Студентка одного з університетів словацької столиці із закарпатським корінням з самого дитинства мала непереборне бажання у рамках автомобільної подорожі познайомитися з позаокеанським життям - з культурою, з громадянами та краєвидами США, - передає "Перший Кабельний".

Вона невпинно вірила, що колись вона неодмінно втілить свій задум у життя, і ось сподівання були не даремні: цього літа, під час канікул, здійснила омріяну подорож за маршрутом «Нью-Йорк — Сан-Франциско».

Враження дівчини від побаченого – читайте нижче, у формі щоденника:

День 1. Поїхали

Не люблю заздрити, а ще більше не люблю, коли заздрять мені, бо окрім того, що ця риса лише поїдає зсередини, деколи демотивує, а найголовніше – ніколи не знаєш, що стоїть за тими гарними картинками, які людина хоче, аби ти бачили. Щоб так не було у нашій історії, розповім, як починався наш «тріп».

Щоб поїхати, треба мати трошки «мані в кармані». Довелося добряче попрацювати три місяці, аби дозволити собі поїхати в подорож США навіть на тиждень. За планом, 4 вересня, ми закінчили роботу, повернулись з острова, на якому працювали, ближче до «цивілізації» і вже в Нью-Йорку почали готуватися до омріяної мандрівки.

В місті «великого яблука» ми скуповували причиндалля в дорогу. Не така вже це була і легка робота, попри наявність у крамницях всього, чого душа забажає. Вибирали і надійне, і економне, і таке, що може згодитися потім і на малій батьківщині. «Зашоплення» таки відбирало сили, а, може, давався в знаки трьохмісячний, майже «безвихідний» робочий марафон. Із ніг валились, але до мрії йшли – чи то їхали на метро.

Ми розраховували, щоб не пізніше 7 вересня сказати собі «Поїхали», а Нью-Йорку – «Гуд-бай». Long story short: не так сталося, як гадалося – наша мандрівка розпочалась на добу пізніше, 8 вересня. Бо (найголовніше не згадала) ми вирішили купувати машину, а не брати на прокат, що і затримало нас трошки довше, аніж ми планували. Та все ж залишилися щасливими, що нам це вдалося. Тепер, окрім комфорту, додалася ще й економія — куди ж ми, студенти, без неї, рідненької: мінівен у доброму стані, який ми купили «з рук» за неповні $2000, зовсім не влетів «в копієчку». Ми його потім продамо.



Познайомлю вас з нашим тріо. Допоки я сплю і «пускаю слюні», мої друзі Антон і Нік передають один одному кермо. Жартую: я не тільки слюні пускаю. Відповідати за чистоту в машині – теж важлива місія. Ну і співаю для хлопців, щоб вони не сумували (можете уявити, які вони щасливі).

Кілька нотаток «на полях»



По-перше, дороги на нашому шляху хороші. Настільки хороші, що можна заснути. Тому українських перепон у вигляді ям, все-таки, трошки не вистачає. Нам не вгодиш, я знаю.

По-друге, правила дорожнього руху прості і доступні для розуміння. Їдемо з «гуглом», тому тут головне – вчасно повертати.

Із Нью-Йорку тримаємо шлях до Чикаго. Довго – 13 годин. Але класно те, що дорогою можна заїжджати в інші штати і робити самим собі «екскурсію» з вікна машини.

У перший день проїхали 789 миль (1,270 км). Весь час валив дощ, але це нас в жодному разі не засмучувало. Головне – це хороша компанія і така ж музика, з чим, на щастя, у нас проблем немає.

Поки що встигли проїхати такі штати:

Пенсільванія: зупинились щоб купити вологі серветки – вийшли з фірмовими американськими шкарпетками й «прінглс».

Огайо: зробили зупинку в Німецькому районі, щоб поїсти фірмові сосиски. У підсумку: сосиски навіть не спробували, бо на них були великі черги, тому продовжили їхати. Штат «зацінили».

Індіана: тут розташована колишня столиця США 1867 року.

Наш «тріп» лише розпочався, тож далі буде. Чикаго, ми вже близько…

Подорож Америкою на автівці, скажу вам, інколи не пердбачувана, інколи важкувата, але дуже цікава. Перший день був шаленим: хотілося всього й одразу, робилося не все і не завжди так, «гальмувалося», коли треба було миттєво вирішувати і «неслося», коли варто було б заспокоїтись і уповільнити темп. Тим не менш, не хочеться, аби кожен наступний день був розміреним і передбачуваним. Отже, сьогодні побачимо Чикаґо.


