час ходив, то обтрушуючи їх якимось хімічними речовинами, то провітрюючи, то перевіряючи.
Коли після 8-ми місяців важкої хвороби Олександра Грабара не стало (він помер у 1959 році, переживши дружину Елеонору на 4 роки), перед рідними постало непросте питання: що ж робити з колекцією птахів далі? Доглядати за ними, як слід, ніхто з рідних не міг, не знав як. Сам господар колекції за життя дуже хотів, аби його спадщина перейшла у дар Британському музею, але в радянські роки про це не могло бути і мови. Тож багату колекцію Олександра Грабара його нащадки передали Зоологічному музею УжНУ, де її нині можуть побачити усі охочі.