 

День 2. До Чикаґо

Незважаючи на те, що подорож ми (зі мною мандрують друзі Антон і Нік), розпланували ще задовго до її початку, вносити корективи доводиться частіше, аніж ми думали. Здавалося б, це мінус, але ні. Принаймні, в нашій ситуації.

Зрозуміло, що наш час обмежений, бо офіційно у нас залишилось 30 днів, аби покинути країну, та й квитки на літак купили ще вдома. Тому якщо зайвий раз зупинитися в незапланованому місці хоча б на 5 хвилин ми можемо, то до кінцевої точки маємо прибути вчасно (інакше нам можуть «допомогти», тобто депортувати, що нам не дуже підходить).

Робити все за графіком — це добре, але відмовити собі у спокусливій незапланованій екскурсії ми не могли. Правда, і не дуже пручалися цьому. Прокинувшись, пішли снідати і виявили на карті, що перебуваємо за 5 хвилин їзди від будинку, де народився Майкл Джексон. Ось так спонтанно і почався наш день, після чого наші плани почали зсуватися. Думаю, багато хто погодиться, що спонтанність деколи буває і на користь. В нашому випадку такі спонтанні повороти тільки збагатили нашу поїздку.



Тихий і спокійний район. Може, тому, що на дворі – восьма ранку, ще й вихідний. Або це просто маловідоме місце серед туристів – можемо тільки здогадуватися. Проте, це нам навіть сподобалось, бо ніхто не підганяв фотографуватися і «дуріти» від радості швидше. Звичайні будинки довкола, серед яких — проста і охайна оселя, в якій народилася легенда.

На паркані — банери для автографів. Звичайно, що ми залишили й свій.

«Будинок Джексона» ввірвався в наші плани неочікувано, тож якоїсь миті здалося, що далі мандрівка скоріш буде нагадувати «місію нездійсненну». Нам за короткий відрізок часу треба швидко заїхати в Чикаґо , ще швидше побачити основні культурні пам’ятки і зовсім швидко зібратись в дорогу далі, бо вона планується тривалістю в 13 годин і довжиною понад 1300 км. Нехай і не як по-маслу, і не швидко, але ми проїхались містом, вистояли чергу до Willis Tower, а потім – ще одну, аби зробити ось таке круте фото.



Другий за висотою хмарочос США – одна з найвизначніших пам’яток Чикаґо. Висота 110-поверхової будівлі – 442 метри, фотографувалися ми на 103-му поверсі, на який доїхали практично за лічені секунди. Повернувшись «на землю», відвідали не менш чудовий парк Мілленіум. Хоч «гуляли» й зі швидкістю світла, проте ось цю його найвизначнішу пам’ятку не пропустили.

Хмарна брама — скульптура британського художника і скульптора Аніша Капура. Вікіпедія каже, що за задумом творця скульптура повинна нагадувати краплю ртуті, що падає, але час зупинився, і блискучий рідкий метал завис за секунду до падіння.



Хоч час неабияк підганяв, та проїхати повз справжній американський ярмарок ми тежне змогли. Розраховували, що хвилин 20 вистачить, аби «пробігтися» рядами, та пройшло пітори години. Не з пустими руками, але напівпорожніми гаманцями, задоволені, ми знову відправилися в дорогу.



Кілька нотаток на полях

Чим далі, тим кращі дороги. Ну і як тут не заснути? Ох, ці американці: все для людей.

Багато знаків з оленями. Це класно, правда боюсь, щоб не зустріли одного на своєму капоті.

«Вигуляли» себе в Чикаґо (від культурних пам’яток і парків до блошиних ринків. За кілька годин полюбили місто). До слова, тут чимала, а головне, культурно-активна українська діаспора.

Дороги платні. Напевно, тому й класні. Коли щастить, то коштують лише $1, а коли не дуже, то й $20.

Проїхали ще три штати: Іллінойс, Вісконсин, Міннесота.

Усе більше відчувається, що з кожним днем ми все ближче до знаменитого Західного узбережжя і, в той самий час, вже дуже далеко від Нью-Йорка. Зовсім інша Америка, що не може не подобатися. Тож далі буде.